Михайло стояв на тому самому місці, де п’ять хвилин тому залишив Ганну, розгублено дивився на всі боки, а всередині з кожною секундою наростала незрозуміла тривога. Її ніде не було…
Серед величезної кількості дітей він не міг знайти одну-єдину. Свою доньку.
«Нічого не розумію, — бурмотів собі під ніс Михайло. — Куди вона поділася? Я ж буквально на п’ять хвилин відійшов». Потім він помітив Оксану Василівну, класну керівничку доньки, яка в той момент вишиковувала похмурих першокласників за зростом, і підбіг до неї.
— Де моя дитина?! Дівчинка з білими бантами. Вона має бути разом із вами. А її ніде немає.
Михайло був настільки схвильований, що навіть не помітив, як підвищив голос.
Молода вчителька здригнулася й розгублено подивилася на нього.
— Вибачте… Хто саме? Усі наші ніби на місці.
— Моя донька. Ганна. Щойно вона була тут, а тепер її нема! Вона у вашому класі числиться. Ви нас хіба не пам’ятаєте?
— Вибачте, у мене в класі двадцять дев’ять осіб, а бачилися ми всього кілька разів.
— І що?
— Я ще не встигла запам’ятати всіх дітей та їхніх батьків в обличчя.
— І це, по-вашому, виправдання?
— Послухайте, мені кожен батько особисто привів свою дитину. А ви… Ви не приводили. Ви тільки зараз до мене підійшли. Я розумію, метушня і все таке, але… Ви краще скажіть, чому залишили свою доньку саму? Ви хіба не бачите, скільки сьогодні в школі людей? Тут не те що семирічна дитина, а навіть дорослий може загубитися.
— Я всього на кілька хвилин вибіг у магазин за водою. Ганна пити захотіла. Повернувся — а її вже нема. Йой, ну ви ж учителька! Хіба ви не мали стежити за дітьми? Де її тепер шукати? Куди вона могла піти?
Оксана глибоко вдихнула. Це був її перший робочий день, перший власний клас, і все, що відбувалося, здавалося якимось дурним сном.
— Заспокойтеся, чоловіче. Як виглядала ваша донька?
— Я ж кажу: з великими білими бантами вона була.
— Вибачте, але у мене в класі п’ятнадцять дівчаток, і всі вони з білими бантами. Є ще якісь прикмети? У що вона була одягнена, наприклад?
Михайло на секунду замовк. Він так розгубився і перенервував, що навіть не знав, що ще сказати. Вранці він допомагав доньці зав’язати ті самі банти, поправляв комірець, переживав, щоб вона не забруднила білі колготи, а тепер раптом зрозумів, що описати її майже не може.
— Ну які ще прикмети… Дівчинка семи років, з карими очима й темним довгим волоссям.
— Уже краще. Може, ще щось згадаєте?
— Ну… У неї жовтий портфель із каченятами! Вона, знаєте, тварин любить, от і вибрала саме такий портфель. В інших дітей такого точно нема. Боже, куди ж вона могла подітися? — схвильовано бурмотів Михайло, продовжуючи нервово озиратися.
— Не переживайте, будемо шукати. І ми її обов’язково знайдемо. Навряд чи вона могла піти з території школи. Значить, ваша Ганна десь тут. Чекайте мене тут, я зараз повернуся.
Оксана Василівна підбігла до своїх учнів, які переминалися з ноги на ногу в очікуванні початку шкільної лінійки, ще раз перерахувала дітей і особливо уважно придивлялася до дівчаток. Але серед дівчаток з гарними білими бантами Ганни не виявилося, і ніхто з них дівчинку з жовтим портфелем з каченятами не бачив.
Попросивши колегу — класного керівника паралельного класу — приглянути за її учнями, Оксана Василівна швидко повернулася до Михайла.
— З однокласників Ганну ніхто не бачив, — сказала вона. — Всередину школи вона пройти не могла. Значить, ваша донька має бути на території. Пропоную разом пошукати її.
— Може, краще в поліцію повідомити?
— Я думаю, це зайве. Ми обов’язково знайдемо Ганну, — сказала Оксана, намагаючись, щоб її голос звучав спокійно й упевнено. Хоча, звичайно, вона теж дуже переживала за дівчинку.
Загалом, батько й учителька вирушили на пошуки Ганни.
Вони швидко обійшли шкільне подвір’я, зазирнули на спортивний майданчик, кілька разів підходили до охоронця, що стояв біля хвіртки. Але результату поки не було. Ніхто Ганну не бачив.
— А хіба у вашої доньки немає телефона? — запитала Оксана, коли вони прямували на задній двір — єдине місце, де сьогодні їх ще не було.
— Є, звичайно, — зітхнув Михайло. — Тільки її телефон зараз у мене. Не встиг віддати його Ганні…
— Шкода, що не встигли… — зітхнула вслід за ним учителька.
— Тільки б нічого не сталося… тільки б нічого з нею не сталося, — повторював Михайло майже пошепки.
Оксана Василівна нічого не відповідала. Вона думала про те, що зараз вона відповідає не лише за дітей, а й за довіру батьків. І якщо з дитиною справді сталося щось серйозне…
А в цей час дівчинка з білими бантами й жовтим портфелем з каченятами стояла на задньому дворі школи під високим деревом і розмовляла з кошеням, яке сиділо на гілці просто над її головою і не могло спуститися. Як вона його тільки не вмовляла злізти, але кошеня у відповідь лише жалібно нявкало.
— Ну давай же, маленький, стрибай, — говорила кошеняті Ганна. — Я зловлю тебе. Чесно-праведно, зловлю.
Кошеня ніби й намагалося стрибнути, але в останню мить страх сковував його рухи, і воно, сильніше притискаючись до гілки, знову починало нявкати. Та так жалібно, що Ганна мало не плакала.
Коли дівчинка зрозуміла, що сама не впорається — побігла по допомогу.
І коли вона завернула за ріг школи, то несподівано зустріла тата й Оксану Василівну. Вигляд у них чомусь був схвильований.
— Доню, ти куди пропала? — підбіг до неї Михайло. — Я мало з глузду не з’їхав. Ти що тут взагалі робиш?
— Тату, давай ти мене потім посвариш, гаразд? — відповіла Ганна. — А зараз… Зараз мені твоя допомога потрібна.
— Що сталося?
— Ходімо зі мною.
Вона взяла батька за руку, другою рукою потягла Оксану Василівну й упевнено повела їх за школу.
Нічого не розуміючи, дорослі перезирнулися й мовчки пішли за дівчинкою. Нарешті Ганна привела їх до дерева й показала пальцем угору:
— Там кошеня маленьке. Бачите? Тату, зніми його, будь ласка.
— Ганнусю, а ти не хочеш розповісти татові, як ти взагалі тут опинилася? Я тобі де сказав чекати?
— Я коли стояла біля паркана й чекала тебе, побачила, як якийсь пес погнався за цим кошеням, і побігла за ними. Кошеня з переляку залізло на дерево, а пес на нього гавкав. Ну, пса я прогнала… А от кошеня дістати не можу.
— Ти сама прогнала великого пса? — здивовано запитала Оксана Василівна.
— Ага, — кивнула у відповідь Ганна. — Я йому сказала, що зараз прийде мій тато і, якщо він не піде сам, то мій тато йому допоможе. І він пішов. А кошеня так і сидить, бідне, там. Татусю, ну ти знімеш його? Скільки можна стояти й нічого не робити? — незадоволено тупнула Ганна ніжкою. — Йому ж страшно…
Михайло скептично подивився на тонкі гілки й зрозумів, що з його 90+ кілограмами там робити нічого. Інша річ — учителька. Худенька, струнка. От вона б точно змогла.
— Що це ви так на мене дивитеся? — здивовано запитала Оксана Василівна. — Я не полізу. Я навіть до гілки не дотягнуся.
— Я вас підсаджу, — усміхнувся Михайло.
— Ще чого!
— Ну будь ласка, — Ганна взяла вчительку за руку. — Подивіться, як він боїться. А якщо він упаде?
Оксана Василівна підняла голову.
Кошеня знову жалібно нявкнуло, ніби справді розуміло, що мова йде про нього.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Тільки якщо ви, — Оксана подивилася на Михайла, — будете тримати мене дуже міцно й не впустите.
— Обіцяю, що все буде добре, — усміхнувся Михайло.
Оксана Василівна сіла на широкі плечі Михайла, той одразу ж підняв її з легкістю, а потім вона стала на плечі обома ногами й, тримаючись однією рукою за гілку, другою, під схвальні вигуки дівчинки та її батька — щосили намагалася дотягнутися до кошеняти.
— Ще трохи… — підбадьорював її Михайло. — Майже дістали.
Кошеня спочатку злякано відсахнулося, потім, набравшись сміливості, обережно ступило їй назустріч і…
— Вийшло! Вийшло! — радісно заплескала в долоні Ганна. — Яка ж ви молодець, Оксано Василівно. Тату, тримай її міцніше. Не впусти.
Коли Оксана Василівна нарешті опинилася на землі, Ганна одразу ж простягнула руки до кошеняти й притисла його до себе.
А те одразу тихенько замуркотіло.
— Ну от, — усміхнувся Михайло. — Слава Богу, всі живі-здорові. Але як же ти налякала мене, донечко, своїм таємничим зникненням.
— Вибач, тату. Я не хотіла лякати. Просто не могла його залишити самого. Він би не зміг сам спуститися.
Михайло подивився на Ганну й тільки похитав головою.
Саме за це добре серце він і любив свою доньку найбільше на світі.
— Можна ми візьмемо його додому? — запитала Ганна, показуючи поглядом на кошеня.
— Думаю, після такого знайомства відмовити буде важко, — усміхнувся Михайло.
— Тоді приглянь за ним, поки я буду отримувати підручники. І дивись — не загубися ніде. Щоб ми з Оксаною Василівною тебе потім не шукали.
Учителька не стрималася й засміялась.
— Та вже… Уявляю, як здивується мама, коли ви повернетеся додому разом із цим малюком.
— У мене нема мами… — зітхнула дівчинка. — Але мені б дуже хотілося, щоб вона була.
— Вибачте, я не знала… — злякано закліпала віями вчителька.
— Нічого, все нормально, — усміхнувся Михайло. — Вона покинула нас п’ять років тому. Поїхала за кордон. І більше я про неї нічого не чув. Точніше — ми з Ганною про неї більше нічого не чули.
На кілька секунд на задньому дворі школи запала тиша. Оксана мовчки дивилася на них — на великого, трохи незграбного чоловіка з добрими очима й на маленьку дівчинку з сірим кошеням у руках, і в грудях у неї в той момент щось сильно кольнуло.
— Зате тепер у нас буде Кузько, — рішуче сказала Ганна, погладжуючи кошеня.
— Ти вже придумала ім’я? — заусміхався Михайло.
— Звичайно. Хіба можна жити без імені?
*****
Михайло завжди приходив по Ганну сам. Іноді вони з Оксаною Василівною обмінювалися всього кількома фразами, іноді розмова затягувалася доти, поки шкільне подвір’я зовсім не пустіло. Вони обговорювали успіхи Ганни, смішні історії з класу, книжки, фільми, домашніх тварин і поступово перестали помічати, що давно говорять уже не тільки про школу.
Одного разу Михайло, стоячи в коридорі, дочекався, поки всі діти розійдуться, і потім рішуче ступив у клас.
Оксана Василівна спочатку широко усміхнулася, а потім, помітивши в нього в руках гарний букет, здивувалася.
— Це вам, — сказав Михайло глухо, простягаючи квіти. — І ще… Я хотів би запросити вас сьогодні на вечерю. Точніше — ми з Ганною дуже хочемо, щоб ви повечеряли разом з нами. Утрьох. Що ви скажете на це, Оксано Василівно?
Учителька зніяковіла, відчула, як зрадливо горять вуха, але… квіти взяла.
Вони пахли осінню, домом і чомусь — надією. — Добре, — просто відповіла вона. — Я згодна.
Так само Оксана Василівна відповіла Михайлу, коли через рік він зробив їй пропозицію руки й серця.
У РАЦСі Ганна міцно тримала Оксану Василівну за руку й…
…ніяк не могла перестати усміхатися. У ту мить вона почувалася найщасливішою дівчинкою на світі.
— А можна… Можна я тепер буду називати тебе мамою?
У молодої жінки на очах виступили сльози.
— Якщо ти сама цього хочеш, то, звичайно, можна. Для мене це буде найріднішим словом.
Ганна міцно обійняла її.
Поруч стояв Михайло й дивився на них з усмішкою на обличчі.
Ось хто б міг подумати, що в один момент його з Ганною життя так круто зміниться?
Але дива все-таки трапляються.
І це диво, миле пухнасте диво, зараз лежить на підвіконні в квартирі й з нетерпінням чекає, коли його сім’я повернеться нарешті додому.
