Два тижні Мурка шипіла й дряпалась, не підпускаючи господиню до старого дивана. Валентина майже наважилася віддати кішку. Але коли сусід допоміг відсунути меблі, за ними знайшлося те, що пояснило все.
Мурка ніколи не була злою. Але до старого дивана у великій кімнаті вона не підпускала нікого, і Валентина вже другий тиждень не могла зрозуміти чому.
Почалося з дрібниці. Ранок, кухня, запах заварки й підгорілого хліба. Валя допила чай, витерла руки об фартух із соняшниками й пішла протирати меблі. Потяглася до підлокітника.
Кішка вигнула спину й зашипіла так, що Валя відсахнулася й зачепила ліктем торшер. За три роки разом вони пережили багато: і муркотіння зранку, і вимогливе виття перед годуванням, і ображене мовчання після ветеринара. А от шипіння чула вперше.
Потім кішка помітно погладшала. Боки округлилися, хода стала важкою й обережною. Валя вирішила: перегодувала. Зменшила порцію, пересипавши зайве назад у пакет із шурхотливою фольгою. Не допомогло. Мурка почала тягати шматки з миски кудись за диван, і одного разу Валя знайшла за ніжкою засохлий шматок курки, обліплений пилюкою.
Пахло в куті дивно: кислуватим, теплим, живим. Валя опустилася на коліна, спробувала зазирнути в щілину між стіною й спинкою. Мурка метнулася навперейми, без звуку, без попередження. Стала перед щілиною й витріщила жовті очі так, ніби за її спиною лежало найцінніше на світі.
На тильному боці долоні залишилися дві тонкі подряпини.
Дочка подзвонила ввечері, як завжди, на бігу.
– Мам, ну що там із кішкою?
– Шипить. Руку подряпала. До дивана близько не підійти.
Оксана зітхнула. У трубці стукали підбори по асфальту, гудів клаксон, шурхотів пакет із магазину.
– Я ж казала. Віддай її, поки обличчя не порвала. Є групи в інтернеті, швидко прилаштовують.
Валя мовчала. Пальці стиснули край скатертини так, що тканина зібралася в гармошку.
– Мам? Чуєш?
– Чую.
– Тобі не треба це все. Одна, з тією кішкою… Приїжджай краще до мене.
Телефон поклала на стіл. У коридорі Мурка сиділа біля порогу великої кімнати, хвіст обгорнутий навколо передніх лап, спина пряма. Як вартовий. І жодного разу за ці два тижні вона не відходила звідти надовго: навіть їла швидше звичайного, наче поспішала повернутися.
Після розмови Валя відкрила телефон і набрала в пошуку те, що сказала дочка. Групи знайшлися одразу. Фотографії котів, підписи: «лагідний», «до лотка привчений», «шукає дім». Гортала хвилину. Потім відклала телефон екраном униз, і в горлі пересохло.
Перед сном вона підійшла до кімнати. Мурка лежала біля дивана й вилизувала лапу, повільно, ретельно, наче готувалася до чогось важливого. Валя присіла на порозі.
– Мурко. Ну що ти там ховаєш?
Кішка підвела голову, кліпнула й продовжила вилизуватися.
Уночі Валя не спала. За стінкою шаруділо, затихало й починалося знову. Один раз крізь тишу прослизнув тонкий звук, схожий на писк. Валя завмерла, прислухалася. Не повторилося.
Вона встала й пішла до дверей босоніж. Підлога крижана, з-під плінтуса тягло груднем. Ліхтар за вікном кидав через тюль жовті смуги, і в цьому нерівному світлі Валя побачила: Мурка лежить не на підстилці. Притулилася боком до стіни, біля самого дивана. Живіт мірно здіймався й опускався.
Кішка не шипіла. Лежала й дивилася на Валю через смугу ліхтарного світла.
Валентина повернулася до спальні. На тумбочці стояла фотографія чоловіка в рамці з черепашок, привезених колись із моря. Віктор усміхався. І Валя подумала: він би не став віддавати кішку. Він би спочатку відсунув диван.
Уранці вона набрала Геннадія Павловича з нижнього поверху. У сусіда були такі руки, що й шафу підняти, і кран полагодити. Зайвих питань він не ставив.
– Диван? – перепитав. – Куди рухати?
– Від стіни. Мені треба подивитися, що за ним.
Прийшов за десять хвилин, у картатій сорочці й капцях на босу ногу. За ним зазирнула дружина Тамара, не втрималася.
Мурка при вигляді чужих забилася під кухонний стіл. Валя помітила: кішка не побігла у велику кімнату, як робила завжди. Залишилася на кухні. Зіниці розширилися так, що жовтого в очах майже не стало, і лапи дрібно переступали по холодній плитці.
Геннадій Павлович узявся за один край. Валя за інший. Ніжки заскрипіли по паркеті, тягуче й різко, і звук заповнив квартиру до стелі. Диван ішов важко, старий, набряклий від часу. Пил піднявся стовпом і закружляв у смузі ранкового сонця.
Тамара ахнула першою.
У куті, на старому вовняному шарфі, який Валя загубила ще в жовтні, лежали кошенята. Четверо. Крихітні, сліпі, з притиснутими вушками й рожевими подушечками лап, такими м’якими, що помістилися б на нігті. Вони ворушилися, відкриваючи беззубі роти, і від них ішов запах молока, теплий і густий. У Валі перехопило горло.
Вона опустилася на коліна прямо на запорошений паркет. Руки тремтіли. Простягла пальці до рудого кошеняти з білою зірочкою на лобі, і воно ткнулося мордою в її долоню. Долоня була холодна, а кошеня — як маленька пічка.
– Ось тобі й зла кішка, – видихнув Геннадій Павлович, присівши навпочіпки поруч.
Тамара обернулася до кухні. Мурка стояла в дверному отворі й не рухалася. Дивилася не на людей. На кошенят.
Тоді Валя зрозуміла все відразу. Шипіння й їжу за диваном, погладшалий живіт і безсонні ночі біля стіни, коли здавалося, що кішка просто «з характером». І шарф. Той самий вовняний шарф із передпокою, яким Валя вкривала коліна по вечорах. Мурка втягнула його сама, розстелила в куті й влаштувала гніздо.
Кішка підійшла повільно, на м’яких лапах. Обнюхала руку Валі, ткнулася носом у пальці. І лягла поруч із кошенятами, присуваючи їх до себе по одному.
Тамара тихо вийшла й повернулася з блюдцем теплої води. Поставила на підлогу, не сказавши й слова. Геннадій Павлович випростався, подивився на Валю зверху вниз і теж промовчав. Говорити було нічого, все вже лежало на шарфі.
Увечері Оксана подзвонила знову.
– Ну що, мам? Подумала про кішку?
– Подумала, – сказала Валя. Голос був інший, рівний і теплий, як той шарф, що знайшовся в найнесподіванішому місці. – Їх тепер п’ятеро.
У трубці повисла тиша. Потім дочка засміялася, коротко й розгублено, і Валя вперше за два тижні усміхнулася.
А Мурка лежала на шарфі, і четверо сліпих кошенят шукали її носами в темряві, тицяючись у теплий бік. Вона не муркотіла. Дихала рівно й глибоко.
Цього було досить.
Валя зачинила двері у велику кімнату, але не до кінця. Залишила щілину.
Мурці ж треба було виходити.
