Ось два тижні Муся шипить і дряпається, не підпускаючи господиню до старого дивана. Валентина майже вирішує віддати кішку. Але коли сусід допомагає відсунути меблі, за нею виявляється те, що все пояснює.
Муся ніколи не буває злою. Але до старого дивана у великій кімнаті вона не підпускає нікого, і Валентина вже другий тиждень не може зрозуміти чому.
Починається з дрібниці. Ранок, кухня, запах заварки й підгорілого хліба. Валя допиває чай, витирає руки об фартух із соняшниками й іде протирати меблі. Тягнеться до підлокітника.
Кішка вигинає спину й шипить так, що Валя відсахнулася й зачіпає ліктем торшер. За три роки разом вони пережили багато: і муркотіння зранку, і вимогливе виття перед годуванням, і скривджене мовчання після ветеринара. А ось шипіння чує вперше.
Потім кішка помітно набирає вагу. Боки округлюються, хода стає важкою й обережною. Валя вирішує: перегодувала. Зменшує порцію, пересипаючи зайве назад у пакет із шурхотливою фольгою. Не допомагає. Муся починає тягати шматки з миски кудись за диван, і одного разу Валя знаходить за ніжкою засохлий шматок курятини, обліплений пилюкою.
Пахне в куті дивно: кислуватим, теплим, живим. Валя опускається на коліна, намагається зазирнути в щілину між стіною й спинкою. Муся метається напереріз, без звуку, без попередження. Стає перед щілиною й втуплюється жовтими очима так, ніби за її спиною лежить найцінніше на світі.
На тильному боці долоні залишаються дві тонкі подряпини.
Донька телефонує ввечері, як зазвичай, на бігу.
– Мам, ну що там із кішкою?
– Шипить. Руку подряпала. До дивана близько не підійти.
Світлана зітхає. У трубці стукають підбори по асфальту, гуде клаксон, шарудить пакет із магазину.
– Я ж казала. Віддай її, поки лице не порвала. Є групи в інтернеті, швидко прилаштовують.
Валя мовчить. Пальці стискають край скатертини так, що тканина збирається в гармошку.
– Мам? Чуєш?
– Чую.
– Тобі не треба все це. Сама, із цією кішкою… Приїжджай краще до мене.
Телефон кладе на стіл. У коридорі Муся сидить біля порогу великої кімнати, хвіст обгорнутий навколо передніх лап, спина пряма. Як вартовий. І жодного разу за ці два тижні вона не йде звідти надовго: навіть їсть швидше звичайного, ніби поспішає повернутися.
Після розмови Валя відкриває телефон і набирає в пошуку те, що сказала донька. Групи знаходяться одразу. Фотографії котів, підписи: «лагідний», «до лотка привчений», «шукає дім». Гортає хвилину. Потім відкладає телефон екраном униз, і в горлі пересихає.
Перед сном вона підходить до кімнати. Муся лежить біля дивана й вилизує лапу, повільно, ретельно, ніби готується до чогось важливого. Валя сідає на порозі.
– Мусю. Ну що ти там ховаєш?
Кішка підводить голову, кліпає й продовжує вилизуватися.
Уночі Валя не спить. За стінкою шарудить, затихає й починається знову. Один раз крізь тишу прослизає тонкий звук, схожий на писк. Валя завмирає, прислухається. Не повторюється.
Вона встає й іде до дверей босоніж. Підлога крижана, з-під плінтуса тягне груднем. Ліхтар за вікном кидає крізь тюль жовті смуги, і в цьому нерівному світлі Валя бачить: Муся лежить не на підстилці. Притислася боком до стіни, біля самого дивана. Живіт мірно здіймається й опадає.
Кішка не шипить. Лежить і дивиться на Валю через смугу ліхтарного світла.
Валентина повертається в спальню. На тумбочці стоїть фотографія чоловіка в рамці з черепашок, привезених колись із моря. Віктор усміхається. І Валя думає: він би не став віддавати кішку. Він би спочатку відсунув диван.
Уранці вона набирає Геннадія Палича з нижнього поверху. У сусіда такі руки, що й шафу підняти, і кран полагодити. Зайвих питань він не ставить.
– Диван? – перепитує. – Куди рухати?
– Від стіни. Мені треба подивитися, що за ним.
Приходить за десять хвилин, у картатій сорочці й капцях на босу ногу. За ним заглядає дружина Тамара, не втримується.
Муся при вигляді чужих забивається під кухонний стіл. Валя помічає: кішка не біжить у велику кімнату, як робила завжди. Залишається на кухні. Зіниці розширюються так, що жовтого в очах майже не стає, і лапи дрібно переступають по холодній плитці.
Геннадій Палич береться за один край. Валя – за інший. Ніжки скриплять по паркету, тягуче й різко, і звук заповнює квартиру до стелі. Диван іде важко, старий, набряклий від часу. Пил підіймається стовпом і кружляє в смузі ранкового сонця.
Тамара ахає першою.
У куті, на старому вовняному шарфі, який Валя загубила ще в жовтні, лежать кошенята. Четверо. Крихітні, сліпі, з притиснутими вушками й рожевими подушечками лап, такими м’якими, що помістилися б на нігті. Вони ворушаться, відкриваючи беззубі роти, і від них іде запах молока, теплий і густий. У Валі перехоплює горло.
Вона опускається на коліна прямо на запорошений паркет. Руки тремтять. Простягає пальці до рудого кошеняти з білою зіркою на лобі, і воно тицяється мордою в її долоню. Долоня холодна, а кошеня – як маленька пічка.
– Ось тобі й зла кішка, – видихає Геннадій Палич, присідаючи навпочіпки поруч.
Тамара обертається до кухні. Муся стоїть у дверному отворі й не рухається. Дивиться не на людей. На кошенят.
Тоді Валя розуміє все одразу. Шипіння й їжу за диваном, повний живіт і безсонні ночі біля стіни, коли здавалося, що кішка просто «з характером». І шарф. Той самий вовняний шарф із передпокою, яким Валя вкривала коліна вечорами. Муся потягла його сама, розстелила в куті й улаштувала гніздо.
Кішка підходить повільно, на м’яких лапах. Обнюхує руку Валі, тицяється носом у пальці. І лягає поруч із кошенятами, присуваючи їх до себе по одному.
Тамара тихо виходить і повертається з блюдцем теплої води. Ставить на підлогу, не кажучи ні слова. Геннадій Палич випростується, дивиться на Валю зверху вниз і теж мовчить. Говорити нічого, все вже лежить на шарфі.
Увечері Світлана телефонує знову.
– Ну що, мам? Подумала про кішку?
– Подумала, – каже Валя. Голос інший, рівний і теплий, як той шарф, що знайшовся в найнесподіванішому місці. – Їх тепер п’ятеро.
У трубці зависає мовчання. Потім донька сміється, коротко й розгублено, і Валя вперше за два тижні усміхається.
А Муся лежить на шарфі, і четверо сліпих кошенят шукають її носами в темряві, тицяючись у теплий бік. Вона не муркоче. Дихає рівно й глибоко.
Цього достатньо.
Валя зачиняє двері у велику кімнату, але не до кінця. Залишає щілину.
Мусі ж треба виходити.
