Андрій Павлович сидів біля вікна і вдивлявся в оголошення на телефоні. Літери пливли перед очима — окуляри знову десь загубилися. Та текст простий:
«Віддам у добрі руки кота. Рудий, кастрований, до лотка привчений».
Ні. Не віддам. Продам. Так хоч більше шансів, що потрапить до заможної родини.
— Рудьку, — покликав він неголосно. — Іди сюди, рудий.
Кіт з’явився наче за помахом чарів — товстенький муркотливий трактор на м’яких лапах. Стрибнув на коліна, згорнувся клубочком. Теплий такий, живий.
Андрій Павлович погладив його за вухом. Рудько заплющив очі від задоволення, а господар відчув, як серце стискається. Півроку вже як один.
— Що ж ми з тобою робитимемо, га? — прошепотів дідусь. — Ліки закінчуються, і пенсія теж.
Котяра муркотів, нічого не підозрюючи. А Андрій Павлович відкрив калькулятор. Корм — тисяча гривень на місяць. Наповнювач — ще п’ятсот. Про ветеринара краще не думати.
А таблетки від тиску коштують дві тисячі. Щомісяця.
— Розумієш, Рудьку, я ж не хочу з тобою розлучатися, просто не справляюся більше.
Набрав в оголошенні: «Кіт у добрі руки. Три тисячі гривень». Стер. Написав заново: «Продаю кота. П’ять тисяч гривень».
Телефон одразу задзвонив. Жіночий голос:
— Доброго дня, я з приводу кота. Можна подивитися?
— Можна, — хрипко відповів Андрій Павлович. — Приїжджайте.
За годину в двері постукали. На порозі стояла жінка років п’ятдесяти з сумними очима.
— Оксана, — представилася вона. — А де ж котик?
Рудько, як на зло, тут же вибіг із кухні, але не до гості — до господаря. Терся об ноги, муркотів, дивився закоханими очима.
— Ось він, рудий мій, — сказав Андрій Павлович, намагаючись говорити байдуже. — Хороший кіт. Лагідний.
Оксана присіла, простягла руку. Рудько понюхав, але до неї не пішов. Повернувся до господаря.
— А чому продаєте? — запитала жінка тихо.
— Так, обставини, — пробурмотів дідусь, відводячи погляд.
І тут Оксана помітила: руки в пенсіонера тремтять. І кіт від нього не відходить ні на крок.
Оксана повільно обвела квартиру поглядом. Все чистенько, охайно, але пусто якось. На підвіконні — засохлий фікус. На столі — коробочка з таблетками, майже порожня. І ще одна, теж майже порожня.
— Красива квартира, — сказала вона. — Давно тут живете?
— Сорок років уже, — відповів Андрій Павлович, погладжуючи Рудька. — Із дружиною купували…
Він не договорив. Не треба було.
Оксана кивнула. У неї самої не так давно померла Зірка — дворняжка, яка прожила п’ятнадцять років. Пустота в домі така, що стіни готові звалитися.
— А кіт не хворіє? — запитала вона.
— Та ні, здоровий. Просто я, — Дідусь зам’явся. — Не справляюся більше. Вік, розумієте.
Рудько раптом мяукнув протяжно і потерся об ногу господаря. Ніби розумів, про що мова.
— А корм у вас який? — продовжувала розпитувати Оксана.
Андрій Павлович показав на кухню. Там стояли дві миски — одна з водою, друга з сухим кормом. Дешевим, із «Сільпо». Не найгіршим, але й не хорошим.
— Він перебірливий у їжі?
— Ні, що даси, те й їсть. Хороший хлопець. Розумний дуже. Коли Яринка хворіла, до неї на ліжко лягав, грів. Ніби розумів. — голос господаря тремтів.
Оксана присіла навпочіпки перед котом. Рудько на неї подивився, але до господаря тулився.
— Скажіть чесно, — тихо запитала вона, — а чому саме п’ять тисяч просите?
Дідусь розгубився:
— Ну, хороший же кіт. Породистий.
— Рудько — дворняга, — м’яко заперечила Оксана. — Гарний, але дворняга. І ви його любите. То чому продаєте?
Андрій Павлович відвернувся до вікна. Мовчав довго. Рудько муркотів на його колінах, а господар гладив його тремтячими руками.
— Ліки дорогі стали. І корм. Він хворів місяць тому, до ветеринара возили. П’ять тисяч віддав. Останні.
— А дочка? Син? Родичі?
— Дочка в Німеччині живе. Своїх трьох ростить, не до старого їй. Та я й не прошу нічого.
Він зітхнув.
— Справлялися з Яринкою якось. А один — не виходить.
Оксана слухала і відчувала, як серце стискається. Ось він сидить, цей гордий дідусь, і продає єдине, що в нього залишилося живе в домі. А кіт не розуміє, притискається, довіряє.
— А якщо я не куплю? — запитала вона.
— Хтось інший купить. — Голос твердий, але руки все так само тремтять. — Оголошення вже висить, дзвінки є.
— І не шкода?
Андрій Павлович різко підняв голову:
— А ви думаєте, мені легко?! Думаєте, я від хорошого життя?
Він осікся, стиснув губи. Рудько злякався різкого руху, зістрибнув з колін, але далеко не пішов — сів поряд.
І тут Оксана зрозуміла: вона не може просто купити кота й піти. Не можна розлучати їх.
Але щось треба придумати.
Оксана мовчала. Довго.
— Андрію Павловичу, а якщо я не буду купувати кота? — сказала вона.
Дідусь здригнувся:
— Як не будете?! А навіщо тоді приїхали?
— Приїхала подивитися. Подивилася. І зрозуміла — кота купувати не буду.
Андрій Павлович зблід. Руки затремтіли сильніше.
— Ви ж самі дзвонили! Самі сказали, що потрібен кіт!
— Потрібен. — Оксана встала з крісла й підійшла до вікна. — Тільки не цей.
— А що з ним не так?!
Вона обернулася. І дідусь побачив у неї в очах сльози.
— Із котом все так. А ось із господарем не так.
— Я не розумію.
— Розумієте, Андрію Павловичу. — Голос тремтів. — Я не так давно собаку втратила. Стару, хвору. П’ятнадцять років прожила зі мною. І знаєте, що було найстрашніше перед її відходом? Не хвороба. Не біль. А те, що вона дивилася на мене і ніби просила вибачення. За те, що завдає клопоту.
Андрій Павлович ковтнув. Рудько підійшов до нього, потерся об ногу.
— І зараз я дивлюся на вас із Рудьком — і бачу те ж саме. Він тягнеться до вас, а ви соромитеся, що не можете його прогодувати. Думаєте, що робите правильно, віддаючи в добрі руки.
— А хіба неправильно?! — спалахнув дідусь. — Хіба краще, щоб він голодував зі мною?!
— А хто сказав, що він повинен голодувати?
Зависла пауза. Рудько мяукнув — тихо, протяжно.
— Я пропоную інший варіант, — продовжила Оксана. — Я буду приносити корм. Щотижня. І гроші на ветеринара — якщо знадобиться.
— Що?! — Андрій Павлович подивився на неї як на божевільну. — Навіщо вам це?
— Тому що хочу допомогти котові. Але не хочу розлучати вас. — Вона усміхнулася крізь сльози. — Можна назвати це орендою щастя.
— Орендою?!
— Ну так. Я плачу за те, щоб приходити і гладити Рудька. А заодно в мене з’являється привід навідати самотню людину. Чаю випити. Поговорити.
Дідусь мовчав. Очі широко розплющені, губи тремтять.
— Це якось принизливо, — вичавив він.
— Чому принизливо? — щиро здивувалася Оксана. — Це ж договір. Чесної договір. Я отримую кота для спілкування — ви отримуєте допомогу з кормом. Взаємовигідно.
— Ні! Я не жебрак! Я не підбирач! — Андрій Павлович різко встав.
— А хто так сказав?
— Та ви ж самі! Пропонуєте гроші давати незнайомому діду!
Оксана похитала головою:
— Я пропоную договір. Платити за спосіб спілкування з котом. І з розумною, цікавою людиною, яка цього кота виховала.
— Не треба! — Голос зірвався. — Не треба жаліти мене!
І тут він замовк. Сів назад у крісло. Опустив голову.
Рудько застрибнув до нього на коліна.
— Знаєте, що найстрашніше, Андрію Павловичу? — тихо запитала Оксана. — Не бідність. І не старість. А гординя. Яка заважає приймати допомогу.
— Це не гординя, — прошепотів він. — Це сором.
— Сором за що?
— За те, що не справився. Що дружина померла, а я залишився. Що грошей не назбирав. Що дочка далеко. Що навіть кота прогодувати не можу.
Сльози потекли по зморшкуватих щоках.
— А тепер ще ви приїхали. І пропонуєте допомогу. А я як останній…
— Дурень? — м’яко підказала Оксана.
— Ну так. Дурень.
Вона підійшла, сіла навпочіпки біля крісла:
— Андрію Павловичу. У мене порожня квартира. У мене пропала собака. У мене робота, на яку не хочеться йти. І нікого поряд немає, кому можна розповісти, як пройшов день. А у вас є Рудько. І добре серце.
— Звідки ви знаєте про добре серце?
— А зла людина так кота любити не може.
Рудько замуркотів голосніше, ніби погоджувався.
— То що скажете? Домовимося?
Андрій Павлович довго мовчав. Гладив руду шерсть. Думав.
Дідусь зітхнув. Глибоко-глибоко.
— Тоді, може, спробуємо?
Минуло два місяці.
Андрій Павлович сидів біля вікна з Рудьком на колінах і дивився на двір. Скоро мала прийти Оксана — по вівторках вона завжди приносила корм і якісь смаколики.
— Чуєш, рудий? — тихо сказав він коту. — Здається, кроки знайомі.
Рудько підняв голову, насторожив вуха. Так, точно — це вона.
Стук у двері.
— Андрію Павловичу? Це я!
— Проходьте, проходьте! — Дідусь підвівся, розправив сорочку. За ці два місяці він помітно пожвавішав, навіть щоки порожевіли.
Оксана увійшла з великими пакетами, усміхаючись:
— Привіт, красеню! — Це Рудькові.
Кіт тут же замуркотів і потерся об її ноги.
— І вам привіт, Андрію Павловичу. Як справи? Як самопочуття?
— Та нормально все. Вчора до лікаря ходив — тиск у нормі. Таблетки ваші допомагають.
— Ой! Завтра субота, може, тоді в парк сходимо? Рудька на шлейці вигуляємо?
Андрій Павлович засоромився:
— Та що ви. В парк. Люди дивитимуться — дід із котом на повідку.
— Нехай дивляться! — засміялася Оксана. — Будуть заздрити, який у вас красень. Правда, Рудьку?
Кіт мяукнув — схвально.
Вони пили чай на кухні. Андрій Павлович розповідав про сусідів, про новини у дворі. А Оксана слухала, кивала, сміялася. За ці два місяці між ними встановилася особлива близькість — не родинна, але дуже тепла.
— Знаєте, — сказала вона, допиваючи чай, — а дочка ваша дзвонила на цьому тижні?
— Дзвонила. Питала, як справи. Я їй про вас розповів.
— І що вона сказала?
— Здивувалася, — зізнався дідусь. — Каже: «Тату, я так рада, що в тебе є подруга». Подруга, — Він усміхнувся. — Дивно звучить у моєму віці, правда?
— Чому дивно? Дружба віку не має.
Рудько раптом зістрибнув з підвіконня і підійшов до миски з кормом. З якісним кормом, який більше не був проблемою.
— А я ж хотів його продати, — тихо сказав Андрій Павлович.
— І добре, що не продали.
— Так… Думав тоді — кінець світу. А насправді, початок нового життя.
Оксана кивнула:
— Іноді найстрашніші моменти приводять до найсвітліших змін.
Вони мовчали, спостерігаючи, як Рудько діловито хрумтить кормом. У нього тепер було все — їжа, ласка, увага двох людей, які його любили.
