Він простягнув руку, бажаючи погладити грізну тварину, але кішка рвучко відсахнулася вбік і якось дивно поповзла геть від людини, подалі від простягнутої руки.
— Подивіться на нього! — мало не кричала директорка школи. — Батьків викликали, а йому анітрохи не соромно!
Дмитрик подивився просто в очі розлюченій директорці. На обличчі десятирічного хлопця не було й натяку на каяття за скоєну провину. З байдужим виглядом він мовчки вислуховував викрики Анфіси Едуардівни.
— Спалити класний журнал! — голос директорки перейшов у вереск.
— Зачекай за дверима! — суворо наказав батько.
Хлопець вийшов з кабінету, голосно грюкнувши дверима. Йому було байдуже, навіть якщо його знову покарають. Він не міг вчинити інакше — слово дав…
А що до батьків, вони скоро знову забудуть про нього, поїхавши в чергову експедицію.
Того ж вечора на сімейній раді вирішили відправити Дмитрика в село до діда на все літо. Можливо, той зможе приборкати юного бунтаря…
*****
— Ось твій розпорядок дня, — Єгор Савелійович, колишній військовий, показав онукові аркуш, списаний рівним почерком. — У селі байдикувати ніколи, усі хочуть їсти й пити.
— Я що, раб? — вирвалося в Дмитрика, коли він прочитав довгий перелік обов’язків.
Єгор Савелійович усміхнувся, помітивши войовничий погляд онука. Учора син привіз Дмитрика, безупинно скаржачись, як важко з ним стало. Постійні бійки в школі, нарікання вчителів і директорки — усе це забирало час від наукових досліджень. Батьки Дмитрика поїхали в експедицію, із полегшенням залишивши бунтаря-сина на діда.
Повільно потяглися дні, наповнені незвичними справами…
Дмитрик вставав із півнями, допомагав дідові годувати рябу Бурьонку, чотирьох поросят і гнідого Архипа. Принести води, скласти поколоті дрова, прополоти грядки…
Справи не закінчувалися, але Дмитрик дав слово не скаржитися.
— Він стежить за мною? — якось запитав Дмитрик, насторожено поглядаючи на улюбленця діда, великого пса Єрмака, який тінню ходив за ним, коли той виходив за межі обійстя.
— Чує, що ти не місцевий, боїться, аби не заблукав, — відповів дід із легкою іронією.
Дуже сподобалося Дмитрикові ходити на риболовлю. Хлопець швидко навчився орудувати вудкою, і за кілька тижнів Єгор Савелійович почав відпускати його самого на річку.
Найкраще клювало рано-вранці, коли ще було прохолодно. Дмитрикові подобалося сидіти з вудкою на березі й спостерігати, як сходить сонце, осяваючи світлом усе довкола. У місті такого точно не побачиш!
Одного ранку, влаштувавшись із вудками на березі мальовничої річечки, Дмитрик помітив якийсь рух у високій траві.
Десь поряд голосно кумкала жаба, тут же загавкав собака. Здавалося б, звичні звуки, але…
Трава знову заворушилася, і хлопець вирішив перевірити…
Обережно ступаючи поміж високої трави, Дмитрик вдивлявся в ранкових сутінках, але нічого не побачив. Вирішивши, що йому привиділося, він хотів уже повернутися до вудок, але раптом почув ледь вловимий жалібний стогін.
Нахилившись, він розсунув траву руками, і на нього грізно зашипіла кішка, застережливо притиснувши вуха. Очі тварини попереджали тримати дистанцію, а в шипінні чулася явна загроза.
— Ой… — вирвалося в Дмитрика від несподіванки. — Ти чого шипиш?
Він простягнув руку, бажаючи погладити грізну тварину, але кішка рвучко відсахнулася вбік і якось дивно поповзла геть, подалі від простягнутої руки.
У цей момент почало світати, і Дмитрик побачив криваві плями на світлій шерсті. Перед очима постала картина з недавнього минулого — четверо підлітків знущалися над смугастим котом із відмороженим правим вухом…
Дмитрик здригнувся, проганяючи болісний спогад. Кішка поранена, їй потрібна допомога!
Голими руками її не візьмеш — вона злиться, і їй явно боляче. Озирнувшись, він не знайшов нічого підходящого. На ньому була легка вітровка, що захищала від ранкової прохолоди.
Скинувши вітровку, хлопець наблизився до шиплячої кішки:
— Кис-кис-кис! Я тільки хочу допомогти тобі… Кис-кис-кис!
З останніх сил кішка кинулася вбік, але Дмитрик виявився спритнішим. Накривши її вітровкою, він акуратно замотав тварину й притиснув до грудей. А тоді щодуху побіг додому, забувши про вудки…
— Діду, з кішкою все добре буде? — у соте запитав онук, тривожно дивлячись на двері літньої кухні.
— Не хвилюйся, Михайлівна — ветеринарка, в ранах тямить, — Єгор Савелійович погладив онука по голові. — Сходи поки по вудки, а коли повернешся, будуть новини…
Дмитрик кивнув і швидко збігав на річку. Він так поспішав, що ледве міг віддихатися, коли повернувся додому.
У цей момент на порозі літньої кухні з’явилася худорлява постать Ангеліни Михайлівни. Літня жінка щось сказала Єгору Савелійовичу, і той радісно усміхнувся.
— Як вона? — вирвалося в Дмитрика.
— Усе буде добре, — відповіла Ангеліна Михайлівна. — Схоже, її покусав собака… Рани я обробила, тепер доглядай за нею.
— Я все зроблю! — вигукнув Дмитрик, і в його очах зблиснули сльози радості й полегшення…
Того вечора хлопець не відходив від сплячої кішки, влаштувавши їй із коробки та старого пледа імпровізоване ліжко. Поставивши поруч миски з їжею й водою, він просто сидів і дивився, як кішка спить.
— Ночуватимеш тут? — запитав Єгор Савелійович.
— А можна? — із надією спитав Дмитрик.
— Краще ми її в хату заберемо, — запропонував дід.
Кішку перенесли в кімнату, де спав Дмитрик, і поставили коробку поряд із його ліжком.
При ближчому розгляді забарвлення кішечки виявилося світло-бежевим із ледь помітними смужками.
Дмитрик сів на край ліжка, продовжуючи спостерігати, як спить його підопічна.
— От дивлюся на тебе, внуку, і дивуюся, — задумливо мовив Єгор Савелійович, сідаючи на стілець у кутку. — І не лінивий ти, і кмітливий, і відповідальний, і доброта тобі не чужа. То чого ти бунт на кораблі влаштовуєш?
Дмитрик подивився на діда, знизавши плечима замість відповіді.
— Твій останній подвиг із класним журналом… — допитувався дід. — Ти ж не просто так його спалив?
— Слово дав, а раз дав — треба тримати, — буркнув Дмитрик.
Простягнувши руку, він обережно погладив сплячу кішку по голові.
— Кому слово дав? — підозри Єгора Савелійовича справдилися, бо не вірив він у провину онука.
— У підвалі будинку біля школи живе бездомний кіт, якого я підгодовував і з яким розмовляв, отак само, як ти з Єрмаком, — розповів Дмитрик, шморгнувши носом. — Я мріяв забрати його додому, але батьки навіть слухати про це не хотіли… Слово дав Матроскіну, що завжди буду його захищати.
— І що сталося з тим котом? — тихо запитав дід, затамувавши подих.
— Хлопці зі старших класів знущалися над ним, — голос Дмитрика затремтів. — Я просив їх припинити, вони погодилися, але з умовою, що я спалю класний журнал…
— Мерзотники! — вихопилося в літнього чоловіка. — Де зараз той кіт?
— Його забрала якась жінка, так сказав двірник, — Дмитрик знову погладив кішечку. — Мені б так хотілося знати, як там Матроскін…
— Ти молодець! — дід погладив онука по голові. — Слово стримав, це правильно, але чому батькам нічого не розповів?
— Вони не питали, — просто відповів Дмитрик.
Минали дні… Рани на тілі Зефірки, як назвав кішку Дмитрик, затягнулися. Кішечка перестала шипіти й із підозрою дивитися на людей.
Зефірка приймала турботу людини, яка врятувала їй життя. Невдовзі покращавши й помітно набравши ваги, вона перебралася спати до Дмитрика на ліжко.
Мрія хлопця здійснилася, але часто у снах він бачив смугастого Матроскіна з відмороженим вухом. Кіт лагідно терся об його ноги й голосно муркотів, коли Дмитрик брав його на руки.
— Де ти? — питав Дмитрик уві сні, але відповіді не отримував.
Минув липень, а за ним і серпень…
Дмитрик чекав, що приїдуть батьки, але натомість дід сказав, що йому треба з’їздити в місто в справах. Упоравшись уранці з господарством, Єгор Савелійович залишив усе на онука й вирушив на електричку.
Повернувся він увечері, втомлений, але задоволений. Похвалив онука за порядок і, таємничо усміхаючись, покликав його в хату, куди раніше заніс велику коробку.
— Іди сюди, внуку, — Єгор Савелійович указав на диван. — Дивись, хто приїхав зі мною з міста.
Дмитрик зайшов до кімнати й глянув на диван. Він кілька разів моргнув, боячись, що йому ввижається.
— Матроскін! — вигукнув хлопець, обережно беручи смугастого кота з відмороженим вухом на руки. — Діду, ти найкращий!
Кіт виглядав здоровим і вгодованим. Пізніше Єгор Савелійович розповів онукові, що вчинок Дмитрика так його вразив, що він вирішив розшукати смугастого кота, звернувшись по допомогу в Дмитрикову школу.
Виявилося, що саме двірник звернувся до притулку з проханням забрати бездомного кота, боячись за його життя.
На початку вересня приїхали батьки Дмитрика з новиною, що їм треба їхати в тривалу експедицію, і хлопцеві доведеться пожити якийсь час у діда.
Батьки ледь упізнали у веселому й життєрадісному хлопчику колишнього бунтаря.
— Тату, ти створив диво! — вигукнув батько Дмитрика.
— Навчіться чути свою дитину, — повчально мовив Єгор Савелійович.
А Дмитрик зрадів, що залишається жити з дідом і не муситиме розлучатися з Матроскіним та Зефіркою.
Бунтар перетворився на найтурботливішого й найвідповідальнішого господаря для своїх улюбленців.
Я зрозумів тоді: справжня сила не в бунті, а в умінні тримати слово й піклуватися про тих, хто слабший.
