Сьогодні до мене прийшла Соломія і сунула під ніс папери. «Мам, ну чого ти застигла? Розпишись ось тут і тут — і звільни дачу до неділі. Це тепер моє». Обличчя в неї було таке, наче я їй здачу в магазині неправильно дала. Не дочка — податковий інспектор. Я повільно витерла руки об фартух — пахло кропом і смородиновим листям, я саме огірки закочувала — і подивилася на неї довгим поглядом.
А сама подумала: «Ну нарешті. Дочекалася».
Бо папери в мене в кишені халата теж лежали. Свої. І вони були цікавіші за її.
А почалося все пів року тому…
У лютому мені зателефонувала нотаріус — Валентина Сергіївна, ми з нею років двадцять знайомі, ще її чоловіка-покійника я в поліклініці виходжувала, медсестрою сорок років відпрацювала.
— Галино, ти сидиш? Сашко твій заповіт залишив. До мене тільки дійшли руки розібрати його комірку.
Сашко — це мій брат. Старший. Помер три роки тому, бобилем, дітей не нажив. Я думала, після нього лишилася тільки «двушка» в Харкові, яку тоді ж за законом поділили між спадкоємцями — мені третина, решта двоюрідним.
— Валю, який заповіт? Ми ж усе оформили.
— Ти сидиш чи ні? Дача його у Вербовому. Двадцять соток. З будинком. Він на тебе одну відписав, окремим заповітом, ще в двадцятому році. Я сама в шоці — воно в іншій папці лежало, секретарка моя колишня переплутала.
Я сіла на табурет прямо в передпокої. У вухах задзвеніло. Дача у Вербовому — це ж поруч із новою трасою, її рік тому проклали. Там сотка мільйон гривень коштує. Двадцять соток — порахуйте самі.
— А… а чому він мені не сказав?
— Прочитай записку. Він залишив.
Я поїхала до Валі того ж дня. У конверті від Сашка лежав клаптик у клітинку, його кривуватим почерком:
«Галю, це тобі. Тільки тобі. Не Соломії. Вона мені в лікарню за два роки жодного разу не приїхала, хоча я просив. А ти мене з ложечки годувала. Грішми не ділися з нею — проїсть і не помітить. Хай буде твоя заначка на старість. Саня.»
Я сиділа і ревіла. Не від грошей. Від того, що брат помітив. Брат, який сам лежав з трубками, помітив, що я — людина, а не обслуговуючий персонал.
Соломію я ростила сама з її шести років. Чоловік пішов до продавщиці з «Сільпо», хай живе він з нею щасливо. Я тягнула двох — її і свою маму лежачу. Потім маму поховала, Соломія виросла, вийшла за Ігоря — непоганий, загалом, хлопець, але під її каблуком.
І знаєте, як це буває? Щойно мати стає не потрібна щодня — стає потрібна «на вимогу». Внуків посидіти. Котлет накрутити. Грошей позичити «до зарплати» (повертали двічі за десять років).
Дачу мою — ту, яку ми з покійним чоловіком ще будували — Соломія вважала своєю. А чиєю ж. «Мам, ми на травневі приїдемо, ти баньку протопи». «Мам, ми Костика на все літо». «Мам, ти Ігорю паркан підфарбуй, йому ніколи».
Я не сперечалася. Тиха я. Сорок років у медсестрах — там не повоюєш, там треба посміхатися і колоти.
Про Сашкову спадщину я Соломії не сказала. Жодного слова. Сама не знаю чому — серце тьохнуло. Оформила все через Валю — тихо, без галасу. Документи сховала в сервант, за сервіз, який Соломія терпіти не може.
А за місяць почалися дивні дзвінки.
— Мам, а ти знала, що в дядька Сашка ще дача була?
Я завмерла з мобільником біля вуха. Стояла на кухні, чистила картоплю.
— З чого ти взяла, Соломіє?
— Та Ігор на роботі з мужиком розговорився, той у Вербовому живе. Каже, участок дядька Сашкін досі не оформлений. Мам, це ж спадщина! Це ж, це ж… треба бігом оформляти, поки не відтяпали!
Ключове слово — «наше». Не «твоє, мамо». Наше.
— Соломіє, я розберуся.
— Мам, ти в цих паперах не розумієш нічого! Я сама все зроблю. Ти тільки довіреність мені підпиши — на ведення спадкової справи. У мене подруга юристка, каже, що так простіше.
Ось тут у мене в голові щось клацнуло. Тихо так. Як замок у сейфі.
Я ж мати. Я ж її знаю. «Довіреність на ведення справи» від мого імені — це щоб оформити все і переписати на себе. Я не юрист, але я сорок років слухала лікарняні плітки — там такі схеми провертали, що аж мама не журися.
— Добре, донечко. Приїжджай у суботу. Підпишу.
Поклала трубку. Сіла. Подивилася на картоплю. І вперше за багато років засміялася — сама собі, вголос, у порожній кухні.
У суботу Соломія приїхала не сама. З Ігорем і з «подругою-юристкою» — дівчинкою років двадцяти п’яти, гострою, як шило, у костюмчику не за розміром.
— Мам, це Орися. Вона допоможе з документами.
Орися розклала на моєму столі папери віялом, як карти.
— Галино Петрівно, значить, ось тут довіреність генеральна, ось тут згода на оформлення, ось тут відмова від переважного права…
— А відмова — це від чого? — спитала я повільно, розглядаючи свої натруджені руки.
— Ну… це технічна папірка, — Соломія посміхнулася мені тією посмішкою, якої я її в дитинстві вчила — чарівною, для вчителів.
— Соломіє, — я підвела очі. — А скажи мені чесно. Ти хочеш, щоб дача Сашкова дісталася мені чи тобі?
Повисла пауза. Ігор кашлянув, уткнувся в телефон. Орися зробила вигляд, що шукає ручку.
— Мам, ну яка тобі різниця? Все одно ж після тебе мені залишиться. Навіщо тобі в твоєму віці з податками возитися?
«У твоєму віці». П’ятдесят п’ять, нагадую. На роботі досі на півставки тримають, бо молоді не вміють старим уколи робити так, щоб синців не лишалося.
— А давай так, — сказала я тихо. — Я подумаю. До наступних вихідних.
Соломія підтиснула губи. Але вигляду не подала.
— Добре. Тільки недовго думай. Бо оформляти пів року.
Коли вони пішли, я дістала з серванта свої документи. Погладила гербову печатку. І набрала Валю.
— Валечко. А давай-но ми з тобою ще один папір оформимо.
А далі сталося те, про що я досі згадую з холодком.
Через три дні Соломія подзвонила вже з металом у голосі:
— Мам, я все дізналася. Дядько Сашко оформив заповіт на тебе. Ти знала?!
— Зна́ла, — спокійно відповіла я, помішуючи варення.
— І мовчала?! Мам, ти взагалі при своєму розумі?! Це ж мільйони! Ти що, сама все заграбастати хотіла?!
— Соломіє. Це мені брат залишив. Особисто. З листом.
— Яке ще письмо?! Покажи!
— Ні.
Одне слово. Коротке. «Ні». Я його за все життя своїй доньці, здається, не говорила.
— Ти… ти з глузду з’їхала. Ми приїдемо в суботу. І ти все перепишеш на мене. Як мати, як нормальна мати, а не як егоїстка!
Гудки.
Руки в мене тремтіли, не приховую. Я сіла і довго дивилася у вікно. Думала — може, дарма я? Може, вона ж моя кровиночка, може, вона ж…
А потім згадала Сашка в лікарні. Як він мене за руку тримав і говорив: «Галю, ти хороша. Тебе всі використовують, а ти хороша».
І перестала тремтіти.
У суботу вони приперлися втрьох — Соломія, Ігор і та Орися. Соломія зайшла без «здрастуйте», одразу плюхнула на стіл свої папірці.
Я витерла руки об фартух. Дістала з кишені халата свою складену бумагу. Розгорнула. Поклала поруч із її пачкою.
— Що це? — Соломія примружилася.
— Це, Соломіє, дарування. Від мене. На дачу у Вербовому.
У неї аж щоки порожевіли.
— На мене?!
— Ні, сонечко. На харківський дитячий хоспіс. Уже зареєстровано в Державному реєстрі. Два тижні як. Подзвони, перевір — Валентина Сергіївна Мокшина, нотаріус, телефон у довіднику.
Тиша. Така, знаєте, густа, що чути було, як муха об скло б’ється.
— Ти… жартуєш.
— Ти… ти подарувала… чужим людям… МІЛЬЙОНИ?!
— Я подарувала дітям, які вмирають. А не дорослій бабі, яка матір раз на місяць згадує, коли огірки закінчуються.
Ігор за її спиною раптом закрив обличчя долонею. Здається, йому було соромно. Хоч за когось у цій сім’ї.
— Ти… ти хвора! Ти божевільна старуха! Я тебе… я тебе до суду! Я тебе на дієздатність перевірю!
Я всміхнулася. Тихо. Куточком рота.
— Перевіряй, донечко. Довідка від психіатра в мене теж є — Валя настояла, щоб перед угодою оформила. Профілактично. Про всяк випадок. Знаєш, для яких випадків? Ось для таких.
Орися-юристка мовчки почала збирати свої папірці. Вона зрозуміла все найшвидше.
— Соломіє, ходімо, — пробурмотіла вона. — Тут… уже нічого не зробити.
— А ЦЮ дачу я теж перепишу, — сказала я їм у спини. — На внука. На Костика. З умовою — вступає в права у вісімнадцять. До того — моя. Захочете його на літо привезти — привозьте. Тільки по-людськи. А не «мам, прийми дитину, ми в Туреччину».
Соломія обернулася в дверях. Обличчя біле, як моя кухонна плитка.
— Ти мені більше не мати.
— Добре, — сказала я. — А ти мені більше не касир.
Двері грюкнули. Машина заревла у дворі. Я постояла хвилину. Потім пішла і доварила своє варення. Смородинове. Сашкове улюблене було, до речі.
Минуло три місяці. Соломія не дзвонить. Ігор пише іноді — тихо, мовляв, «простіть нас, Галино Петрівно, вона одумається». Костик приїжджав на осінні — з бабусею, тобто зі мною, млинці пекти. Без батьків. Ігор сам привіз і забрав.
Суду не було. Не наважилася. Знає, що програє — довідки, свідки, нотаріус, і головне — Сашків лист, який я все-таки показала. Валентині Сергіївні. Під протокол.
Хоспіс прислав мені фотографію — на території тепер новий ігровий майданчик. Табличка: «Дякуємо Галині Петрівні М. та Олександру Петровичу М.»
Я цю фотографію на холодильник повісила. Поряд із Костиковим малюнком.
А дача… Дача стоїть. Моя. Поки — моя. Яблуні цвітуть, смородина родить, баня топиться.
Тільки тепер я її топлю — для себе.
Уявляєте? Вперше за п’ятдесят п’ять років — для себе.
Я засвоїла урок: не дозволяй себе використовувати, навіть якщо це твоя дитина. Доброта — не безкоштовний ресурс. Іноді треба сказати «ні», щоб зберегти себе. Бо ніхто не подбає про тебе так, як ти сама.
