Оксана Степанівна побачила його о пів на восьму ранку.
Генадій стояв біля ліфта й тримав кота. Притискав до грудей обома руками. Кіт був сірий, облізлий з одного боку, і від нього тхнуло підвалом так, що Оксана Степанівна на крок відступила назад.
– Господи, – сказала вона. – Це ще таке.
Генадій не відповів. Він узагалі рідко розмовляв із сусідами. Натиснув кнопку ліфта й дивився на табло.
– Де ти його взяв, – не спитала, а констатувала вона. – Він же весь брудний. Ти що, додому його понесеш?
– Я шукав його п’ять місяців.
Ліфт відчинився. Генадій зайшов. Натиснув четвертий.
Оксана Степанівна залишилася стояти в під’їзді й дивилася, як двері закриваються. Але обличчя в Генадія було дуже радісне. Він не зводив очей із кота й трохи поправляв лапки, коли той ворушився.
Вона потім говорила сусідці з п’ятого, що виглядав він дивно.
Але чому — вона дізналася пізніше.
Оголошення з’явилися у вересні. Невеличкі, надруковані на звичайному папері, з фотографією. На фото був кіт. Сірий, смугастий, вуса з одного боку коротші, ніж з іншого. Під фото було коротко написано «Загубився» і номер телефону.
Генадій клеїв їх сам. Рано вранці, до роботи, виходив із рулоном скотчу й стосом листків. Обходив стовпи, дошки оголошень, стіни біля магазину. Пальці мерзли, скотч погано липнув на холоді, доводилося притискати довше, ніж зазвичай.
Мурчик пропав наприкінці серпня. Просто не прийшов увечері. Кватирка на кухні була відчинена.
Вдома біля батареї стояла миска. Генадій її не прибрав.
Дзвінки були перші два тижні.
Люди повідомляли про сірих котів. Про смугастих котів. Про одного рудого, якого чомусь теж вирішили запропонувати. Генадій їздив на кожен дзвінок. Дивився, хитав головою, дякував. Їхав назад.
На третьому тижні зателефонувала жінка з вулиці Будівельників, сказала, що бачила схожого біля гаражів. Генадій поїхав увечері, після роботи, уже в темряві. Ходив між гаражами з ліхтариком телефона, світив під двері, кликав. Ніхто не вийшов. Тільки чужий кіт, чорний, подивився на нього з-під воріт і пішов назад у темряву.
У жовтні він завів блокнот.
Записував адреси, куди їздив. Імена людей, які дзвонили. Дати. Іноді короткі позначки – «сірий, але молодший», «не той окрас», «господарі знайшлися». Сторінок ставало більше. Генадій гортав блокнот іноді вечорами, не перечитуючи, просто гортав.
Колега на роботі, Вітя, спитав одного разу, чого він такий.
– Ніякий, – сказав Генадій.
– Ну от саме, – сказав Вітя й більше не питав.
Листопад був сирий, темніло рано.
Генадій розширив райони пошуку. Ходив дворами через квартал, через два. Заходив у чужі під’їзди, дивився на підвіконня, під сходи. Іноді питав у людей у дворі. Більшість хитали головою, не зупиняючись. Одна бабуся біля третього під’їзду сказала, що бачила схожого біля трансформаторної будки у вересні, але точно не пам’ятає.
Генадій подякував. Дійшов до трансформаторної будки. Постояв. Нікого, звісно.
Оксана Степанівна якось піймала його в під’їзді й сказала, що годі вже, п’ять місяців минуло, треба взяти іншого. Вона говорила не зі зла.
– Іншого не треба, – сказав Генадій.
– Ну й дарма, – сказала вона.
Він кивнув і пішов до сходів. Оксана Степанівна дивилася йому вслід і думала, що ото люди – зовсім себе заганяють через якихось котів.
У грудні дзвінки майже припинилися.
Оголошення намокли, пожовкли, подекуди відклеїлися. Генадій переклеював. Друкував нові, виходив уранці з рулоном скотчу. Він навчився тримати рулон під пахвою й відмотувати однією рукою, поки другою притискає листок.
На третій день січня він почув звук.
Тихий. Ледь-ледь. Десь за дверима підвалу, тими, що під першим під’їздом. Генадій зупинився. Прислухався. Звук не повторився.
Він постояв хвилину. Потім пішов по ключ до кербуда.
Кербуд, Семенович, довго шукав ключ, знайшов не той, потім знайшов той. Спитав, що Генадій загубив у підвалі. Генадій сказав. Семенович подивився на нього, як дивляться на людину, якій краще не перечити, і ключ дав.
Двері відчинилися з зусиллям, потягнуло вогким бетоном, старим деревом і ще чимось. Генадій увімкнув ліхтарик і ступив усередину.
Підвал був довгий і низький.
Генадій ішов повільно, світив під труби, за старі ящики, уздовж стіни. Промінь ліхтарика вихоплював то іржавий велосипед без колеса, то стос дощок, то чиюсь покинуту розкладачку з продавленим боком. Пахло вогкістю й вапном. Десь капало, рідко й рівномірно, як годинник.
– Мурчику, – сказав Генадій.
Тихо сказав. Не покликав, а радше перевірив, як перевіряють темряву, перш ніж у неї зайти.
Ніхто не відгукнувся.
Він пройшов далі, повз щиток із дротами, повз старі батареї, складені вздовж стіни. Промінь ліхтарика рухався повільно. Генадій не поспішав. За п’ять місяців він навчився не поспішати там, де поспішати марно.
– Мурчику.
Знову тиша. Тільки капає десь. Тільки гудуть труби над головою, теплі, вкриті пилом.
Він дійшов до дальньої стіни й зупинився. Посвітив у кут. Там були ящики, три чи чотири, складені один на одного, і між ними й стіною був темний простір, вузький, як щілина. Генадій присів. Посвітив туди.
Два ока відбили світло.
Він не рушив. Просто дивився. Серце зробило щось дивне, не голосне, але відчутне, наче пропустило крок і потім наздогнало.
– Мурчику, – сказав він. Зовсім тихо.
Ока не зникли. Але й кіт не вийшов. Сидів у щілині між ящиками й стіною й дивився на світло ліхтарика. Генадій опустив промінь трохи вбік, щоб не світити в очі. Потім сів на підлогу. Просто на бетон, не думаючи про одяг, не думаючи ні про що.
Просто сів. І почав чекати.
Він не знав, скільки часу минуло.
Було холодно. Бетон тягнув тепло через куртку швидко й рівномірно. Генадій не ворушився. Ліхтарик тримав осторонь, щоб у щілині було не зовсім темно, але й не в очі. Іноді неголосно говорив. Не кликав, не вмовляв. Просто говорив, як говорять, коли треба, щоб голос був поруч.
– Холодно тут у тебе, – сказав він. – П’ять місяців. Я й не думав, що ти тут.
Із щілини не було ні звуку.
– Я скрізь ходив. На Будівельників їздив, уночі. Там гаражі, ти не знаєш. Блокнот списав увесь.
Капало десь у темряві. Труби гуділи.
– Вдома миска стоїть. Я її не прибрав.
Він почув шерех раніше, ніж побачив рух. Кіт вийшов із щілини повільно. Не прямо до Генадія, а спершу вбік, уздовж ящиків, понюхав повітря, зупинився. Генадій не рухався. Дивився. Кіт був худий. Бік облізлий, десь шерсть не відросла. На одному боці мордочки вуса коротші. На лівому.
Це він.
Кіт зробив ще крок. Потім ще. Потім підійшов до ноги Генадія й ткнувся головою в коліно. Один раз. Наче перевірив. І залишився стояти поруч.
Генадій не одразу підняв руку. Спершу просто сидів. Потім обережно, повільно, опустив долоню на котячу голову. Мурчик не відсунувся. Тільки заплющив очі, і в цьому було щось таке просте, що в Генадія перехопило горло.
Він не плакав. Просто сидів на холодному бетоні підвалу свого ж будинку й тримав руку на голові кота, якого шукав п’ять місяців. А кіт стояв поруч і мовчав. Він завжди був небагатослівним.
Устати було важче, ніж сісти.
Ноги затерпли, і Генадій підводився повільно, тримаючись за ящики. Мурчик на крок відступив, спостерігав. Генадій випростався, постояв. Він читав про те, що коти можуть здичавіти, відвикнути від людей навіть за два тижні. А тут — п’ять місяців. Потім присів знову, уже навпочіпки, і взяв кота на руки.
Мурчик не опирався. Він був легкий, набагато легший, ніж був. Генадій притиснув його до грудей і відчув, як під долонею б’ється маленьке швидке серце.
Вони йшли до виходу тією самою дорогою. Повз розкладачку, повз іржавий велосипед, повз щиток. Ліхтарик Генадій тримав однією рукою, другою притискав кота. Мурчик не ворушився. Тільки один раз переступив лапами, влаштовуючись зручніше, і знову затих.
Біля дверей Генадій зупинився.
Потім штовхнув двері й вийшов.
Надворі був ранок. Сірий, січневий, без сонця. Сніг лежав старий, злежаний, із чорними слідами вздовж доріжки. Генадій мружився від світла.
Він стояв біля дверей і тримав Мурчика.
Ото тоді й побачила їх Оксана Степанівна.
Вдома було тепло.
Генадій роззувся в передпокої, не відпускаючи кота. Потім усе-таки поставив його на підлогу, обережно, як ставлять щось крихке. Кіт одразу опустив ніс до підлоги й пішов уздовж стіни. Повільно, із зупинками. Нюхав плінтус, кут, ніжку тумбочки. Перевіряв.
Генадій стояв і дивився.
Мурчик дійшов до кухні. Зупинився на порозі, повів вухом. Потім зайшов. Генадій зайшов слідом.
Миска стояла біля батареї, де стояла завжди. Пуста, чиста, трохи запорошена по краю. Кіт підійшов до неї, понюхав. Постояв над нею секунду. Потім відійшов і сів біля батареї поруч, притулившись боком до теплого заліза.
Генадій відчинив холодильник. Усередині було трохи вареної курки. Він відокремив шматок, поклав у миску. Руки не одразу слухалися, пальці ще не відійшли від холоду.
Мурчик їв повільно. Не жадібно, як їдять голодні, а обережно. Генадій сидів поруч на підлозі, спиною до стіни. Дивився.
Мурчик потім обійшов усю квартиру. Перевірив кожен кут, кожну кімнату, кожне підвіконня. Потім повернувся до зали, стрибнув на диван і згорнувся там, де завжди спав раніше. Лівіше подушки, біля підлокітника.
Генадій не зводив із нього очей.
П’ять місяців він шукав, мерз біля стовпів, їздив на чужі дзвінки, ходив із ліхтариком між гаражами. А Мурчик сидів у підвалі під першим під’їздом. Двадцять метрів від дверей. Чим він там харчувався? Мабуть, мишами. Як довго протягнув би, якби зі щасливої випадковості його тихе «няв» не почув Генадій.
Генадій міг би про це думати довго. Але не став.
Він вимкнув світло в передпокої, пройшов у залу й сів на диван поруч із котом. Мурчик привідкрив око, подивився й закрив назад. За вікном темніло.
Усі були вдома.
