Марина Сергіївна кладе трубку і кілька секунд дивиться на телефон так, ніби той винен.
За двадцять два роки в професії вона продає квартири з боргами, з прописаними родичами, з текучими трубами і з видом на цвинтар. Одного разу – з папугою, який лаявся трьома мовами. Але ось щоб кота включали в договір як обтяження – такого ще не трапляється.
– Так, повторюю умови, – каже вона сама собі, гортаючи блокнот. – Двокімнатна, проспект Перемоги, третій поверх, шістдесят два квадратних метри. Господиня померла в січні. Спадкоємці – син і донька з Одеси. Хочуть продати швидко. Кота не забирають, у притулок не віддають, усипляти не дозволяють. Кіт додається.
Вона зітхає і додає в оголошення рядок, від якого сіпається будь-який юрист: «У вартість входить кіт. Торг доречний».
Перший огляд відбувається в суботу.
Марина Сергіївна відчиняє двері й впускає покупчиню – високу жінку років п’ятдесяти п’яти в сірому пальті. Та ступає через поріг і зупиняється. У квартирі пахне так, як пахне в домах, де довго жив одинокий літній чоловік: лавандовим милом, старими книгами, трохи валер’янкою.
– Галина Петрівна, – представляється жінка, не простягаючи руки. Оглядається. – А де той ваш… бонус?
Кіт сидить на підвіконні у великій кімнаті – величезний, рудо-білий. Він дивиться на Галину Петрівну не кліпаючи, і в погляді немає ні страху, ні цікавості. Тільки втомлене, нескінченне терпіння.
Так дивляться ті, кого вже кидали.
Галина Петрівна обходить квартиру мовчки. Проводить пальцем по корінцях книг на поличці – Шевченко, Коцюбинський, Франко, зачитані до хрустких обкладинок. Зазирає на кухню, де на стіні висить відривний календар, зупинений на сімнадцятому січня. На підвіконні – три горщики із засохлою геранню. І миска. Чиста, порожня, стоїть рівно на своєму місці – біля лівої ніжки табуретки.
– Його хтось годує? – питає вона, не обертаючись.
– Сусідка, – каже Марина Сергіївна. – Тамара Іллівна з тридцять шостої. Приходить двічі на день. Спадкоємці їй за це платять. Небагато, але платять.
Галина Петрівна повертається до кімнати. Кіт не змінює пози – сидить на підвіконні, підібгавши передні лапи, і дивиться у двір. Там гойдаються на вітрі голі лютневі тополі, і поміж ними блукає жінка з візком.
– Як його звати?
– Маркіз. Так спадкоємці сказали.
– Маркіз, – повторює Галина Петрівна без виразу.
Кіт не повертає голови.
Вона телефонує через три дні.
– Марино Сергіївно, я подумала. Район хороший, метро поруч. Але ціна все одно вища за ринок, навіть враховуючи… доважок. І ремонт потрібен – шпалери ці, лінолеум. Я б узяла, якщо скинуть ще триста тисяч.
– Спробую поговорити.
Спадкоємці скидають двісті тисяч. Галина Петрівна погоджується.
Оформлення займає три тижні. Галина Петрівна приїжджає до квартири ще двічі – з рулеткою і блокнотом. Міряє стіни, записує, прикидає. Кіт спостерігає. Коли вона вдруге присідає навпочіпки біля вікна, перевіряючи батарею, він стрибає з підвіконня, підходить і сідає поруч – на півметра. Не ближче.
– Ну, здоров, – каже вона йому.
Маркіз кліпає. Один раз, повільно. І відвертається.
Тамара Іллівна з тридцять шостої виявляється маленькою, сухенькою жінкою з переляканими очима. Вона чекає Галину Петрівну біля дверей у день підписання акта прийому.
– Ви нова господиня?
– Сподіваюся, що так.
– Я вам про Маркіза розкажу. Ніна Василівна, колишня господиня, царство небесне, вона його десять років тому підібрала. Біля під’їзду сидів, у листопаді, весь подертий. Вона його виходила, відгодувала. Він відтоді від неї ні на крок.
Тамара Іллівна мовчить і додає тихіше:
– Коли вона впала, інсульт, прямо на кухні, він поряд лежав. Швидка приїхала, двері відкрили, а він біля її голови. І не відходив.
Галина Петрівна слухає, стоячи в дверному отворі, і тримає в руках зв’язку нових ключів. Три ключі. Два від замків. Один від поштової скриньки, в яку вже нікому зазирати.
– Він не шкідливий, – продовжує Тамара Іллівна. – Не дряпається, меблі не псує. Тільки ось… не дається в руки. Я його два місяці годую, а він до мене так жодного разу й не підійшов. Їсть, коли я виходжу. Я тарілку ставлю – і за двері. Повертаюся – порожньо. Але щоб при мені – жодного разу.
– Може, боїться.
– Не боїться. Чекає. Ось біля дверей сяде і дивиться. Кожного вечора, годині о шостій. Ніна Василівна о шостій з прогулянки поверталася.
Галина Петрівна переїжджає в суботу. Речей небагато – вона звикла жити компактно. Двадцять років медсестрою в кардіології, потім посада ординатора, потім скорочення, обмін, орендована кімната в Троєщині, від якої боліли коліна і душа. Власне житло – мрія така давня, що вона вже майже перестала бути мрією і перетворилася просто на план. Гроші збиралися дев’ять років.
Вантажники вносять диван, дві шафи, коробки з посудом. Маркіз зникає. Галина Петрівна знаходить його в комірчині – він забивається за прасувальну дошку і сидить там, притиснувши вуха, величезний і нерухомий.
– Я розумію, – каже вона йому. – Тобі важко. Мені теж.
Вона ставить миску біля лівої ніжки табуретки, на те саме місце, де стояла попередня, і виходить, зачинивши двері кухні.
Вранці миска порожня.
Минув місяць. Вони живуть паралельно – в одних стінах, але в різних світах.
Галина Петрівна встає о шостій, п’є каву на кухні, йде на чергування. Вона влаштовується в поліклініку на Великій Васильківській – не кардіологія, звичайно, але після року безробіття вибирати не доводиться.
Маркіз з’являється на кухні тільки після клацання замка. Вона знає це, бо залишає на столі свою волосину – довгу, сивіючу – впоперек миски. Кожного вечора волосина лежить на підлозі. Значить, їсть.
Вечорами вона сидить у кріслі біля вікна і читає – ті самі книги з полички, що залишилися від Ніни Василівни. Шевченко виявляється весь у олівцевих позначках: тонким, акуратним почерком на полях стоять знаки оклику, іноді одне слово: «так», «точно», «і в мене». Галина Петрівна читає ці позначки і відчуває дивне – не сум, ні. Впізнавання. Наче жінка, яку вона ніколи не бачила, думала як вона.
Маркіз у цей час сидить у коридорі. Не в кімнаті – у коридорі. Біля вхідних дверей. Кожного вечора, рівно о шостій. Чекає.
Наприкінці березня Галина Петрівна захворює. Грип звалює за одну ніч – температура тридцять дев’ять, горло, ломота в кожному суглобі. Вона телефонує на роботу, п’є парацетамол і лягає. Встати, щоб поїсти, сил немає. Встати, щоб погодувати кота, теж.
– Маркізе, – кличе вона зі спальні хрипким голосом. – Вибач. Зараз не можу.
Тиша.
Вона провалюється в сон – важкий, липкий, з гудячою головою. Прокидається від того, що щось давить на ноги. Не сильно. Просто важкість – тепла, мірна, жива.
Маркіз лежить у ногах ліжка. Згорнувся калачиком і дивиться на неї не кліпаючи, серйозно, уважно. Вперше за місяць він не в коридорі, не в комірчині, не за прасувальною дошкою. Він тут.
Галина Петрівна не ворушиться. Боїться – ворухнеться, і він піде. Вона просто дивиться на нього, а він на неї, і між ними те мовчання, в якому слова не потрібні, бо все вже сказано.
– Ти вже це знаєш, – шепоче вона.
Маркіз притискає вуха, опускає голову на лапи і заплющує очі.
Він не йде.
Три дні вона хворіє, і три дні він лежить у неї в ногах. Відходить тільки до миски – вона все-таки змушує себе встати, насипати корму, – і повертається. На третій день, коли температура падає і Галина Петрівна сидить на кухні, загорнувшись у ковдру, з чашкою бульйону, Маркіз застрибує на табуретку. Сідає поруч. І замуркочує.
Неголосно, з хрипотцею, наче розучився і тепер згадує.
Галина Петрівна ставить чашку. Знімає окуляри. Простягає руку – повільно, долонею вгору.
Маркіз нюхає її пальці. І ткнеться лобом у долоню.
Вона плаче. Не від розчулення – вона не з тих, хто плаче від розчулення. Вона плаче, бо раптом розуміє просту, ясну річ: вона купила чуже життя з чужими книгами і чужим котом, бо на своє не вистачало. А він залишився в чужому житті з чужою жінкою, бо його нікуди було діти. Два обтяження. Два доважки. Дві зайві істоти, яких включили у вартість.
І ось сидять вони на кухні поруч, і одному п’ятнадцять котячих років, а іншій п’ятдесят шість людських, і обом разом тепло.
Маркіз муркоче, і Галина Петрівна тримає долоню на його великій, важкій голові і думає, що це, може, і є те саме – коли не чекаєш, не шукаєш, не просиш. А воно приходить.
До травня Галина Петрівна знімає старі шпалери – ті самі, в дрібну коричневу квіточку, від яких квартира здавалася темнішою, ніж була. Фарбує стіни в теплий молочний. Лінолеум поки залишає – грошей на все одразу не вистачає, але це вже не важливо. Квартира перестає бути чужою. Вона й сама не помічає, коли саме.
Книги Ніни Василівни залишаються на поличці. Галина Петрівна додає до них свої – небагато, півтора десятка. Шевченко з олівцевими позначками стоїть на колишньому місці. Іноді вона відкриває його вечорами і читає не оповідання, а поля – чужі «так», «точно», «і в мене». І киває.
Герань вона викинула ще тільки заселившись – засохла на смерть, не врятувати. І тільки зараз садить нову. Ставить на те саме підвіконня, де Маркіз сидів у перший день огляду. Тепер він сидить там рідше. Частіше – на кріслі, поруч із нею. Або на колінах, якщо вечір довгий, а книга хороша.
О шостій годині він більше не ходить до дверей.
У червні Марина Сергіївна, рієлтор, випадково стикається з нею в «Сільпо» на проспекті Перемоги. Галина Петрівна стоїть у черзі з котячим кормом і пакетом кефіру.
– Ну як квартира? – питає Марина Сергіївна. – Не жалкуєте?
– Ні.
– А кіт?
Галина Петрівна мовчить. Перекладає корм з однієї руки в іншу.
– Знаєте, Марино Сергіївно, – каже вона, – вони тоді дарма ціну знизили. Треба було підняти.
Марина Сергіївна сміється. А Галина Петрівна ні. Вона не жартує.
Вдома на неї чекає Маркіз. Він сидить у передпокої, біля капців. Це його нове місце. І коли клацає замок, він піднімає голову і кліпає один раз, повільно.
Так зустрічають тих, кого дуже чекають.
