Орися клацнула замком і полегшено видихнула. Ну от і добре. Два вихідні попереду, жодних черг, жодного зважування товару, завантажень-розвантажень.
– Орисю, а ви завтра працюєте? – долинув з-за спини знайомий голос.
Вона навіть обернутися не встигла – уже знала, хто це. Микола Іванович. Вічно він не вчасно.
– Завтра неділя, – відрубала вона, не повертаючись. – Вихідний.
– А-а. Зрозуміло. Ну нічого, я в понеділок тоді.
Орися все ж таки обернулася. Дід стояв із потертою торбою, у застираній куртці, і дивився на неї якось розгублено. Наче на щось сподівався.
«Знову копійки рахуватиме пів години», – майнуло в неї в голові.
– У понеділок приходьте, – кинула вона й попрямувала додому.
А він же завжди так – прийде під саме закриття, вибере дві-три дрібнички, потім біля каси почне в гаманці порпатися, монетки перераховувати. Черга за ним вишикується, люди зітхають, а він наче не помічає. Якийсь повільний. Аж дратує.
Уранці в неділю, проходячи повз магазин, Орися зупинилася як укопана.
Біля дверей сиділа кішка. Звичайна дворова, сіра, облізла й дуже худа. Але дивно – не просто сиділа. Вона металася від дверей до вікна, дряпала кігтями поріг, зазирала в шпарину, нявкала. І так жалібно, так відчайдушно.
– Геть звідси! – махнула рукою Орися.
Кішка навіть не ворухнулася. Тільки дивилася на двері.
«Бездомна», – подумала Орися й пішла далі.
У понеділок Орися підходила до магазину з важким почуттям. Кішка нікуди не поділася. Лежала біля порога скрутившись, знесилена.
Ключ повернувся в замку. Двері відчинилися.
І тут Орися почула. Тоненький, ледь помітний писк. Десь у кутку, за стелажами.
Вона ступила всередину, придивилася – і серце каменем упало.
Кошеня.
Крихітне, сліпе, безпорадне. Лежало серед картонних коробок, жалібно пищало, ворушило лапками.
Кішка рвонула всередину слідом за Орисею, стрибнула до кошеняти, почала його вилизувати, муркотіти.
– Боже, – прошепотіла Орися. – То ти намагалася до нього пробитися.
Орися стояла над картонною коробкою й не знала, що робити. Кішка влаштувалася поряд із кошеням, вилизувала його, муркотіла – вперше за добу заспокоїлася.
А в Орисі в голові одна думка: «У магазині тварин тримати не можна. Куди ж їх подіти?»
– Слухай, ну ти даєш, – пробурмотіла вона вголос. – Як ти взагалі сюди пролізла? Коли встигла?
Кішка тільки притиснулася до кошеняти щільніше.
Орися згадала: у п’ятницю ввечері, коли закривала, біля входу юрмилися покупці. Суєта, поспіх. Мабуть, тоді й проскочила. Непомітно. А народила вже вночі, коли магазин стояв порожнім.
І всю неділю металася зовні, намагалася пробитися назад.
– Гаразд, – видихнула Орися. – Зараз щось придумаємо.
Вона налила кішці води в пластиковий стаканчик, відломила шматок вареної ковбаси зі свого бутерброда. Кішка пила жадібно, квапливо, наче боялася, що заберуть.
Потім Орися відчинила магазин для покупців.
Першою зайшла сусідка, тітка Одарка. Побачила кішку з кошеням і сплеснула руками:
– Ой, Орисю! Звідки?
– Та ось… – Орися махнула рукою. – Пролізла якось. Слухай, Одарочко, може, забереш? У тебе ж онуки люблять усяку живність.
Тітка Одарка скривилася:
– Та в нас кіт уже є. Старий, злий. Усіх передушить. Ні-ні, вибач.
Наступним був дядько Степан-сантехнік. Теж відмовився:
– Дружина не дозволить. Вона від шерсті чхає.
Потім прийшла молода мама з дитиною. Малюк навіть потягнувся до кошеняти рученятами, але мати смикнула:
– Не чіпай! Брудне ж! Хвороби всякі. Ходімо звідси.
Орися стояла за прилавком і відчувала, як усередині щось стискається. Кожна відмова віддавалася в грудях глухим стуком.
«Невже ніхто не візьме?»
На обід вона вже зневірилася.
Близько третьої години дня двері відчинилися, і зайшов Микола Іванович.
Як завжди – повільно, обережно. Торба в руці. Привітався тихо, кивнув.
Орися навіть не встигла відповісти – він зупинився біля входу, присів навпочіпки біля коробки.
– Ой, – мовив він неголосно. – Хто це тут у вас?
Кішка підвела голову, подивилася на нього насторожено.
Микола Іванович обережно простягнув руку, погладив кішку по голові. Та прикрила очі, замуркотіла.
– Орисю Петрівно, – обернувся він до продавчині. – А що з ними буде?
Орися зітхнула:
– Не знаю, Миколо Івановичу. Тримати-то тут не можна. А забирати ніхто не хоче.
– Зрозуміло.
Він помовчав, потім знову погладив кішку. Кошеня тихо пискнуло, заворушилося.
– А можна, – почав Микола Іванович і запнувся. – Можна я їх візьму?
Орися завмерла. Дивилася на діда й не вірила власним вухам.
– Ви? – перепитала вона. – Серйозно?
– Ну так. – Він усміхнувся сором’язливо. – Мені одному все одно скучно. А тут компанія буде. Щоправда, я не знаю, як за ними доглядати. Але навчусь. В інтернеті почитаю.
Орися раптом відчула, як до горла підкочує грудка. Цей повільний дід, якого вона стільки разів підганяла, квапила, на якого дратувалася.
Він виявився єдиним, хто не пройшов повз.
– Миколо Івановичу, – видавила вона. – Дякую вам. Справді. Дякую.
Він замахав руками:
– Та що ви. Мені самому приємно. Вдома ж пусто. Дружина три роки як померла. Дітей нема. От і ходжу сюди щодня, аби хоч із кимось словом перекинутися.
Орисі стало соромно. Так соромно, що захотілося крізь землю провалитися.
Вона завжди дратувалася, що він повільний. Що затримує чергу.
А він просто самотній.
Микола Іванович обережно взяв коробку з кішкою й кошеням. Притримував знизу, щоб не трясло. Кішка насторожено подивилася на нього, але не пручалася. Наче зрозуміла – ця людина не скривдить.
– Тільки от не знаю, як їх додому донести, – замислено мовив він. – Коробка велика, незручна. А вони там хитаються.
– Зачекайте, – Орися метнулася на склад і повернулася з міцним картонним ящиком меншим. – Ось, у цьому краще. І ручки є.
Вона сама переклала кішку з кошеням, підстелила на дно м’яку ганчірку. Руки тремтіли. Незрозуміло чому – то чи від хвилювання, чи від сорому, який дедалі сильніше гриз зсередини.
– Орисю Петрівно, а може, ви мені порадите, – Микола Іванович невпевнено всміхнувся, – що їм купити? Корм якийсь треба, мабуть? Миска?
Орися раптом виразно побачила: дід розгублений. Він узяв на себе відповідальність, але поняття не має, що робити далі. І все одно взяв. Бо не зміг пройти повз.
– Зачекайте, – сказала вона рішуче. – Зараз.
Вона пройшла вздовж полиць, збираючи все необхідне: банку м’ясних консервів для кішки, пакет сухого корму, дві пластикові миски, пачку наповнювача для лотка.
– Це вам, – простягла вона пакет Миколі Івановичу.
– Та що ви. Я заплачу.
– Не треба, – відрізала Орися. – Від мене. Просто так.
Він хотів заперечити, але вона так суворо на нього подивилася, що він тільки кивнув:
– Дякую. Велике дякую.
Микола Іванович підхопив ящик, пакет, попрямував до виходу. Біля порога обернувся:
– Орисю Петрівно, а як ви думаєте. Мені їх до ветеринара везти треба?
– Треба, – кивнула вона. – Завтра сходіть. Нехай подивиться, чи все гаразд.
– Добре. Сходжу, звісно.
Він вийшов. Двері за ним зачинилися з тихим дзвоном.
Орися залишилася сама.
У магазині було тихо. Пусто. Тільки на підлозі, в кутку, валялася стара картонна коробка – та сама, де лежало кошеня.
Вона підійшла, підняла коробку, хотіла викинути. І раптом не змогла. Сіла просто на підлогу, притисла коробку до грудей і заплакала.
Сльози котилися по щоках, капали на картон.
Вона згадала, як дратувалася на Миколу Івановича. Як квапила. Як зітхала, коли він заходив до магазину. Як думала: «Знову цей дід. Знову копійки рахуватиме».
А він ось який виявився.
Не роздумуючи, узяв кішку з кошеням. Хоча сам ледь зводить кінці з кінцями – це по одягу видно, по тому, як він дрібняки рахує в гаманці.
Але не пройшов повз.
«Боже, – думала Орися, – яка ж я дурепа. Яка черства».
Вона витерла сльози долонею, підвелася з підлоги. Викинула коробку в смітник. Повернулася за прилавок.
До магазину потягнулися покупці.
Звичайний робочий день.
Але щось усередині Орисі змінилося. Вона дивилася на покупців по-іншому. Уже не просто як на чергу, яку треба швидше обслужити. А як на людей, у кожного з яких своя історія. І ніколи не знаєш, що в людини на душі.
Завтра вона точно запитає в Миколи Івановича, як там кішка з кошеням. Як вони влаштувалися. Чи не потрібна допомога.
І більше ніколи не буде його квапити.
Минуло два дні.
Орися все чекала на Миколу Івановича. Поглядала на двері, прислухалася до кроків у коридорі. Але він не приходив.
І тривога тільки зростала. «А раптом щось сталося? А раптом захворів? Або з кішкою щось негаразд?»
На третій день вона не витримала.
Спитала в сусідів адресу. Виявилося, Микола Іванович живе в сусідньому будинку, на третьому поверсі.
Орися купила пакет яблук, пачку печива – так, для пристойності, щоб не з порожніми руками, – і після роботи пішла до нього.
Двері відчинилися не одразу. Потім почулися шаркаючі кроки, і на порозі з’явився Микола Іванович. Здивований, розгублений.
– Орисю Петрівно? Ви… до мене?
– Та ось, – Вона простягла пакет. – Вирішила навідатися. Як ви там? Як кішка з кошеням?
Обличчя діда осяяла усмішка. Така тепла, щира, що Орисі полегшало на душі.
– Заходьте, заходьте! – Він відступив. – Вони в мене чудово влаштувалися!
Квартира виявилася невеликою, скромною. Старі меблі, витертий килим. Але чиста, затишна.
На підвіконні, на складеному пледі, дрімала кішка. Поряд із нею вовтузилося кошеня – уже зміцніле, пухнасте.
– Ось вони, – з гордістю сказав Микола Іванович. – Муркою назвав кішку. А кошеня – Тишком. Бо тихе таке.
Орися підійшла, обережно погладила Мурку. Та відкрила одне око, муркнула й знову задрімала.
– Красені які, – тихо мовила Орися.
– Атож. – Микола Іванович усміхався на всю губу. – Знаєте, я до ветеринара їх возив. Усе гаразд.
Він говорив і говорив – про те, як Мурка першу ніч ховалася під диваном, і кошеня туди стягувала, як потім освоїлася, як зараз зустрічає його біля дверей, коли він повертається.
Виходячи, Орися затрималася на порозі:
– Миколо Івановичу, ви приходьте до магазину. Я чекатиму.
Він кивнув:
– Прийду.
І додав тихо:
– Дякую вам, Орисю Петрівно. За все.
– Це вам дякую, – відповіла вона. – Ви справжня людина.
Наступного дня Микола Іванович знову прийшов до магазину. Як завжди – повільно, з торбою.
Але цього разу Орися зустріла його усмішкою. Винесла з підсобки табурет, поставила поряд із прилавком:
– Присідайте, Миколо Івановичу. Не поспішайте. Я нікуди не кваплюся.
Він вдячно кивнув. Сів. Почав неквапом вибирати продукти.
І Орися вперше не квапила діда.
