Він простягнув руку, бажаючи погладити грізну тварину, але кішка смикнулася вбік і якось дивно поповзла від людини, подалі від простягнутої руки…
— Подивіться на нього! — мало не кричала директорка школи. — Батьків викликали, а йому навіть не соромно!
Дмитро глянув просто в очі розлюченій директорці. На обличчі десятирічного хлопця не було й натяку на каяття за скоєне зло. З байдужим виглядом він мовчки слухав докори Оксани Ігорівни.
— Спалити класний журнал! — голос директорки перейшов у вереск.
— Зачекай за дверима! — суворо наказав батько.
Хлопчина вийшов із директорського кабінету, голосно грюкнувши дверима. Йому було байдуже, якщо його знову покарають. Він не міг вчинити інакше — слово дав…
А що до батьків, вони скоро знову про нього забудуть, поїхавши в чергову експедицію.
Того ж вечора на сімейній раді вирішили відіслати Дмитра до діда в село на все літо. Може, той зможе приборкати юного бунтаря…
*****
— Оце твій розпорядок дня, — Остап Савелійович, колишній військовий, вказав онукові на аркуш паперу, списаний рівним почерком. — У селі дуркувати ніколи, усі хочуть їсти й пити.
— Я що, раб? — вирвалося в Дмитра, коли він прочитав довгий список обов’язків.
Остап Савелійович усміхнувся, оцінивши войовничий погляд онука, кинутий у його бік. Учора син привіз Дмитра, не перестаючи скаржитися батькові, як важко з ним стало. Постійні бійки в школі, невдоволення вчителів та директорки — усе це відбирало час від наукових досліджень. Батьки Дмитра поїхали в експедицію, з полегшенням залишивши бунтаря-сина на діда.
Повільно текли дні, наповнені незвичними справами…
Дмитро вставав із півнями, допомагав дідові нагодувати плямисту Буренку, чотирьох поросят і гнідого Архипа. Принести води, скласти наколоті дрова, прополоти грядки…
Справи не закінчувалися, але Дмитро дав слово не скаржитися.
— Він стежить за мною? — якось запитав Дмитро, насторожено поглядаючи на улюбленця діда, великого пса Єрмака, що тінню слідував за ним, коли той виходив за межі обійстя.
— Чує, що ти не місцевий, боїться, як би не заблукав, — відповів дід із легкою іронією.
Дуже сподобалося Дмитрові ходити на риболовлю. Хлопчина вправно навчився поводитися з вудкою, і за пару тижнів Остап Савелійович став відпускати його самого на річку.
Найкращий кльов був рано-вранці, коли ще прохолодно. Дмитрові подобалося сидіти з вудкою на березі й спостерігати, як встає сонце, осяваючи світлом усе довкола. Такого в місті точно не побачиш!
Якось одним раннім ранком, влаштувавшись із вудками на березі мальовничої річечки, Дмитро помітив рух у високій траві.
Десь поряд голосно кумкала жаба, тут же загавкав собака. Звичні звуки, але…
Трава знову заворушилася, і хлопчина вирішив перевірити…
Обережно ступаючи серед високої трави, Дмитро вдивлявся в ранкові сутінки, але нічого не побачив. Вирішивши, що йому примарилося, він хотів уже повернутися до вудок, але в цю мить почув ледь вловимий жалібний стогін.
Нахилившись, він розсунув високу траву руками, і на нього грізно зашипіла кішка, застерігаюче притиснувши вуха. Очі тварини попереджали дотримуватися дистанції, а в шипінні звучала явна загроза.
— Ой… — вирвалося в Дмитра від несподіванки. — Ти чого шипиш?
Він простягнув руку, бажаючи погладити грізну тварину, але кішка смикнулася вбік і якось дивно поповзла від людини, подалі від простягнутої руки.
У цю мить почало світати, і Дмитро побачив криваві плями на світлій шерсті тварини. Перед очима постала картина з недавнього минулого — четверо підлітків знущалися над смугастим котом з відмороженим правим вухом…
Дмитро здригнувся, проганяючи болісний спогад. Кішка поранена, їй потрібна допомога!
Голими руками її не візьмеш, вона злиться, і їй явно боляче. Оглянувшись навкруги, він не знайшов нічого підхожого. На ньому була легка вітровка, що захищала від ранкової прохолоди.
Скинувши з себе вітровку, хлопчик наблизився до шиплячої кішки:
— Кис-кис-кис! Я тільки хочу допомогти тобі… Кис-кис-кис!
З останніх сил кішка кинулася вбік, але Дмитро виявився спритнішим. Накривши вітровкою кішку, він акуратно замотав її й притиснув до грудей. А тоді припустив щодуху додому, забувши про вудки…
— Діду, з кішкою все буде добре? — в соте запитав онук, із тривогою дивлячись на двері літньої кухні.
— Не переживай, Ганна Михайлівна — ветеринарка, і в ранах тямить, — Остап Савелійович погладив онука по голові. — Сходи поки по вудки, а коли вернешся, будуть новини…
Дмитро кивнув і швидко збігав на річку по вудки. Він так поспішав, що ледь міг перевести подих, коли повернувся додому.
У цю мить на порозі літньої кухні з’явилася худенька постать Ганни Михайлівни. Літня жінка щось сказала Остапу Савелійовичу, від чого той радісно усміхнувся.
— Як вона? — вирвалося в Дмитра.
— Усе буде добре, — відгукнулася Ганна Михайлівна. — Схоже, її покусав собака… Рани я обробила, тепер доглядай за нею.
— Я все зроблю! — вигукнув Дмитро, і в його очах з’явилися сльози радості й полегшення…
Того вечора хлопчина не відходив від сплячої кішки, влаштувавши їй із коробки й старого пледа імпровізоване лігво. Розставивши поряд миски з їжею й водою, він просто сидів і дивився, як кішка спить.
— Ночуватимеш тут? — запитав Остап Савелійович.
— А можна? — із надією спитав Дмитро.
— Краще ми її в хату заберемо, — запропонував дід.
Кішку перенесли в кімнату, де спав Дмитро, і поставили коробку поруч із його ліжком.
При ближчому розгляді, окрас киці виявився світлого бежевого кольору з ледь помітними смужками.
Дмитро сів на край ліжка, продовжуючи спостерігати, як спить його підопічна.
— От дивлюся я на тебе, внуку, і дивуюся, — задумливо промовив Остап Савелійович, сівши на стілець у кутку кімнати. — І не лінивий, тямущий, відповідальний, і доброта тобі не чужа. То чого ти бунт на кораблі влаштовуєш?
Дмитро подивився на діда, знизавши плечима замість відповіді.
— Твій останній подвиг із класним журналом… — допитувався дід. — Ти ж не просто так його спалив?
— Слово дав, а раз дав, то тримати треба, — буркнув Дмитро.
Простягнувши руку, він обережно погладив сплячу кішку по голові.
— Кому слово дав? — підозри Остапа Савелійовича виправдалися, бо не вірив він у провину онука.
— У підвалі будинку, поряд зі школою, живе безпритульний кіт, якого я підгодовував і розмовляв із ним, от так само, як ти з Єрмаком, — розповів Дмитро, шморгнувши носом. — Я мріяв забрати його додому, але батьки навіть слухати про це не хотіли… Слово дав Смугастику, що завжди буду його захищати.
— І що сталося з тим котом? — тихим голосом запитав дід, затамувавши подих.
— Хлопці зі старших класів знущалися над ним, — голос Дмитра затремтів. — Я просив припинити, вони погодилися, з умовою, що я маю спалити класний журнал…
— Мерзотники! — вирвалося в літнього чоловіка. — Де зараз той кіт?
— Його забрала якась жінка, як мені сказав двірник, — Дмитро знову погладив кицю. — Мені б так хотілося дізнатися, як там Смугастик…
— Ти молодець! — дід погладив онука по голові. — Слово стримав, це правильно, але чому батькам нічого не розповів?
— Вони не питали, — просто відповів Дмитро.
Минали дні… Рани на тілі Пушинки, як назвав кішку Дмитро, загоїлися. Киця перестала шипіти й із підозрою дивитися на людей.
Пушинка приймала турботу людини, яка врятувала їй життя. Невдовзі покращавша й помітно набрана у вазі киця перебралася спати до Дмитра на ліжко.
Мрія хлопчини здійснилася, але часто він бачив у своїх снах смугастого Смугастика з відмороженим вухом. Кіт лагідно терся об його ноги й голосно муркотів, коли Дмитро брав його на руки.
— Де ти? — запитував Дмитро уві сні смугастого кота, але відповіді не отримував.
Минув липень, а за ним і серпень…
Дмитро чекав, що за ним приїдуть батьки, але замість цього дід оголосив онукові, що йому треба з’їздити в місто в справах. Упоравшись уранці з господарськими справами, Остап Савелійович залишив господарство на онука й вирушив на електричку.
Повернувся він увечері, стомлений, але задоволений. Похвалив онука за порядок у справах і, таємниче посміхаючись, покликав його в хату, куди раніше заніс велику коробку.
— Іди сюди, внуку, — Остап Савелійович вказав на диван. — Дивись, хто приїхав зі мною з міста.
Дмитро зайшов у кімнату й подивився на диван. Хлопчина кілька разів кліпнув, боячись, що йому ввижається.
— Смугастик! — вигукнув хлопчик, обережно беручи смугастого кота з відмороженим вухом на руки. — Діду, ти найкращий!
Кіт виглядав здоровим і вгодованим. Пізніше Остап Савелійович поділився з онуком, як його вразив учинок Дмитра, і він вирішив розшукати смугастого кота, звернувшись по допомогу до Дмитрової школи.
Виявилося, що саме двірник звернувся до притулку з проханням забрати безпритульного кота, боячись за його життя.
На початку вересня приїхали батьки Дмитра з новиною, що їм треба виїхати в тривалу експедицію, і хлопчикові доведеться пожити якийсь час у діда.
Батьки ледве впізнали у веселому й життєрадісному малюку колишнього бунтаря.
— Тату, ти сотворив диво! — вигукнув батько Дмитра.
— Навчіться чути свою дитину, — повчально мовив Остап Савелійович.
Ну, а що стосується Дмитра, то він зрадів, що залишається жити з дідом і йому не доведеться розлучатися зі Смугастиком і Пушинкою.
Бунтар перетворився на найтурботливішого й найвідповідальнішого господаря для своїх улюбленців.
Автор Ілона Швандер
джерело.
