Оксана вперше почула виття в суботу, коли поверталася з нічної зміни. Протяжне, тужливе – від нього мороз по шкірі. Вона зупинила машину біля хати, прислухалася. Виття линуло звідкись із їхнього двору.
Вийшла з автомобіля – і побачила. Біля самого паркану, де росла стара горобина, сидів пес. Невеликий, рудуватий, худий аж ребра випиналися. Морду задер до неба й вив, вив.
– Гей, ти! – гукнула Оксана. – Геть звідси! Усіх розбудиш!
Пес замовк, опустив голову. Подивився на неї – і в цьому погляді було щось таке, що Оксана мимоволі відступила.
– Іди вже, – махнула рукою Оксана втомлено. – Нема коли мені.
Лягла спати під ранок, а в голові все оте виття крутилося.
– Чула вночі собаку? – спитала вранці свекруха Галина Іванівна, коли Оксана вийшла на кухню. – Усю ніч вила, зараза! Я вже думала, то сусідський Бровко, перед померлими вони так виють.
– Не Бровко, – озвалася Оксана. – Безпритульний якийсь. Біля нашого паркану сидів.
– Ото ще! – сполошилася свекруха. – Прогнати треба! Це ж до біди, коли чужа собака біля хати виє. Я солі у двір насиплю, відвадить.
Оксана промовчала. Не вірила вона в ті прикмети. Хоча її мати, Царство Небесне, завжди казала: собака ніколи просто так не виє. Або смерть чує, або горе.
Увечері чоловік Олег повернувся з роботи пізно, злий як чорт.
– Знову скорочення, – кинув портфель у куток. – Утретє за пів року! Скоро половину цеху на вулицю викинуть.
– Може, пронесе, – спробувала заспокоїти Оксана. – Ти ж у них найкращий майстер.
– Ага, найкращий, – скривився Олег. – Усі найкращі. А начальству байдуже. Їм би папірці гарно зробити та премію собі намалювати.
Сіли вечеряти мовчки, кожен думав про своє. Шестирічний Костик клював носом над тарілкою – у садку набігався. Галина Іванівна в’язала, губи піджала – знак, що розмовляти не треба.
Уночі виття повторилося. Протяжне, занидливе. Оксана схопилася, підійшла до вікна. Пес сидів на тому ж місці, під горобиною. Олег прокинувся, вилаявся крізь сон:
– Що за чортівня! Прогнати треба мерзотника!
Вибіг у двір у трусах і капцях, кричав, розмахував руками. Пес відбіг метрів на десять, сів. Олег жбурнув у нього палицею – не влучив. Вернувся до хати, грюкнув дверима так, що шибки задзвеніли.
– Завтра отруту покладу, – пообіцяв він. – Набридло!
– Олегу, не можна ж так, – почала була Оксана.
– Можна! – гримнув чоловік. – Ще чого, через якогось пса всю сім’ю будити!
Оксана лягла, але заснути не змогла. Лежала, дивилася в стелю. А в голові крутилася одна думка: а що, як мати мала рацію? Що, як і справді до біди?
Уранці пішла до паркану. Пес лежав під горобиною, згорнувшись калачиком. Голову підвів, подивився. Не тікає, не гарчить – просто дивиться.
– Ти чого тут вештаєшся? – спитала Оксана тихо. – Дім свій маєш? Господарів?
Пес заскімлив тихенько. Встав, підійшов до паркану. Почав лапами шкребтися, рити землю. Оксана нагнулася, придивилася. Під парканом ямка була – пес явно намагався підкоп зробити.
– Навіщо тобі до нас? – дивувалася Оксана вголос. – Чого треба?
Пес перестав копати, витріщився на неї.
– Гаразд, – зітхнула Оксана. – Зачекай тут.
Повернулася з мискою води та рештками вчорашнього борщу. Просунула під парканом.
– На, їж. Тільки вити перестань, а то чоловік точно отруїть.
Так минув тиждень. Щоночі – виття. Олег дедалі зліший ставав, свекруха голосила про лихі знаки. А Оксана далі носила псові їжу. Але пес усе одно худнув на очах.
– Слухай, Оксано, – сказала сусідка Галя через паркан, – а ти знаєш, чий це пес?
– Безпритульний, мабуть.
– Ну так, як же, безпритульний, – хмикнула Галя. – Я вчора з Ніною Сергіївною розмовляла, тією, що в домі через два від вас живе. Вона каже, ця собака раніше в Кудряшів жила. Пам’ятаєш Кудряшів?
Оксана пригадала. Літнє подружжя, тихі, інтелігентні. Давно вже переїхали кудись. Дім продали молодій сім’ї.
– Ну і що?
– А те, що в них син був. Олег звали, здається, чи Ігор. Точно не пам’ятаю. Так от, він рік тому загинув. На дорозі. П’яний водій збив.
Мурашки побігли спиною в Оксани.
– І?
– І кажуть, що пес цей був їхнього сина. Після похорону втік з дому, шукали його місяць – не знайшли. А тепер, бач, повернувся. Тільки дома вже нема. Чужі люди живуть. От він і виє. За господарем сумує.
– Бабусині казки, – відмахнулася Оксана, але серце тьохнуло.
Увечері розповіла цю історію за вечерею. Олег фиркнув:
– Дурниці все це. Собаки не пам’ятають стільки часу.
– Пам’ятають, – несподівано подала голос Галина Іванівна. – Ще й як пам’ятають. У мене в селі сусідка була, то в неї собака чотири роки чекала сина з війни. Щодня на дорогу виходила. А коли він загинув – вила тиждень, а потім здохла просто на ґанку.
Повисла тиша. Костик злякано подивився на бабусю.
– Мам, а наш пес теж помре? – спитав хлопчик тихо.
– Не наш він, – буркнув Олег. – І взагалі, годі про це!
Уночі Оксана не витримала. Коли знову почалося виття, накинула халат і вийшла у двір. Підійшла до паркану. Пес сидів, задерши морду. Вив так, ніби душу з себе витягав.
– Ти чого хочеш? – прошепотіла Оксана. – Чого ти від нас хочеш?!
Пес замовк. Повернув голову до дому Кудряшів. Точніше, до того дому, що колись їм належав. Заскімлив, ніби кликав когось.
– Господаря твого нема, – сказала Оксана. – Розумієш? Нема його. Давно вже нема.
Простягла руку, погладила собаку по голові. Пес не відсторонився. Заплющив очі.
Так вони й сиділи. Жінка й собака. Під зоряним небом, у тиші нічного селища.
– Ходімо, – сказала Оксана. – Ходімо додому. Він не повернеться. Але ти можеш у нас жити. Хочеш?
Пес розплющив очі. Подивився довго, вивчаюче. Ніби вирішував – чи вірити.
– Ходімо, – повторила Оксана. – Я обіцяю – ми тебе не скривдимо.
Встала, пішла назад. Пес підвівся слідом. Брів повільно, втомлено. Оксана озирнулася – він іде.
Оксана відчинила хвіртку.
– Заходь.
Пес завмер на порозі. Потім ступив крок. Ще один. Переступив поріг.
Тієї ночі виття не лунало.
Уранці Олег спустився на кухню й оторопів. На старому килимку біля печі спав рудий пес. Оксана варила кашу.
– Ти що, притягла цього двірняка в хату?! – вибухнув чоловік.
– Тихше! – шикнула Оксана. – Костика розбудиш.
– Я сказав – ніяких собак у домі!
– А я сказала – залишаємо, – спокійно відповіла Оксана. – І крапка.
Олег дивився на дружину витріщивши очі. Вона ніколи йому не перечила. Ніколи.
– Оксано, ти…
– Я все вирішила, Олегу. Собака залишається. Якщо не подобається – двері он там.
Повисла тиша. Пес підвів голову, подивився на них. Спокійно, без страху.
– Та щоб тобі, – Олег махнув рукою. – Роби що хочеш!
Грюкнув дверима, пішов на роботу. Галина Іванівна, що спостерігала сцену з коридору, тільки головою похитала:
– Ох, Оксаночко, довела ти чоловіка. Через якусь псину.
– Не псину, мамо, – тихо відповіла Оксана. – Не псину.
Назвали пса Рудим – за кольором шерсті. Костик перший потоваришував із ним. Виявилося, собака знає команди, уміє приносити м’ячика, не гавкає без діла. Вихований, коротше.
Рудий прижився швидко. Спав у прихожій, їв мало, на вулицю просився. Ідеальний пес. Але було в ньому щось. Ніби чекав чогось. Часто вставав ночами, підходив до дверей, принюхувався.
Через два тижні сталося.
Олег прийшов з роботи чорний як хмара.
– Усе, – сказав він, сідаючи за стіл. – Звільнили. Із завтрашнього дня я вільний.
Оксана похолола.
– Як звільнили?
– А ось так! Скорочення штату. Половину майстрів викреслили. Я в їх числі.
– Але ти ж…
– Що я?! – вибухнув Олег. – Найкращий майстер? Досвідчений спеціаліст? Та їм байдуже! Їм молодих подавай, яким копійки можна платити!
Вдарив кулаком по столу. Костик здригнувся, притулився до Оксани. Рудий, що дрімав у кутку, підвів голову.
– Що тепер робити будемо? – прошепотіла Оксана. – На одну мою зарплату нам не прожити.
– Отож бо й воно! – Олег встав, почав міряти кроками кухню. – Кредит за хату платити треба, машина на останньому подиху, дитину годувати. А в мене ні роботи, ні перспектив!
– Знайдеш щось, – спробувала заспокоїти Оксана, хоч сама розуміла – з роботою в селищі туго.
– Ага, знайду! Мені сорок п’ять, кому я потрібен?
Наступні дні були як кошмар. Олег пив. Не сильно, але часто. Дратувався через дрібниці. З матір’ю сварився, на Костика кричав. Оксана ходила на роботу як на каторгу – вернешся додому, а там новий скандал.
Рудий у цей час почав дивно поводитися. Ходив за Олегом по п’ятах. Дивився, не відриваючись. Коли чоловік пив – лягав біля його ніг, скімлив тихенько.
– Прибери свою шавку! – репетував Олег. – Сил нема дивитися на неї!
Але Рудий не відставав.
У четвер увечері Оксана затрималася на роботі. Інвентаризація, керівництво змусило залишитися. Повернулася об одинадцятій. Хата темна, у дворі тихо. Дивно – зазвичай чоловік телевізор до півночі дивиться.
Відчинила двері – і побачила.
Олег лежить на підлозі в прихожій. Без свідомості. Поряд порожня пляшка. А над ним стоїть Рудий, гавкає, шкрябає лапою, тягне за рукав.
– Олегу! – кинулася Оксана до чоловіка.
Мацала пульс – слабкий, але є. Дихання поверхневе. Запах алкоголю стояв такий, що дихати несила.
– Мамо! – закричала Оксана. – Мамо, викликай швидку!
Галина Іванівна вискочила з кімнати, ахнула.
– Господи, що з ним?!
– Не знаю! Викликай швидку, швидше!
Рудий не відходив від Олега. Скімлив, облизував обличчя. Оксана раптом зрозуміла – якби не пес, вона могла б знайти чоловіка надто пізно. Алкогольне отруєння, лікарі потім сказали. Ще трохи – і не відкачали б.
У лікарні Олег пролежав три дні. Повернувся додому змарнілий, постарілий.
– Вибач, – сказав він Оксані, коли залишилися вдвох. – Я не знаю, що на мене найшло.
– Тихше, – поклала вона руку йому на плече. – Головне, що все обійшлося.
– Собака врятувала, так? – Олег подивився на Рудого, що лежав біля дверей. – Я пам’ятаю невиразно — вона гавкала, не давала мені заснути. Я намагався її прогнати, а вона шкрябалася, вила.
Оксана кивнула, не довіряючи собі говорити.
– Дивно все це, – вів далі Олег. – Ніби він знав. Ніби спеціально не давав мені відключитися.
– Може, й справді знав.
Олег помовчав, потім гукнув:
– Рудий, іди сюди.
Пес підійшов обережно. Олег простягнув руку, погладив його по голові.
Рудий лизнув йому руку. І в очах собаки щось змінилося.
Минуло пів року.
Олег знайшов роботу – не таку престижну, як колись, але стабільну. Кинув пити. З сім’єю став м’якшим. Рудий став повноправним членом родини – Галина Іванівна підгодовувала смаколиками, навіть Олег тепер увечері з ним гуляв.
Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як чоловік і собака повертаються з прогулянки. Олег щось розповідав Рудому, той уважно слухав.
– Мам, а звідки Рудий узявся? – спитав якось Костик.
– Не знаю, сину, – відповіла Оксана щиро. – Просто прийшов. Коли нам було погано – прийшов.
– І допоміг?
– І допоміг.
– Мабуть, він добрий чарівник, – вирішив хлопчик. – У собачій шкурі.
Оксана всміхнулася. Може, Костик мав рацію. Хтозна.
А вночі їй приснився сон. Молодий хлопець стоїть біля дороги, гладить рудого пса.
Пес скиглить, треться об ноги господаря.
– Іди, – каже хлопець. – Не хвилюйся за мене.
І розчиняється в ранковому тумані.
Оксана прокинулася в сльозах. Встала, підійшла до прихожої. Рудий спав на своєму килимку. Спокійно, розмірено дихав.
Пес розплющив одне око, подивився на неї. І знову заснув.
А вранці, коли всі снідали, Костик раптом сказав:
– Мам, а Рудий усміхається. Дивись!
І справді – морда в пса була якась задоволена. Ніби він виконав своє призначення.
Оксана підійшла, присіла поруч, обняла собаку. Той поклав їй голову на коліна.
– Ми тебе любимо, – шепнула Оксана.
Рудий тихенько зітхнув. І заплющив очі, довірливо притулившись.
Десь далеко, за межами цього світу, молодий хлопець стояв біля світлої річки й усміхався. Його друг знайшов новий дім. І нову любов. А отже, все правильно. Усе, як має бути.
