— Дітей своїх на розкладачки покладеш. Вони молоді, кістки гнучкі. А Руслану потрібне нормальне ліжко, у нього спина, — заявила Оксана біля воріт бази відпочинку замість «здрастуйте».
— І не роби таке обличчя, Ларо. Мама сказала, будиночок великий.
Я повільно опустила руки на кермо і подивилася крізь лобове скло.
Ми з чоловіком і дітьми приїхали на базу відпочинку біля лісового озера.
Тихе місце, дерев’яний будиночок на чотирьох, оплачений мною ще два місяці тому. Довгоочікувана перепочинок, вирвана з боєм у робочих графіків.
І ось зараз біля різьблених воріт бази, загороджуючи прохід, стояв табір ромів у мініатюрі.
Оксана, зовиця мого Павла, переможно спиралася на неосяжну валізу.
Поруч переминався з ноги на ногу її чоловік Руслан, озброєний пакетом вугілля і упаковкою дешевих сосисок «Економка».
Трохи осторонь, немов генерал, що приймає парад, височіла моя свекруха, Раїса Миколаївна.
Вінцем цієї композиції були двоє дітей Оксани, які вже лупили одне одного отруйно-жовтою дволітровою пляшкою лимонаду, здатного розчинити іржу.
Як казав Ніро Вульф, якщо вам здається, що вас намагаються обдурити, значить, вас уже обдурили.
Ми вийшли з машини. Поки ми з Павлом витягували сумки з багажника, Оксана встигла підійти до моїх дітей і повідомити:
— Ви ж не маленькі, на розкладачках нормально, зате дядько Руслан спину не зірве.
— Який приємний сюрприз, — рівним голосом промовила я. — А ми, здається, нікого не чекали.
— Ой, Ларочко, ну ми ж родина! — тут же вступила Раїса Миколаївна, роблячи крок уперед і майстерно вмикаючи режим «свята простота». — Я як дізналася, що ви на природу їдете, одразу Оксані зателефонувала. Що ми, в задушливому місті сидітимемо, поки ви тут киснем дихаєте? Разом веселіше!
— Будиночок на чотирьох, Раїсо Миколаївно, — спокійно парувала я, відчуваючи, як усередині стискається холодна, розважлива пружина. Жодних істерик. Тільки спостереження.
— Я вже все вирішила, — безапеляційно заявила Оксана з таким виглядом, наче мій оплачений будиночок був не бронею, а чернеткою її планів.
Поправляючи пляжну капелюх розміром з супутникову тарілку, вона додала:
— Мама ляже в спальні, їй спокій потрібен. Ми з Русланом на дивані у вітальні. Ну а ви з Павлом і дітьми якось розміститеся.
Поведінка родини нагадувала навалу сарани: вона не просить дозволу, а просто прилітає і починає жерти твої посіви.
Зі скляних дверей адміністрації вийшла миловидна дівчина з планшетом.
— Здрастуйте! Ви Лариса? — усміхнулася вона мені. — Бронь на ваше ім’я. А це, я так розумію, ваш сюрприз?
Дівчина перевела погляд на Оксану.
— Так-так, це ми! — радісно закивала зовиця. — Ларо, я трохи поклопоталася, щоб тобі клопоту менше було. Я лазню на два вечори замовила, а то що ми, як не рідні. І меню скоригувала. Твій шашлик — це добре, але я додала ще форель на грилі і дорогу нарізку.
— Оксана дзвонила вранці і залишила заявку на лазню і меню, — чемно пояснила адміністраторка, дивлячись на мене. — Але бронь оформлена на вас, тому без вашого підтвердження ми нічого не проводимо.
Щедрість за чужий рахунок — найшвидший спосіб прославитися меценатом.
— Чудова ініціатива, Оксано, — я усміхнулася так лагідно, що Павло поруч напружився. Він знав цю усмішку. Зазвичай після неї хтось втрачав ілюзії.
— Якщо підтверджуєте, то з урахуванням доплати за трьох додаткових гостей, розкладачки, лазню і спецзамовлення по кухні, з вас ще двадцять вісім тисяч чотириста гривень, — діловито повідомила адміністраторка.
Оксана граціозно повела плечем і виразно подивилася на мене.
Раїса Миколаївна склала руки на грудях, чекаючи, коли я покірно дістану гаманець.
Парадокс родинних зв’язків: чим міцніші обійми при зустрічі, тим глибше лізуть у твою кишеню.
— Дівчино, — я повернулася до адміністраторки, і мій голос став холодним і твердим. — Підтверджую тільки свою бронь. Вона повністю оплачена. Нас четверо.
Я зробила паузу, дивлячись у розгублені очі зовиці.
— А ось ці чудові люди — це окрема компанія. Оформіть, будь ласка, їхнє проживання, форель, лазню і дорогу нарізку окремим чеком. На ім’я Оксани.
Усі замовкли. Настільки глухо, що було чути, як у лісі стукає дятел.
— Ларо, ти що? — голос Оксани жалібно зірвався. Капелюх з’їхала набік. — У нас грошей тільки на бензин і морозиво! Ми ж у гості приїхали!
— Значить, у вас не відпустка, Оксано. У вас прогулянка до воріт, — відчеканила я. — У гості приходять із запрошенням. І з тортом. А ви приїхали на чуже свято з пакетом паперових сосисок і апетитом на тридцять тисяч.
— Ларисо! Як тобі не соромно! — верескнула Раїса Миколаївна, багровіючи. — Ми ж родина! Рідня! Павле, чому ти мовчиш?! Твою матір і сестру на вулицю виставляють!
Павло зробив крок уперед. Він не кричав, але в його тоні брязнув метал.
— Родина, мамо, це ті, хто поважає чужі кордони. Лариса пахала півроку, щоб організувати цей відпочинок для нас і дітей. Ви приїхали без запрошення, спробували зігнати моїх дітей на розкладачки і повісити на мою дружину рахунок за свої делікатеси. Це не родина. Це спроба взяти нас на абордаж.
— Та я… та ми хотіли сюрприз зробити! Павле, ну ви ж самі благали нас приїхати! — спробувала вивернутися Оксана. Виправдання полізли з неї, як пух з рваної подушки.
— Руслане, — Павло перевів важкий погляд на зятя. — Щодо «благали приїхати» — це окремий вид туризму. Називається «сам себе запросив».
Обличчя Руслана витягнулося. Він подивився на свій сиротливий пакет з вугіллям, потім на дружину.
— Я б, може, і не поїхав, — буркнув Руслан. — Ти сказала, Павло нас сам покликав і все вже оплачено.
Ілюзія впала остаточно. Нахабство провалилося на очах у всіх.
Руслан мовчки розвернувся і закрокував до своєї машини, навіть не спробувавши допомогти дружині з її неосяжною валізою.
Діти Оксани перестали битися пляшкою і вперше за весь час завмерли, мовчки дивлячись на матір.
А Раїса Миколаївна, так бадьоро віщавши про «родину», раптом різко розвернулася до машини, роблячи вигляд, що з великим інтересом вивчає сосни. Оплачувати цей банкет зі своєї пенсії вона явно не збиралася.
— Якщо передумаєте, вільний будиночок є, — спокійно сказала адміністраторка в спину розгубленій Оксані. — Стовідсоткова передоплата.
Ми йшли охайною доріжкою до нашого будиночка.
За спиною грюкали двері машини, надривно ревів двигун. Я глибоко вдихнула чисте лісове повітря.
Біля ґанку Павло обійняв мене за плечі і притиснув до себе.
— Знаєш, — усміхнувся він. — А чудовий відпочинок виходить.
— Ще б, — я усміхнулася, дивлячись, як наші діти з радісним вереском біжать до озера. — Ходімо, чоловіче. На нас чекає законний спокій.
А за парканом, ковтаючи пил чужого свята, їхав табір, який назавжди засвоїв одне просте правило: у цій родині чужий комфорт більше не оплачується дитячими ліжками і моєю карткою.
