Я часто згадую той день, хоча минуло вже чимало років. Михайло стояв на тому самому місці, де п’ять хвилин тому залишив Ярину, розгублено озирався, а всередині з кожною секундою наростала незрозуміла тривога. Її ніде не було…
Серед величезної кількості дітей він не міг знайти одну-єдину. Свою доньку.
«Нічого не розумію, — бурмотів собі під ніс Михайло. — Куди вона поділася? Я ж буквально на п’ять хвилин відійшов». Потім він помітив Уляну Василівну, класну керівницю доньки, яка саме вишиковувала похмурих першокласників на зріст, і підбіг до неї.
— Де моя дитина?! Дівчинка з білими бантами. Вона разом із вами має бути. А її немає.
Михайло був настільки схвильований, що навіть не помітив, як підвищив голос.
Молода вчителька здригнулася й розгублено подивилася на нього.
— Вибачте… Хто саме? Всі наші, здається, на місці.
— Моя донька. Ярина. Щойно вона була тут, а тепер її немає! Вона у вашому класі числиться. Ви нас хіба не пам’ятаєте?
— Вибачте, у мене в класі двадцять дев’ять чоловік, а бачилися ми лише кілька разів.
— І що?
— Я ще не встигла всіх дітей та їхніх батьків запам’ятати в обличчя.
— І це, по-вашому, виправдання?
— Послухайте, мені кожен батько особисто привів свою дитину. А ви… Ви не приводили. Ви тільки зараз до мене підійшли. Я розумію, що метушня і все таке, але… Ви краще скажіть, чому залишили свою доньку саму? Ви хіба не бачите, скільки сьогодні в школі народу? Тут не те що семирічна дитина, а навіть дорослий може загубитися.
— Та я лише на кілька хвилин вибіг у крамницю за водою. Ярина пити захотіла. Повернувся — а її вже нема. От тобі й маєш! Ну ви ж учителька! Хіба ви не повинні були стежити за дітьми? Де її тепер шукати? Куди вона могла піти?
Уляна глибоко вдихнула. Це був її перший робочий день, перший власний клас, і все, що відбувалося, здавалося якимось поганим сном.
— Заспокойтеся, чоловіче. Як виглядала ваша донька?
— Я ж кажу: з великими білими бантами вона була.
— Вибачте, але в мене в класі п’ятнадцять дівчаток, і всі вони з білими бантами. Є ще якісь прикмети? У що вона була вдягнена, наприклад?
Михайло на секунду замовк. Він так розгубився й перенервував, що навіть не знав, що ще сказати. Вранці він допомагав доньці зав’язувати ті самі банти, поправляв комірець, переживав, щоб вона не забруднила білі колготи, а тепер раптом зрозумів, що описати її майже не може.
— Ну які ще прикмети… Дівчинка семи років, з карими очима й темним довгим волоссям.
— Вже краще. Може, ще щось згадаєте?
— Ну… У неї жовтий портфель з качечками! Вона, знаєте, у мене тварин любить, от і вибрала саме такий портфель. В інших дітей такого точно нема. Господи, куди ж вона могла подітися? — схвильовано бурмотів Михайло, продовжуючи нервово озиратися.
— Не переживайте, будемо шукати. І ми її обов’язково знайдемо. Навряд чи вона могла з території школи піти. Отже, ваша Ярина десь тут. Чекайте мене тут, я зараз повернуся.
Уляна Василівна підбігла до своїх учнів, які переминалися з ноги на ногу в очікуванні початку шкільної лінійки, ще раз перерахувала дітей і особливо уважно придивилася до дівчаток. Але серед дівчаток з гарними білими бантами Ярини не виявилося, і ніхто з них дівчинку з жовтим портфелем з качечками не бачив.
Попросивши колегу — класного керівника паралельного класу — приглянути за її учнями, Уляна Василівна швидко повернулася до Михайла.
— З однокласників Ярину ніхто не бачив, — сказала вона. — Всередину школи вона пройти не могла. Отже, ваша донька має бути на території. Пропоную разом пошукати її.
— Може, краще в поліцію повідомити?
— Я думаю, що це зайве. Ми обов’язково знайдемо Ярину, — сказала Уляна, намагаючись, щоб її голос звучав спокійно та впевнено. Хоча, звісно, вона теж дуже переживала за дівчинку.
Отже, батько й учителька вирушили на пошуки Ярини.
Вони швидко обійшли шкільне подвір’я, зазирнули на спортивний майданчик, кілька разів підходили до охоронця, що стояв біля хвіртки. Але результату поки не було. Ніхто Ярину не бачив.
— А хіба у вашої доньки немає телефона? — спитала Уляна, коли вони прямували на задвірки — єдине місце, де сьогодні їх ще не було.
— Є, звісно, — зітхнув Михайло. — Тільки її телефон зараз у мене. Не встиг віддати його Ярині…
— Шкода, що не встигли… — зітхнула вслід за ним учителька.
— Тільки б нічого не сталося… тільки б нічого з нею не сталося… — повторював Михайло майже пошепки.
Уляна Василівна нічого не відповідала. Вона думала про те, що зараз вона відповідає не лише за дітей, а й за довіру батьків. І якщо з дитиною справді сталося щось серйозне…
А в цей час дівчинка з білими бантами й жовтим портфелем з качечками стояла на задньому подвір’ї школи під високим деревом і розмовляла з кошеням, яке сиділо на гілці просто над її головою й не могло спуститися. Як вона його тільки не вмовляла злізти, але кошеня у відповідь лише жалібно нявкало.
— Ну давай же, маленький, стрибай, — говорила кошеняті Ярина. — Я зловлю тебе. Чесно-чесно, зловлю.
Кошеня ніби й намагалося стрибнути, але в останню мить страх сковував його рухи, і воно, дужче притискаючись до гілки, знову починало нявкати. Та так жалібно, що Ярина мало не плакала.
Коли дівчинка зрозуміла, що сама не впорається — побігла за допомогою.
І коли вона завернула за ріг школи, то несподівано зустріла тата й Уляну Василівну. Вигляд у них чомусь був схвильований.
— Доню, ти куди пропала? — підбіг до неї Михайло. — Я трохи розуму не втратив. Ти що тут взагалі робиш?
— Тату, давай ти мене потім сваритимеш, гаразд? — відповіла Ярина. — А зараз… Зараз мені твоя допомога потрібна.
— Що сталося?
— Ходімо зі мною.
Вона взяла батька за руку, другою рукою потягнула Уляну Василівну й упевнено повела їх за школу.
Нічого не розуміючи, дорослі перезирнулися й мовчки пішли за дівчинкою. Нарешті, Ярина привела їх до дерева й показала пальцем вгору:
— Там кошеня маленьке. Бачите? Тату, зніми його, будь ласка.
— Ярино, а ти не хочеш розповісти татові, як ти взагалі тут опинилася? Я тобі де сказав чекати?
— Я коли стояла біля паркана й чекала тебе, побачила, як якийсь собака погнався за цим кошеням, і побігла за ними. Кошеня від страху залізло на дерево, а собака на нього гавкав. Ну собаку я прогнала… А от кошеня дістати не можу.
— Ти сама прогнала великого собаку? — здивовано спитала Уляна Василівна.
— Ага, — кивнула у відповідь Ярина. — Я йому сказала, що зараз прийде мій тато і, якщо він не піде сам, то мій тато йому допоможе. І він пішов. А кошеня так і сидить, бідненьке, там. Татуню, ну ти знімеш його? Скільки можна стояти й нічого не робити? — незадоволено тупнула Ярина ніжкою. — Йому ж страшно…
Михайло скептично подивився на тонкі гілки й зрозумів, що з його дев’яноста з гаком кілограмами там робити нічого. Інша річ — учителька. Худенька, струнка. От вона б точно змогла.
— Що це ви так на мене дивитеся? — здивовано спитала Уляна Василівна. — Я не полізу. Я навіть до гілки не дотягнуся.
— Я вас підсаджу, — усміхнувся Михайло.
— Ще чого!
— Ну будь ласка, — Ярина взяла вчительку за руку. — Подивіться, як він боїться. А якщо він впаде?
Уляна Василівна підняла голову.
Кошеня знову жалібно нявкнуло, наче справді розуміло, що мова йде про нього.
— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Тільки якщо ви, — Уляна подивилася на Михайла, — будете тримати мене дуже міцно й не впустите.
— Обіцяю, що все буде добре, — усміхнувся Михайло.
Уляна Василівна всілася на широкі плечі Михайла, той одразу підняв її з легкістю, а потім вона стала на плечі обома ногами й, тримаючись однією рукою за гілку, другою, під схвальні вигуки дівчинки та її батька — щосили намагалася дотягнутися до кошеняти.
— Ще трохи… — підбадьорював її Михайло. — Майже дістали.
Кошеня спершу злякано відсахнулося, потім, набравшись сміливості, обережно ступило їй назустріч і…
— Вийшло! Вийшло! — радісно заплескала в долоні Ярина. — Яка ж ви молодець, Уляно Василівно. Тату, тримай її міцніше. Не впусти.
Коли Уляна Василівна нарешті опинилася на землі, Ярина одразу простягла руки до кошеняти й притисла його до себе.
А те одразу тихенько замуркотіло.
— Ну ось, — усміхнувся Михайло. — Слава Богу, всі живі-здорові. Але як же ти налякала мене, доню, своїм отим таємничим зникненням.
— Вибач, тату. Я не хотіла лякати. Просто не могла його залишити самого. Він би не зміг сам злізти.
Михайло подивився на Ярину й тільки похитав головою.
Саме за це добре серце він і любив свою доньку найбільше на світі.
— Можна ми візьмемо його додому? — спитала Ярина, показуючи поглядом на кошеня.
— Думаю, після такого знайомства відмовити буде важко, — усміхнувся Михайло.
— Тоді приглянь за ним, поки я буду отримувати підручники. І дивись — не загубися ніде. Щоб ми з Уляною Василівною тебе потім не шукали.
Учителька не змогла стриматися й розсміялася.
— Та вже… Уявляю, як здивується мама, коли ви повернетеся додому разом із цим малюком.
— У мене немає мами… — зітхнула дівчинка. — Але мені б дуже хотілося, щоб вона була.
— Вибачте, я не знала… — злякано заплескала віями вчителька.
— Нічого, все нормально, — усміхнувся Михайло. — Вона покинула нас п’ять років тому. Поїхала за кордон. І більше я про неї нічого не чув. Точніше — ми з Яриною про неї більше нічого не чули.
На кілька секунд на задньому подвір’ї школи запала тиша. Уляна мовчки дивилася на них — на великого, трохи незграбного чоловіка з добрими очима й на маленьку дівчинку з сірим кошеням у руках, і в грудях у неї в ту мить щось сильно кольнуло.
— Зате тепер у нас буде Мурчик, — рішуче сказала Ярина, погладжуючи кошеня.
— Ти вже придумала ім’я? — заусміхався Михайло.
— Звісно. Хіба можна жити без імені?
*****
Михайло завжди приходив за Яриною сам. Іноді вони з Уляною Василівною обмінювалися лише кількома фразами, іноді розмова затягувалася доти, поки шкільне подвір’я зовсім не пустіло. Вони обговорювали успіхи Ярини, смішні історії з класу, книжки, фільми, домашніх улюбленців і поступово перестали помічати, що давно говорять уже не тільки про школу.
Одного разу Михайло, стоячи в коридорі, дочекався, поки всі діти розійдуться, і потім рішуче ступив у клас.
Уляна Василівна спершу широко усміхнулася, а потім, помітивши в нього в руках гарний букет, здивувалася.
— Це вам, — сказав Михайло хрипкувато, простягаючи квіти. — І ще… Я хотів би запросити вас сьогодні на вечерю. Точніше — ми з Яриною дуже хочемо, щоб ви повечеряли разом із нами. Втрьох. Що ви скажете на це, Уляно Василівно?
Учителька зніяковіла, відчула, як зрадницьки горять вуха, але… квіти взяла.
Вони пахли осінню, домом і чомусь — надією. — Добре, — просто відповіла вона. — Я згодна.
Так само Уляна Василівна відповіла Михайлові, коли через рік він зробив їй пропозицію.
У РАЦСі Ярина міцно тримала Уляну Василівну за руку й…
…ніяк не могла перестати всміхатися. У ту мить вона почувалася найщасливішою дівчинкою на світі.
— А можна… Можна я тепер буду називати тебе мамою?
У молодої жінки на очах виступили сльози.
— Якщо ти сама цього хочеш, то, звісно, можна. Для мене це буде найдорожчим словом.
Ярина міцно обійняла її.
Поруч стояв Михайло й дивився на них із усмішкою на обличчі.
Хто б міг подумати, що в один момент життя його та Ярини так круто зміниться?
Але дива все-таки трапляються.
І це диво, миле пухнасте диво, зараз лежить на підвіконні в квартирі й з нетерпінням чекає, коли його сім’я повернеться нарешті додому.
