Телефон замовк. Оксана стояла посеред кухні, притискаючи його до грудей обома руками. Тітка Галя говорила рівно чотири хвилини — голос сухий, діловий, ані сльози.
Данило сидів на дивані. Телевизор тихо бубонів щось на тлі. Він навіть не обернувся, коли Оксана з’явилася в дверях.
— Данило. Дзвонила тітка Галя. Мама померла годину тому.
Він кивнув. Провів пальцем по екрану телефона — гортав щось, уже не важливо що.
— Угу. Шкода.
— Мені треба їхати. Просто зараз. Дві години дороги. Дай ключі від машини.
Данило відклав телефон. Не тому що перейнявся — тому що почув слово «машина». Подивився на неї знизу вгору з виразом легкої досади, наче вона попросила його пересунути шафу.
— Ні. Машина мені потрібна. Мама просила відвезти її до тітки Зіни. Я обіцяв ще минулого тижня.
Оксана не ворухнулася. Світло з кухні падало їй у спину, й обличчя лишалось у тіні.
— Ти чув, що я сказала?
— Чув. Але вона вже померла. Куди тобі поспішати? Завтра сядеш на автобус, доберешся. А мама — жива. Чекає. Я обіцяв.
Секунда. Дві. Три.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно. Маму я не підведу.
Оксана ввійшла до кімнати. Стала просто перед телевізором — так, що Данило не міг обійти її поглядом. Йому довелося підняти очі.
— Я попрошу тебе один раз. Один. Подумай про те, що ти щойно сказав. І дай відповідь заново.
— Оксано, не влаштовуй сцену. Я все пояснив. Мама чекає, я обіцяв. З твоїми похоронами за ніч нічого не станеться.
— З моїми похоронами, — повторила вона повільно.
— Ну, з похоронами. Ти розумієш, про що я. Поїдеш завтра. Все організують і без тебе, там тітка є, сусіди.
Оксана нахилилася трохи ближче.
— Ти розумієш, що це останній раз, коли я тебе про щось прошу? Не другий, не третій. Останній.
— Господи, Оксано. Ти завжди з мухи слона робиш. Один день! Один день ти зачекаєш. Нічого не впаде. Мама попросила — я їду. Крапка.
— У мене мама померла, Данило. А твоя — їде в гості пити чай.
— Не перекручуй. Вона давно збиралася, Зіна її чекає. Я обіцяв. Ти хочеш, щоб я своє слово порушив?
— Я хочу, щоб ти згадав, з ким ти живеш. І що для мене означає цей день.
— Я пам’ятаю. Але порядок є порядок. Живі — важливіші.
Оксана випросталася. Подивилася на нього так, наче запам’ятовувала обличчя. Не з ненавистю. З чимось остаточним.
— Добре, — сказала вона.
Це «добре» прозвучало рівно. Без образи. Без надриву. Без тремтіння. Данило не звернув уваги — він уже тягнувся до пульта.
*
Оксана вийшла в коридор. Відкрила верхню шухляду комода — ту, яку Данило не відкривав жодного разу за сім років. Дістала щільну папку із застібкою: свій паспорт, свідоцтво про право власності на квартиру, техпаспорт на машину, банківські документи. Усе — на її ім’я. Склала в сумку.
Зняла з гачка обидва комплекти ключів від машини. Наділа куртку. Взулася.
— Ти куди? — крикнув Данило з кімнати.
— Їду. Прощатися з мамою.
— На чому це? Я ж сказав — машина мені потрібна!
Оксана відчинила вхідні двері. Данило вже стояв у коридорі — босоніж, із пультом у руці, з безглуздим виразом скривдженого господаря.
— Машина оформлена на мене. Завжди була. Квартира — теж. Коли я повернуся, замок буде інший. Твої речі складу біля дверей. Забери сам або винесу їх.
— Ти що мелеш?
— Я не мелю. Я кажу. Виразно й один раз.
— Оксано, стій. Стій! Ти не можеш просто…
— Данило. У мене померла мама. А ти мені пояснив, що тобі потрібніша машина — довезти свою до сестри на чаювання. Це все, що мені треба було почути. Більше нічого між нами немає. Збирай речі.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Внизу грюкнули під’їздні двері. За хвилину він побачив з вікна, як вона сідає за кермо — спокійно, без метушні, без огляду. Завела двигун. Виїхала з двору. Навіть не глянула вгору.
Данило стояв посеред коридору. Набрав її номер — довгі гудки, без відповіді. Написав повідомлення: «Поверни машину. Ти здуріла?» Прочитано. Тиша. Ще одне: «Годі дуріти. Мама чекає, мені їхати треба». Прочитано. Тиша.
За двадцять хвилин зателефонувала мати.
— Данило, ти коли за мною заїдеш? Зіна вже стіл накрила.
— Тут ситуація, мамо. Оксана забрала машину.
— Як забрала? Це ж ваша машина!
— Формально… на неї оформлена.
— Ну й що? Ти чоловік! Скажи їй, хай поверне!
— Вона не бере слухавку. Я передзвоню.
Він сів на диван. Обійшов квартиру. Усе виглядало так само — меблі, фіранки, полиці. Але Оксана вийняла з цього дому документи, ключі та себе. Три речі, на яких усе й трималося.
Телефон задзвонив. Оксана. Він схопив слухавку.
— Оксано! Нарешті. Слухай, давай без…
— Замовкни, — сказала вона. Тихо й коротко, як клацання. — Я скажу один раз. Квартира належить мені. Бабуся залишила, документи на моє ім’я, ти це чудово знаєш. Машину я купувала до шлюбу. Гроші на картці — мої, ти за сім років ані гривні не відклав. У кишені твоєї куртки дві тисячі — вистачить на таксі для твоєї мами. Впритиск, але вистачить.
— Оксано, зачекай…
— Замок зміню сьогодні, попрошу сусідку Інну впустити майстра. Речі твої склади. Стоятимуть біля дверей. Два дні. Потім винесу на смітник.
— Ти не маєш права…
— Маю. Кожен папір. Кожен підпис. Усе — моє. А ти за сім років не спромігся оформити на себе навіть електричний чайник.
— Це підло!
— Підло — це сказати дружині, що їй нікуди їхати ховати матір. Бо тобі потрібна машина везти свою на чай. Ось це — підло. А я просто забираю те, що моє.
Тиша в слухавці тривала чотири секунди.
— Оксано, я перегнув. Ну дурень, ну ляпнув. Давай поговоримо нормально, коли ти повернешся.
— До тебе — не повернусь. Ми закінчили. Більше не дзвони.
Гудки.
Данило сидів із телефоном у руці. Набрав ще раз — абонент недоступний. Ще раз — те саме. Вона заблокувала його номер.
Він поліз у кишеню куртки. Дві м’яті купюри. Тисяча й тисяча. Вона й це розрахувала — рівно стільки, щоб вистачило на таксі до тітки Зіни й назад. Ані копійки більше.
Карта порожня — він перевірив. На інших рахунках — нуль. Він ніколи не цікавився. Йому вистачало того, що давала Оксана. Квартира — її. Машина — її. Гроші — її. Він жив у чужому домі сім років і жодного разу про це не задумався.
Мати чекала біля під’їзду. Маленька постать у зеленому пальті, із пакетом гостинців для сестри. Таксі зупинилося, вона сіла, оглянула салон.
— Таксі? Серйозно? А де машина?
— У Оксани.
— То забери!
— Вона на ній поїхала. Назавжди.
Мати помовчала. Втупилася в спинку переднього сидіння.
— Що значить — назавжди?
— Те й значить. Вона пішла. Сказала, щоб я речі забрав за два дні. Замок змінить сьогодні.
— Через що?
— Через те, що я сказав їй не їхати на похорон. Сказав, що машина мені потрібніша.
Мати повернулася до нього. В очах — не каяття. Розгубленість. Вона не розуміла, як просьба підвезти до сестри могла обернутися катастрофою.
— Ну ти й ляпнув, Данило.
— Я не думав, що вона отак…
— А треба було думати! Що в жінки мати померла, а ти їй — «зачекаєш»? Ти в своєму розумі взагалі був?
— Ти сама просила відвезти!
— Я просила відвезти. Я не просила дружину на похорон не пускати! Це ти сам додумав!
Таксі їхало містом. Лічильник цокав. Данило дивився на цифри — вони росли, і кожна гривня відкушувала від його останніх грошей. Коли машина зупинилася біля будинку тітки Зіни, на лічильнику було вісімсот гривень. Назад — ще стільки ж. Залишок — на їжу. Можливо. На день.
Мати вийшла. Озирнулася. Пакет із гостинцями м’явся в руках.
— І куди ти тепер?
— До тебе. Якщо пустиш.
— У мене кімната й кухня, Данило. Розкладачка в коморі.
— Значить, розкладачка.
Вона похитала головою. Пішла до під’їзду. Двері за нею зачинилися.
Данило лишився стояти на тротуарі. У кишені — тисяча двісті гривень дріб’язком і м’ятими купюрами. На карті — порожнеча. За спиною — місто, у якому в нього більше немає жодного квадратного метра.
Він дістав телефон. Набрав номер Оксани. Довгі гудки. Потім — механічний голос: «Абонент недоступний».
Прибрав телефон. Подивився на свої руки — порожні. Як і все інше.
А Оксана в цей час стояла поруч посеред кімнати своєї матері. Тітка Галя — праворуч, сусіди — позаду. Вона робила те, що мусила зробити. Прощалася. Бо для неї мертві заслуговували не меншої поваги, ніж живі. І вже точно — більшої, ніж чоловік, який за сім років так і не зрозумів, поряд із ким він жив.
