Геннадій повернувся з полювання злий, як оса в банці. Чоботи скинув біля порога – один ліворуч, другий праворуч. Куртку жбурнув на гачок, промахнувся, навіть піднімати не став. Пройшов на кухню, загримів чайником.
Наталка сиділа в кімнаті, гортала телефон. Чула, як чоловік ходить – важко, нервово, кожен крок ніби докір. Рудий пес Фунтик лежав біля її ніг, поклавши морду на лапи. Вуха притис, хвостом не виляв. Він завжди відчував, коли господар у такому настрої, і намагався не потрапляти на очі.
– Так, – Геннадій став у дверях, руки в боки, як робив завжди, коли виголошував щось, на його думку, остаточне. – Пес для полювання непридатний. Безтолоч, а не собака. Натаскував-натаскував – толку нуль. Качка падає – він сидить. Заєць мимо – позіхає. Треба позбуватися.
Наталка підвела очі. Подивилася на чоловіка спокійно, уважно, як дивляться на людину, яка сказала щось дуже дурне, але ще сама цього не зрозуміла.
– Позбуватися? – перепитала вона, ніби пробуючи слово на смак.
– Ну а що? Годувати дармоїда? Мисливський собака має полювати. А цей… – Геннадій махнув рукою в бік Фунтика, який притисся до Наталчиної ноги ще щільніше. – Завтра відвезу до Петровича, може, погодиться прибрати. А ні – так на трасу викину.
«На трасу викину» – ось тут щось усередині Наталки клацнуло.
Вона мовчки встала. Фунтик одразу підвівся за нею, тривожно дивлячись знизу вгору. Наталка пройшла повз чоловіка в передпокій, відчинила антресоль і дістала валізу – велику, синю, на коліщатках. Ту саму, з якою колись їздили до Одеси, коли ще їздили кудись разом.
Геннадій простежив за нею поглядом, але нічого не сказав. Вирішив, певне, що дружина затіяла сезонне перекладання речей.
Та Наталка відчинила Геннадієву половину гардероба.
Сорочки – раз, два, три, чотири. Акуратно. Труси, шкарпетки – у бічну кишеню. Джинси – одні вихідні, одні робочі. Світло-сірий светр, подарунок матері. Бритву з ванної. Зубну щітку.
Геннадій з’явився в дверях спальні й кілька секунд мовчки дивився. Потім дійшло.
– Ти це що робиш?
– Валізу тобі збираю, – відповіла Наталка тим самим тоном, яким казала «вечеря на плиті» або «хліб скінчився».
– Яку валізу? Навіщо?
– Ну ти ж сказав – позбуватися треба. Ось я й позбуваюся.
Геннадій кліпнув. Потім сів на край ліжка повільно, наче ноги підвели.
– Через собаку?
– Не через собаку. Через тебе.
Вона застебнула блискавку й випросталася. Фунтик тихо зайшов у кімнату й ліг біля порога, ніби вартував.
– Я тобі скажу, Гєно, раз уже пішла розмова. Ти Фунтика дармоїдом називаєш. Полювати не вміє, толку нема. А давай порахуємо, від кого тут толк є.
– Наталко, ну що починаєш.
– Фунтик качку не приносить, це правда. Зате він щоранку зустрічає мене так, наче я півроку у відрядженні була. Лапу кладе на коліно, коли я плачу. А я плачу, Гєно, часто. Бо ти приходиш з роботи – і в телевізор. З полювання – на диван. Зі мною востаннє нормально розмовляв, коли рахунок за світло великий прийшов. Три речення підряд – це була подія.
Геннадій роззявив рота.
– Порівняла теж – я і собака.
– Не порівнюю. Констатую. Фунтик живий. Відчуває. Любить. Просто так, безкорисливо. Йому не треба, щоб я була худа чи борщ варила. Йому треба, щоб я була. Ти, Гєно, коли востаннє радів, що я є?
Тиша в кімнаті повисла, як білизна на мотузці – важка, мокра, незручна.
Геннадій дивився на валізу. Потім на дружину. Фунтик підвів голову й подивився на нього без образи, без злості. Просто подивився. Собаки не вміють тримати зло, у них для цього серце занадто велике.
– Я ж не всерйоз, – сказав Геннадій. – Гарячкував. Чоловіки сміялися.
– Чоловіки сміялися. І ти, щоб перед ними соромно не було, вирішив живу істоту викинути. Яка тобі довіряє. Яка біжить до тебе, коли ти додому приходиш. А що ти її викинеш – він не знає. Він думає, що ти хороший.
Геннадій потер обличчя руками. Щетина кололась – не голився два дні на полюванні.
– І що, валіза – це серйозно?
Наталка помовчала. За вікном горобці сварилися на горобині. Холодильник загудів і замовк.
– Серйозно, Гєно. Справа не у Фунтику. Фунтик – остання крапля. Ти так про живу істоту – «позбутися», «на трасу». А якщо завтра я не догоджу – теж позбудешся? До мами відвезеш – не знадобилася, мовляв, забирайте?
– Ну перегнула.
– Це ти перегнув. Давно. Перестав бачити, що навколо живі. Я жива. Фунтик живий. Ми не інструменти. Не рушниця, яку можна продати, якщо криво стріляє. Ми сім’я. А сім’єю не розкидаються.
Геннадій сидів і почувався так, як давно не почував. Раніше ж як – він сказав, дружина погодилася. Не тому, що Наталка безхарактерна. Вона вміла промовчати – терпляче, по-жіночому. Берегла. Згладжувала. А він звик, що можна говорити будь-яку дурню – і нічого не буде.
А ось – буває.
Фунтик підійшов до Геннадія й ткнувся вологим носом у руку. Просто підійшов, бо бачив: людині погано. А коли погано – треба бути поруч. Фунтик це знав не розумом – нутром, усією своєю рудою шкурою.
Геннадій подивився на пса. На вологий ніс, карі очі, на хвіст, який боязко ворухнувся – мовляв, ну що, мир?
І тут його пройняло. Не до сліз – чоловік все-таки. Але щось перевернулося всередині, як човен на хвилі – бульк, і ти вже по інший бік.
– Наталко. Прибери валізу.
– Навіщо?
– Бо, – він погладив Фунтика по голові, – дурень я.
– Це я знаю. Питання – дурень, який все ж учиться, чи якому хоч кіл на голові теши.
Геннадій усміхнувся. Навіть зараз – уміла.
– Учиться. Вибач. За Фунтика. І за все.
Наталка підійшла до валізи, розстебнула. Дістала бритву, щітку, поклала на тумбочку.
– Сорочки сам повісиш.
Геннадій кивнув. Нахилився до Фунтика й почухав за вухом.
– Ну що, дармоїде, – голос його затремтів. – Живемо далі?
Фунтик завиляв хвостом так, що мало не зніс торшер. Підстрибнув, лизнув у ніс. Сів і подивився на обох із тим виразом, який буває тільки в собак: абсолютного, нічим не заслуженого щастя.
На наступне полювання Геннадій поїхав без Фунтика. Повернувся з двома качками й пакетом цукрових кісток із базару.
– Це кому? – запитала Наталка, хоч і так знала.
– Дармоїду, – буркнув Геннадій. І всміхнувся.
А валізу Наталка прибрала назад на антресоль. Але не глибоко. Так, щоб можна було дістати.
Про всяк випадок.
