— Ключі на стіл поклала. Швидко, — Віра стояла в дверях власної квартири, схрестивши руки на грудях. Її трясло від злості.
У передпокої, оточена трьома величезними картатими сумками, стояла Антоніна Петрівна. Колишня свекруха. У руках вона тримала дублікат ключів, який Віра три роки тому, ще бувши заміжньою за її сином Ігорем, необачно віддала «про всяк пожежний випадок».
— І не подумаю, Вірочко, — спокійно відповіла Антоніна Петрівна, знімаючи туфлі й акуратно ставлячи їх на полицю для взуття. — Я маю повне право тут перебувати. Мій син вклав у цю квартиру найкращі роки свого життя. І взагалі, ти надто добре живеш після розлучення. Треба відновити справедливість.
— Яку справедливість? — Віра зробила крок уперед, відчуваючи, як усередині закипає лють. — Ігор не виплатив за цю іпотеку жодної гривні! Ми розлучилися два роки тому. Квартиру куплено на гроші моїх батьків ще до нашого шлюбу, на нього тільки частка була оформлена, від якої він сам відмовився в рахунок аліментів! Ви тут ніхто.
— Юридично — може бути, — свекруха поправила зачіску перед дзеркалом у передпокої й критично оглянула обличчя Віри. — А по совісті — Ігор залишився біля розбитого корита. Знімає кімнату в комуналці, перебивається випадковими заробітками. А ти? Подивися на себе. Ремонт зробила, машину змінила, доньку в приватний садок віддала. Звідки гроші, Віро? Напевно, колишньому чоловікові не все доплатила. Ось я й приїхала пожити. Буду допомагати з внучкою, а заодно контролювати витрати.
— Внучці шість років, ви її бачили востаннє на триріччя! — Віра вихопила телефон. — Я зараз викликаю поліцію. Ви перебуваєте в чужому житлі без дозволу.
— Викликай, викликай, — усміхнулася Антоніна Петрівна, впевнено проходячи до вітальні й сідаючи на диван. — Я поліції скажу, що приїхала до рідної внучки на запрошення її батька. Ігор підтвердить. Влаштуємо скандал на весь будинок? Будь ласка. Тобі перед сусідами не соромно буде? Ти ж у нас така правильна, начальниця у своїй фірмі.
Віра опустила телефон. Свекруха била по болючому — зв’язуватися зі скандальною старшою жінкою в присутності сусідів і тим більше шестирічної Лізи, яка зараз була в подруги, не хотілося. Треба було діяти тонше, але нерви вже здавали.
— У вас є рівно тридцять хвилин, щоб зібрати свої баули й піти, — роздільно промовила Віра. — Або я заміню замки просто зараз. Майстер приїде за пів години.
— Не приїде, — Антоніна Петрівна дістала з кишені в’язану серветку й постелила її на журнальний столик. — Я вже поговорила з вашим старшим по будинку. Сказала, що я твоя мама, приїхала погостювати, а ти замки хочеш змінити, бо в тебе тимчасове помутніння розуму. Він мене підтримав. Так що сиди спокійно, Вірочко. На нас чекає довга розмова.
Віра пройшла до кімнати й сіла в крісло навпроти свекрухи. Руки все ще тремтіли, але в голові почав прояснюватися план. Із цією жінкою не можна було домовитися по-хорошому, вона розуміла тільки мову сили й вигоди.
— Чого ви насправді хочете, Антоніно Петрівно? — прямо запитала Віра. — Не повірю, що ви притяглися зі свого передмістя з трьома сумками просто заради того, щоб відновити міфічну справедливість.
— Я хочу, щоб мій син жив як людина, — відрізала свекруха. — Ти в нього все забрала.
— Він сам усе програв на ставках! — крикнула Віра, втрачаючи терпіння. — Ви прекрасно знаєте, чому ми розлучилися. Він виніс із дому мої золоті прикраси, заклав у ломбард комп’ютер і вигріб усі дитячі гроші з рахунку!
— Ой, годі тобі перебільшувати, — махнула рукою старша жінка. — Молодий був, помилився. Ти мала підтримати чоловіка, а не подавати на розлучення й аліменти. Через твої аліменти його на нормальну роботу не беруть, одразу списують половину.
— Йому тридцять два роки, який молодий? — Віра гірко усміхнулася. — І аліменти він не платить уже пів року, у нього борг більше двохсот тисяч. Про що ви взагалі говорите?
— Ось саме тому я тут, — Антоніна Петрівна подалася вперед. — Давай домовимося. Ти переписуєш половину цієї квартири назад на Ігоря. Або продаєш її, купуєш собі меншу, а різницю віддаєш йому на купівлю житла. І забираєш заяву на аліменти. Натомість я їду й більше тебе не турбую.
Віра дивилася на колишню свекруху й не вірила своїм вухам. Нахабство цієї жінки не мало меж.
— Ви з глузду з’їхали? — тихо запитала Віра. — Я маю віддати частку в квартирі людині, яка обікрала власну дитину?
— А інакше я влаштую тобі веселе життя, — пригрозила Антоніна Петрівна. — Я заїжджаю в маленьку кімнату. Буду жити тут, водити внучку в садок, розповідати їй, яка в неї мати егоїстка. Органи опіки викличу, скажу, що ти дитину кидаєш, працюєш добами. Подивимося, як ти заспіваєш.
У цей момент у передпокої зашуміли двері. Це повернулася подруга Віри, Катя, яка привела Лізу.
— Мамо! — маленька Ліза вбігла до кімнати, але зупинилася, побачивши незнайому літню жінку. — А це хто?
— Це твоя бабуся Тоня, Лізонько, — приторним голосом промовила Антоніна Петрівна, розкидаючи руки для обіймів. — Приїхала до тебе в гості.
Ліза злякано притиснулася до матері. Катя, оцінивши обстановку й помітивши картаті сумки в коридорі, швидко підійшла до Віри.
— Віро, що тут відбувається? — пошепки запитала подруга. — Це ще хто?
— Колишня свекруха, — так само тихо відповіла Віра. — Приїхала розкулачувати мене. Вимагає квартиру.
Катя нахмурилася й повернулася до Антоніни Петрівни.
— Жінко, ви взагалі при своєму розумі? Забирайтеся звідси, поки я поліцію не викликала.
— А ти тут хто така, щоб мені вказувати? — огризнулася свекруха. — Подружка? Ось і помовчуй. Це наші сімейні справи.
— Лізо, йди до своєї кімнати й пограй там, будь ласка, — попросила Віра доньку. Дівчинка слухняно побігла.
Віра повернулася до Каті:
— Катю, посидь із нею, будь ласка. Нам треба поговорити наодинці.
Катя кивнула й пішла в дитячу, щільно зачинивши за собою двері.
— Отже, шантаж? — Віра встала й підійшла до вікна. — Ви думаєте, я злякаюся опіки чи ваших скандалів?
— Злякаєшся, — упевнено заявила Антоніна Петрівна. — Ти в нас пані пристойна, репутацією дорожиш. Тобі проблеми на роботі не потрібні. А я пенсіонерка, мені втрачати нічого. Буду ходити за тобою всюди.
— Добре, — раптом спокійно сказала Віра. — Давайте зробимо так. Раз ви приїхали допомагати й відновлювати справедливість, почнемо просто зараз. Ігор винен мені за пів року аліментів. Це двісті сорок тисяч гривень. Плюс борг за комунальні, який залишився з тих часів, коли він тут жив і не платив — ще шістдесят тисяч. Разом триста тисяч. Викладайте.
Антоніна Петрівна на мить розгубилася, але швидко повернула собі впевненість.
— У мене немає таких грошей. Я пенсіонерка.
— А в мене немає зайвої квартири, — парирувала Віра. — Раз ви приїхали представляти інтереси свого сина, платіть за нього. Чи ви думали, що приїдете сюди, сядете мені на шию, будете їсти мої продукти й диктувати умови?
— Я буду допомагати по господарству! — крикнула свекруха. — Готувати, прибирати!
— Мені не потрібна куховарка, — Віра підійшла до сумок у передпокої й штовхнула одну з них ногою. — Забирайте свої речі й ідіть. Добровільно.
— Ні! — Антоніна Петрівна схопилася з дивана й підбігла до Віри. — Я нікуди не піду! Ти зобов’язана поділитися! Мій син через тебе страждає!
— Через мене? — Віра різко повернулася, її очі звузилися. — Ваш син страждає через свою лінь і дурість. І через вас, бо ви все життя дули йому в задницю й виправдовували будь-який його мерзенний вчинок. Він дорослий мужик, а ви за нього ходите квартири віджимати. Вам самій не смішно?
— Не смій так говорити про мого сина! — старша жінка замахнулася, маючи намір дати Вірі ляпаса.
Віра перехопила її руку в повітрі. Хватка у молодої жінки виявилася залізною.
— Ще раз ви простягнете до мене руки в моєму домі, і я оформлю на вас заяву про напад, — тихо й загрозливо промовила Віра. — А тепер слухайте мене уважно, Антоніно Петрівно.
Вона відпустила руку свекрухи. Старша жінка важко дихала, в її очах уперше з’явився легкий страх.
— Ви зараз берете свої сумки й ідете, — продовжила Віра. — Якщо через п’ять хвилин ви будете тут, я телефоную своєму адвокату. Ми з ним уже обговорювали ситуацію з боргами Ігоря. У нього є частка у вашій сільській дачі під Києвом, яку ви на нього оформили. Ми арештуємо цю частку за борги по аліментах. Продамо її з молотка. Ви цього хочете? Щоб чужі люди заїхали до вас на дачу?
Антоніна Петрівна зблідла.
— Ти не зробиш цього. Ігор казав, що ти не станеш зв’язуватися з судами.
— Ігор дурень, — відрізала Віра. — Він судив про мене по тій Вірі, яка плакала в подушку, поки він програвав сімейні гроші. Та Віра скінчилася два роки тому. Зараз перед вами жінка, яка сама утримує дитину, керує відділом продажів і вміє рахувати гроші. Якщо ви не підете, завтра вранці мій адвокат подає документи на арешт майна Ігоря. А майно в нього тільки одне — частка у вашому домі й дачі.
Свекруха завмерла. Логіка Віриних слів дійшла до неї миттєво. Шантаж квартирою провалився, а перспектива втратити рідну дачу через борги сина була більш ніж реальною.
— Ти змія, Віро, — прошипіла Антоніна Петрівна, але вже без колишньої впевненості.
— Яка є, — Віра відчинила вхідні двері. — Час пішов. П’ять хвилин.
Свекруха заметушилася в передпокої. Весь її бойовий запал випарувався. Вона почала квапливо натягувати туфлі, плутаючись у шнурках.
— Ігор дізнається, яка ти тварюка, — бурмотіла вона, хапаючи першу сумку. — Він у тебе дитину відсудить.
— Нехай спробує, — Віра байдуже дивилася на неї. — З його-то доходами й боргами. Йому навіть кота не довірять.
Антоніна Петрівна витягла дві сумки на сходову клітку. Третю сумку Віра сама виштовхнула ногою за двері.
— Ключі, — Віра простягнула руку.
Свекруха зі злістю жбурнула зв’язку ключів на підлогу. Вони з дзвоном покотилися по плитці. Віра спокійно підняла їх.
— І більше не з’являйтеся тут. Ніколи. Лізу ви не побачите, доки Ігор не виплатить увесь борг до копійки. А якщо почнете чатувати біля садка — я найму охорону, а на вас подам до суду за переслідування. Ви мене зрозуміли?
Антоніна Петрівна нічого не відповіла. Вона важко сопіла, намагаючись ухопити всі три величезні сумки одразу. Двері ліфта відчинилися, і вона, перемовляючись собі під ніс, зайшла всередину.
Віра грюкнула дверима й повернула замок на два оберти. Її коліна підкосилися, вона притулилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу. Серце шалено калатало.
З дитячої вийшла Катя, а за нею несміливо визирнула Ліза.
— Поїхала? — запитала Катя, присідаючи перед Вірою навпочіпки.
— Поїхала, — Віра видихнула й усміхнулася. — Більше не приїде. Дачі злякалася.
— Мамо, а чому бабуся так кричала? — запитала Ліза, підходячи ближче й обіймаючи матір за шию.
Віра обійняла доньку у відповідь, уткнувшись носом у її м’яке волосся. Уся злість і напруга зникли, залишилося тільки відчуття полегшення й абсолютної перемоги.
— Усе добре, зайчику, — тихо сказала Віра, підводячись на ноги. — Бабуся просто переплутала адресу. Більше вона нас не потурбує. Ходімо краще пити чай із пирогом, який Катя принесла.
Катя підморгнула Вірі й пішла на кухню. Життя поверталося у своє звичне, спокійне русло, і жодні привиди минулого більше не могли його зруйнувати.
