Віктор знаходить його на узбіччі в жовтні.
Цуценя сидить на краю траси, мокре й зовсім маленьке, і дивиться на машини, що проїжджають, так, ніби чекає когось конкретного. Віктор тоді їде на дачу по картоплю, гальмує на секунду, думає, що просто подивиться. Але цуценя підіймає голову, і все скінчено. Картопля залишається в землі ще на тиждень.
Називає його Марс. Ім’я придумує сусідка Віра Іванівна, коли бачить у коридорі руду, вухату істоту з лапами не за розміром.
– Рудий, носатий, неприкаяний, – каже вона. – Марс. Саме те.
Віктор тоді сміється.
Марс росте швидко. До весни він уже займає всю ліву половину дивана і вважає це законним. Віктор спочатку лається, потім перестає. Спати самому в квартирі гірше, ніж із собакою, яка сапить і іноді смикає лапою уві сні.
Вони товаришують не одразу, а поступово, як дружать люди, яким нема куди особливо поспішати. Ранкова прогулянка. Миска з їжею о сьомій вечора. Телевізор. Іноді Віктор розмовляє з Марсом уголос. Марс сидить поруч і слухає з серйозним виглядом, тільки іноді позіхає, показуючи всі зуби.
– Ти правий, – каже Віктор. – Досить.
І вимикає телевізор.
***
Аварія трапляється в квітні, коли вони повертаються з вечірньої прогулянки.
Віктор потім погано пам’ятає, як саме. Слизько, машина вилітає на тротуар з-за рогу, Марс на повідку, а потім повідок обривається. Віктора відкидає на бордюр. Він ударяється боком, кілька секунд лежить і чує лише власне дихання та чийсь далекий крик.
Коли підводиться, Марса поруч немає.
Повідок лежить на асфальті. Пластикова застібка тріснула навпіл.
Він шукає до півночі. Обходить три квартали, кличе на ім’я, питає перехожих. Перехожі хитають головами. Хтось каже, що бачив руду собаку, яка бігла в бік залізничного переїзду, але це було хвилин сорок тому, і далі не бачили.
Вдома Віктор сідає на кухні й довго дивиться на порожню миску.
Потім встає. Пише оголошення, друкує на принтері двадцять аркушів. Уранці розклеює по всьому кварталу, ще телефонує в три ветеринарні клініки та в притулок на Заводській вулиці.
– Якщо надійде рудий пес, метис, – каже він у трубку. – Подзвоніть, будь ласка. Ось мій номер.
Минає тиждень.
Потім місяць.
Оголошення вицвітають під травневим дощем, і Віктор переклеює їх. Потім переклеює знову в червні. Ветеринарні клініки мовчать. Із притулку на Заводській телефонують двічі, обидва рази помилково, обидва рази це не та собака.
У липні Віра Іванівна обережно каже з-за дверей:
– Вітю, може, візьмеш іншого. Там у притулку стільки.
– Ні, – відповідає Віктор.
Більше вона не пропонує.
Квартира без Марса стає іншою.
Не порожньою, ні. Речі стоять на місці, холодильник гуде, сусіди тупають зверху о пів на десяту, як завжди. Але щось змінюється.
Віктор підіймає з підлоги старий м’ячик, який Марс ганяв по коридору. Кладе на полицю. Думає і прибирає в ящик. Потім знову дістає й залишає на полиці.
Уранці рука за звичкою тягнеться до повідка біля дверей. Повідок висить. Нікуди не треба йти.
Він починає ходити на прогулянки сам. Тим самим маршрутом, у той самий час, тільки без Марса. Сам не може пояснити навіщо. Просто йде.
У серпні телефонує дочка з Києва.
– Тату, приїжджай. Поживеш у нас, відпочинеш.
– Не можу.
– Чому?
Він мовчить. Каже:
– А раптом повернеться.
Дочка теж мовчить. Потім каже «гаразд» голосом, який буває, коли людина хоче сказати щось інше, але вирішує не казати.
Марс повертається в жовтні.
Віктор чує шкрябання у двері на початку восьмої вечора. Спочатку думає, що здалося. Шум із сходової клітки, протяг, мало що. Але шкрябання повторюється. Наполегливо, з паузами, ніби хтось знає, що двері відчиняться, просто треба трохи почекати.
Він відчиняє.
На килимку сидить Марс.
Постарілий. Шерсть у кількох місцях підстрижена, там, де, мабуть, були рани. Бік лівий трохи запалий. І на шиї нашийник. Чужий, шкіряний, коричневий, з латунною пряжкою та маленьким жетоном, на якому одне слово «Дружок».
Віктор довго стоїть у дверях і дивиться на нього. Марс сидить і дивиться на Віктора. Праве вухо звисле, руда пляма на лобі у формі нерівної зірки. Ті самі очі, янтарні, з темною облямівкою.
– Ти де був? – каже Віктор.
Марс встає, переступає через поріг і проходить у коридор так, як ходять ті, хто знає планування напам’ять. Направо, до миски. Миска там же, де завжди. Порожня, звісно.
Віктор зачиняє двері. Проходить на кухню. Руки трохи тремтять, поки він відчиняє холодильник.
– Гаразд, – каже він. – Гаразд.
Наступного ранку він їде до ветеринарної клініки.
Марса оглядають, роблять необхідні щеплення, перевіряють чіп. Віктор питає про нашийник. Лікарка бере жетон і читає вголос:
– «Дружок». Це що, інше ім’я?
– Хтось дав йому інше ім’я, – каже Віктор.
– Він жив у когось?
– Півроку десь жив. Не знаю де.
Лікарка дивиться на нього, потім на Марса, потім знову на Віктора.
– Буває, – каже вона. – Собаки іноді йдуть, а потім повертаються. Особливо розумні.
Віктор не відповідає. Дивиться, як Марс сидить на металевому столі з незворушним виглядом і терпить огляд.
На жетоні зі зворотного боку знаходять номер телефону.
Віктор телефонує з машини, поки Марс сидить на задньому сидінні й дивиться у вікно.
Трубку беруть після третього гудка.
– Алло?
– Доброго дня, – каже Віктор. – У вас був пес. Рудий. Ви називали його Дружком.
Довга мовчанка.
– Так, – каже голос. Жіночий, немолодий. – Був. Він від нас пішов у вересні. Ми його шукали.
– Він у мене. Це моя собака. Його звуть Марс. Він загубився у квітні.
Знову мовчанка. Потім жінка каже:
– Він жив у нас. Ми його годували, лікували. У нього були рани.
– Дякую, – каже Віктор.
– Він хороший пес.
– Так.
Пауза.
– Ви далеко живете? – питає жінка. – Від Березової вулиці?
– Інший район.
– Господи. Він сам прийшов у квітні. Просто ліг біля нашого паркану й не йшов.
Віктор дивиться в лобове скло, на сірий двір із тополями без листя.
Розмова завершується сама собою. Віктор прибирає телефон. Марс сапить на задньому сидінні, лежачи, поклавши голову на складені лапи.
Вдома Віктор знімає з Марса чужий нашийник. Кладе на стіл, довго дивиться на нього. Коричневий, шкіряний, з жетоном «Дружок». Хорошої роботи, не дешевий.
Півроку десь був пес. І все одно прийшов назад.
Віктор думає про жінку з Березової вулиці. Як вона щодня його годувала, гладила, прив’язалася, напевно. А потім у вересні вийшла вранці, а його нема. І шукала. Телефонувала, може, за оголошеннями.
Він бере телефон.
– Це знову я, – каже він, коли вона бере трубку. – Хотів сказати. Якщо ви хочете його відвідати, я не проти.
Мовчанка.
– Правда? – каже вона.
– Правда.
Вона приїжджає в суботу. Галина Петрівна, шістдесят чотири роки, у сірому пальті та з сіткою, у якій яблучне варіння й кульок із собачим кормом, тим самим, до якого Марс звик за ці півроку.
Марс бачить її з коридору й не кидається, ні. Просто підходить і тицяється носом у долоню. Радісно махає хвостом.
Вони п’ють чай. Галина Петрівна розповідає, як у квітні знайшла його біля паркану, як возила до ветеринара, як він боявся перші дні, а потім звик. Віктор розповідає про аварію, про розірваний повідок, про розклеєні оголошення.
Марс лежить між ними на підлозі й дрімає. Іноді підіймає голову, дивиться на одного, дивиться на другого.
– Він обрав нас обох, – каже Галина Петрівна.
Віктор дивиться на пса. Потім на жінку поруч.
– Схоже на те.
Чужий нашийник Віктор прибирає в ящик стола. Не викидає.
Марс знову займає ліву половину дивана й ганяє м’ячик по коридору о першій ночі. Оголошення на стовпах мокнуть під листопадовим дощем і відклеюються самі по собі.
Галина Петрівна приходить по суботах. Приносить варіння, іноді просить поради щодо смородини, у неї город на Березовій вулиці, а Віктор у городах розбирається. Вони розмовляють, поки Марс дрімає між ними.
Одного вечора Віктор дістає з ящика шкіряний нашийник із жетоном «Дружок». Дивиться на нього. Жетон блищить під лампою.
У передпокої висять два повідки. Один червоний, старий. Один синій, новий, який Галина Петрівна принесла в чергову суботу й повісила мовчки, не питаючи дозволу.
