Того літа хвіртка у Петровича не зачинялася ще з минулого року. Засув відірвався, коли він штовхнув її плечем — руки були зайняті відрами. Відтоді дверцята бовталися на одній петлі, і вітер грюкав нею ночами, ніби хтось приходив і йшов, не наважуючись увійти.
Петрович звик. Він взагалі звикав до всього швидко. До того, що дружина померла три роки тому. До того, що син телефонує раз на місяць, по неділях, і розмова вкладається в чотири хвилини. До того, що город заростає лободою, бо спина не дає нагнутися, а наймати поміч — це визнати, що не справляєшся.
Кішка прийшла у вересні. Сіра, з білою плямою на грудях і рваним вухом. Сіла біля ґанку й стала дивитися на двері. Не нявкала. Не терлася об ноги. Просто сиділа, наче прийшла в справі й чекала прийому.
Петрович вийшов, глянув на неї й сказав:
— Мені самому їсти нічого.
Кішка не пішла.
Він повернувся в хату, дістав із холодильника шматок вареної тріски, поклав на газету й виніс на ґанок. Кішка з’їла рибу, облизалася й знову сіла на те саме місце.
— Ну й сиди, — сказав Петрович.
До жовтня вона жила в домі. Не тому, що Петрович покликав, а тому що одного ранку він відчинив двері й виявив, що кішка спить на килимку в передпокої. Як пролізла — незрозуміло. Двері були зачинені. Потім він помітив, що кватирка на кухні не защіпається до кінця, і зрозумів.
Він не став лагодити кватирку.
Сусідський хлопчик Тьома ходив повз дім Петровича щодня. Йому було дев’ять років, він учився в третьому класі й повертався зі школи через провулок — так коротше. Хвіртка з відірваним засувом стояла якраз на його маршруті. Тьома завжди зазирав у двір — не з цікавості, а тому що в Петровича за сараєм росла стара яблуня, і восени під нею лежали яблука — жовті, дрібні, кислі, але Тьома все одно підбирав і їв.
Тепер яблук не було. Але звичка дивитися лишилася.
Того четверга Тьома йшов зі школи й побачив, як Петрович стоїть на ґанку з полотняним мішком у руках. Мішок ворушився.
Тьома зупинився біля хвіртки. Мішок у руках Петровича сіпався, і щось усередині шкребло — глухо, мов нігтями по дошці.
Петрович не бачив хлопчика. Він спустився з ґанку, пройшов через двір до машини — старої «Ниви», що стояла біля паркану, вкрита кіркою бруду. Відчинив задні двері, поклав мішок на сидіння й повернувся в хату.
Тьома стояв і не рухався. Серце калатало, наче він біг, хоча стояв на місці. Він бачив біля дому Петровича кішку. Сіру, з білою плямою. Вона іноді сиділа на підвіконні й дивилася на вулицю. Тьома одного разу помахав їй рукою, і кішка нахилила голову, наче не зрозуміла.
Мішок. Кішка в мішку. Тьома знав, що це таке. Бабуся розповідала, що колись у селі кошенят топили в річці. Не зі зла, а тому що годувати нікому. Бабуся казала це спокійно, як про погоду, і Тьома тоді не міг заснути до півночі, бо уявляв мішок, який опускається в чорну воду.
Петрович вийшов знову. Тепер у руках у нього була картонна коробка. Він поставив її на заднє сидіння поруч із мішком, сів за кермо й завів мотор. «Нива» кашлянула, фиркнула й виповзла з двору через відчинені ворота.
Тьома притиснувся до паркану, щоб машина не зачепила. Петрович проїхав повз і не повернув голови.
Хлопчик побіг додому.
Мати, Ольга, стояла на кухні й різала цибулю. Очі червоні, але не від сліз, а від цибулі. Тьома влетів у передпокій, не роззувшись, і з порога випалив:
— Мам, Петрович кішку в мішок засунув і повіз!
Ольга відклала ножа.
— Яку кішку?
— Сіру, з білою плямою! Вона в нього жила! Він її в мішок і в машину!
— Тьома, роззуйся. Ти всю підлогу…
— Мам! Він її топити повіз! Або в ліс викинути!
Ольга витерла руки об рушник. Подивилася на сина. Він стояв у розстебнутій куртці, з портфелем на одному плечі, і нижня губа в нього тремтіла. Не плакав, але був на межі.
— Тьома, сядь. Ми не знаємо, куди він її повіз. Може, до ветеринара.
— До ветеринара не в мішку возять! У переносці!
І тут Ольга не знайшла що відповісти. Бо син мав рацію. До ветеринара в мішку не возять.
— Гаразд, — сказала вона. — Я поговорю з Петровичем, коли він повернеться.
— А як буде пізно?
— Тьома.
— А як буде пізно, мам?
Ольга зняла фартух.
— Збирайся. Поїдемо.
Вона не знала, навіщо це робить. Петрович був сусідом двадцять років. Тихий, небагатослівний чоловік, який раніше працював механіком на заводі, а тепер сидів на пенсії й лагодив сусідам дрібниці за символічні гроші. Не пив. Не скандалив. Після смерті дружини став ще тихішим, наче звук зменшили на кілька поділок. Ольга носила йому банки з варенням на Новий рік, і він щоразу казав одне й те саме: «Ну навіщо, Оль, не треба було». Брав. І наступного разу знову казав «не треба було».
Не схожий на людину, яка топить котів.
Але мішок ворушився. Тьома це бачив.
Ольга вивела машину з гаража. Тьома сів поруч, пристебнувся й дивився у вікно, наче кішка могла опинитися десь на дорозі. Їхати було нікуди — вони не знали, куди повернув Петрович. У бік річки? У бік лісу? До траси?
— До річки, — сказав Тьома з упевненістю.
— Чому до річки?
— Бо бабуся казала, що завжди до річки.
Ольга звернула до річки. Не тому, що вірила в бабусині історії. А тому що в неї не було іншого плану, а Тьома дивився на неї так, як дивляться діти, коли чекають, що дорослий усе виправить.
Дорога до річки йшла через поле, потім через березовий гай, потім різко вниз, до мосту. Міст старий, дерев’яний, ним їздили тільки влітку. Тепер частіше об’їжджали через Карпівку — це гак у вісім кілометрів, але зате асфальт.
«Ниви» біля мосту не було.
— Його тут нема, — сказала Ольга.
Тьома не відповів. Він дивився на річку. Вона не замерзла, бо лютий видався теплий, і вода текла мутна, сіро-коричнева, з темними плямами біля берегів.
— Поїхали назад, — м’яко мовила Ольга.
— Через Карпівку, — попросив Тьома.
Вони поїхали через Карпівку.
«Ниву» побачили на зворотному шляху. Вона стояла на узбіччі на виїзді з Карпівки, перед довгою одноповерховою будівлею з вивіскою «Ветеринарна станція». Вивіска була стара, літери вицвіли, і «станція» читалася як «с анція». Поряд із дверима висіло оголошення на аркуші А4, але здалеку було не розібрати.
Ольга зупинилася.
— Тьома, зачекай у машині.
— Ні.
— Я піду з тобою.
Вона не стала сперечатися.
Усередині пахло хлоркою і чимось солодким, як пахне в аптеках. За стійкою сиділа жінка в синьому халаті й писала щось у журналі. У коридорі на стільцях — нікого. З-за зачинених дверей з табличкою «Приймальня» долинав голос. Ольга впізнала його одразу.
Петрович.
Вона підійшла до дверей і зупинилася. Тьома стояв поруч, учепившись у її руку.
Двері були прочинені.
Петрович сидів на табуреті перед металевим столом. На столі, на чистій клейонці, лежала кішка. Сіра, з білою плямою на грудях. Жива. Ветеринар, молодий чоловік в окулярах, обмацував їй живіт. Кішка лежала спокійно, тільки хвіст сіпався.
— Коли помітили? — запитав ветеринар.
— Три дні тому. Перестала їсти. Потім почала ховатися. Під корито залізла й не виходила. Я її ледь дістав.
— У чому привезли?
— У мішку. У мене переноски нема. Купив би, та в нашому магазині нема, а в місто їхати… Я дірки в мішку продірявив, щоб дихала. І підстилку поклав.
Ветеринар кивнув. Натиснув на живіт кішки й затримав руку.
— Петровичу, у вашої кішки не хвороба. У вашої кішки кошенята. Через тиждень, може, десять днів.
Петрович зняв кепку. Потер лоба. Одягнув назад.
— Кошенята?
— Троє або четверо, на дотик. Вона не стара, здорова, пологи мають пройти нормально.
— Я думав, вона вмирає, — тихо сказав Петрович. — Не їсть. Ховається. Нявкає вночі, тихо так, наче скаржиться. Я думав — усе, кінець.
Ветеринар усміхнувся.
— Не кінець. Навпаки. Початок.
Петрович глянув на кішку. Вона повернула голову й примружилася на нього, наче казала: «Ну що, розібрався?»
Він простягнув руку й погладив її між вухами. Один раз. Другий. Кішка притиснула вуха й замуркотіла, і звук пішов по металевому столу, як вібрація.
Тьома за дверима перестав дихати. Він усе чув. Ольга поклала руку йому на плече й відчула, як хлопчик обм’як, наче з нього вийняли стрижень, на якому він тримався останню годину.
Вона штовхнула двері.
Петрович обернувся. Побачив Ольгу. Побачив Тьому. Здивувався.
— Оль? Ти чого тут?
Ольга відкрила рота й закрила. Бо казати «ми думали, що ти кішку топити повіз» було соромно, безглуздо й неможливо. Але Тьома її випередив.
— Петровичу, я бачив, як ви кішку в мішок засунули. Я думав, ви її… ну…
Він не договорив. Петрович дивився на хлопчика, і на його обличчі відбувалося щось повільне й складне, наче він збирав з окремих слів цілу картину.
— Ти думав, я її втопити хотів?
Тьома кивнув.
Петрович мовчав. Потім устав, підійшов до хлопчика й присів навпочіпки. Коліна хруснули, і Петрович скривився, але не випростався.
— Тьома. Я б не став. Чуєш? Не став би ніколи.
— Я знаю. Тепер знаю.
— Мішок — бо переноски нема. Вона не любить, коли її тримаєш. Виривається. А в мішку їй темно й спокійно. Я старий светр туди поклав, щоб м’яко було.
— Я бачив, що мішок ворушиться. І злякався.
Петрович поклав руку хлопчикові на плече. Долоня була велика, важка, з жовтими мозолями.
— Правильно, що злякався, — серйозно сказав Петрович. — Правильно, що побіг. Якби по-справжньому так було, ти б встиг.
Кішка на столі перестала муркотіти й дивилася на них, наче розуміла, про що говорять. Ветеринар мовчки записував щось у картку.
Ольга відвернулася до вікна. За вікном повалив перший сніг, дрібний, сухий, і ліхтар біля ґанку ветеринарної станції був схожий на тьмяне сонце в білій хмарі.
Картонна коробка, яку Петрович ставив у машину після мішка, стояла на підлозі біля столу. Відкрита. Усередині лежав старий рушник, миска з водою, прикрита пакетом, щоб не розплескалася, і пакетик корму. Котячого. Який у їхньому селі продавався тільки в одному магазині, у тітки Люби, і коштував дорого. Петрович купив його заздалегідь.
Додому їхали в темряві. Тьома сидів на задньому сидінні й мовчав. Не спав, просто мовчав, як дорослий, у якого слова закінчилися, а думки ще ні.
— Мам, — сказав він уже на під’їзді до дому, — а можна мені до Петровича сходити? Коли кошенята народяться?
— Можна. Якщо він не проти.
— Він не буде проти.
Ольга не спитала, звідки така впевненість. Бо бачила, як Петрович дивився на хлопчика в кабінеті ветеринара, і в тому погляді було щось, чого вона давно не помічала в сусіда. Не вдячність. Щось простіше й важливіше. Наче його вперше за три роки побачили не через паркан, а зблизька.
Кошенята народилися через дев’ять днів. Четверо. Троє сірих і один білий, з темною плямою на спині, схожою на кляксу.
Тьома прийшов того ж вечора. Петрович відчинив двері й впустив його без слів. Хлопчик сів на підлогу біля коробки, де кішка лежала з кошенятами, і сидів так півгодини, не ворушачись.
— Цей на тебе схожий, — сказав Петрович, показуючи на білого. — Такий же шебутний.
— Він же лежить.
— Зачекай.
Хвіртку Петрович полагодив. Тьома допомагав, тримав петлю, поки Петрович закручував болти. Нового засува купила Ольга. Принесла в пакеті разом із банкою варення. Петрович сказав: «Ну навіщо, Оль, не треба було». Але засув приладнав того ж дня.
Тепер хвіртка зачинялася щільно, і вітер більше не грюкав нею ночами. Але Тьома все одно заходив через неї щодня після школи. Відчиняв, входив, зачиняв за собою. Засув цокав рівно й коротко, як крапка в кінці речення.
Білого кошеняти Тьома забрав собі, коли той підріс. Назвав Біляш. Петрович почув ім’я, хмикнув і нічого не сказав. Тільки погладив кішку, яка сиділа на підвіконні й дивилася, як хлопчик несе її сина через двір.
Кішка провела їх поглядом до хвіртки. Потім відвернулася й згорнулася на підвіконні.
