Кішку помітили на третій день після того, як сусідка виїхала. Сіра, з білою грудкою та одним рваним вухом. Сиділа біля дверей спорожнілої квартири на четвертому поверсі й мовчала. Не нявчала, не дряпалася. Просто сиділа й дивилася на двері, за якими більше нікого не було.
Першою її побачила Тамара Миколаївна з третього. Ішла з відром для сміття, спустилася на проліт нижче, а там кішка. На килимку, якого вже не було, бо сусідка килимок теж забрала. На голому бетоні, біля дверей з обдертим дерматином.
– Мурко, ти чого тут?
Кішка глянула на неї й відвернулася. До дверей. Ніби двері могли відчинитися, якби зачекати ще трохи.
Тамара Миколаївна спустилася до себе, поставила відро, дістала з холодильника шматок вареної тріски й повернулася нагору. Поклала рибу на газету поряд із кішкою. Кішка понюхала. Не стала їсти. Тамара Миколаївна постояла, зітхнула й пішла.
* * *
Сусідку звали Аліна. Молода, років тридцяти, з довгими нігтями й голосом, який чути було крізь дві стіни. Жила сама, працювала десь у торговельному центрі. Кішку завела роки три тому, взяла кошеням, хвалилася перед сусідами, показувала фотографії в телефоні.
Потім щось сталося. Чи то чоловік з’явився, чи то робота нова. Аліна почала пропадати на добу, потім на дві. Поверталася, грюкала дверима, вовтузилася за стіною. А в травні зібрала речі й поїхала. Вантажники винесли меблі за півтори години. Аліна стояла внизу, біля газелі, і розмовляла по телефону. Сміялася, притискаючи трубку плечем, і показувала вантажникам, куди ставити коробки.
Кішку не винесли.
Тамара Миколаївна бачила весь переїзд із вікна кухні. Рахувала коробки, бо робити було нічого. Чотирнадцять коробок, дві валізи, торшер, розібраний диван. Газель поїхала. Аліна сіла в таксі й теж поїхала. І все.
Тамара Миколаївна тоді не задумалася про кішку. Вирішила, що забрали заздалегідь, у перенесенні, вранці. А через три дні побачила сіру на сходовому майданчику й зрозуміла – не забрали. Не заздалегідь, не вранці, ніяк. Залишили.
Перший тиждень кішка жила на сходах. Спала біля батареї на третьому поверсі, благо травень був холодний і опалення ще не вимкнули. Їла те, що приносила Тамара Миколаївна: рибу, кашу, іноді шматочок курки. Пила воду з блюдечка, яке стояло на підвіконні між поверхами.
Сусіди реагували по-різному. Валентин Павлович із шостої квартири сказав, що кішці на сходах не місце й треба телефонувати до відлову. Молода пара з першого поверху запропонувала написати оголошення: «Знайдено кішку, шукаємо господарів». Бабуся Зоя з другої квартири похитала головою й сказала тільки: «Отакі люди».
Тамара Миколаївна оголошення писати не стала. Вона знала, хто господар. І знала, що господар не повернеться за кішкою.
На десятий день кішка піднялася на третій поверх. Прийшла до дверей Тамари Миколаївни й сіла. Не нявчала. Просто сіла й почала чекати.
Тамара Миколаївна відчинила двері, глянула вниз. Кішка глянула вгору. Сірі очі, біла грудка, дране вухо.
– Ну, заходь, чи що.
Кішка помедлила. Обнюхала поріг обережно, витягнувши шию. Потім переступила й увійшла в передпокій. Зупинилася на килимку. Принюхалася.
Тамара Миколаївна зачинила двері. Налила молока в блюдце, поставила на підлогу біля холодильника. Кішка підійшла й почала лакати. Пила довго, зосереджено, не підводячи голови.
– Гаразд, – сказала Тамара Миколаївна. – Подивимось.
Тамара Миколаївна жила сама п’ятий рік. Чоловік помер від інсульту, донька поїхала до Львова, телефонувала по середах і неділях. Квартира була двокімнатна, чиста, з геранню на підвіконнях і телевізором, який працював зранку до ночі, бо без нього було надто тихо.
Кішку вона назвала Димкою. Ім’я прийшло само – через сіру шерсть, м’яку й трохи хвилясту, як димок від погашеної свічки. Димка прижилася швидко. Наступного дня залізла на крісло й згорнулася на підлокітнику. Потім прийшла вночі на ліжко й лягла в ногах. Тамара Миколаївна прокинулася від тепла і не одразу зрозуміла, звідки воно. Потім намацала рукою м’який бік і усміхнулася в темряві.
До червня вони вже жили за розкладом. Уранці Тамара Миколаївна вставала о сьомій, наливала чай і насипала Димці корм у миску з синьою облямівкою. Миску вона купила спеціально, у господарському, вибирала довго, щоб не ковзала по підлозі й щоб кішці було зручно. Продавчиня спитала: «Для кого берете?» Тамара Миколаївна відповіла: «Для доньки». І почервоніла, бо сама не зрозуміла, чому так сказала.
Удень Димка спала на підвіконні, поряд із геранню. Лежала на боці, витягнувши лапи, і сонце гріло їй живіт. Тамара Миколаївна сиділа в кріслі поряд і читала або просто дивилася. Іноді розмовляла з кішкою. Не сюсюкаючи, ні. Нормальним голосом, як із людиною.
– Донька телефонувала. Каже, у серпні приїде. Привезе помідори зі своєї дачі. Ти помідори не їси, звісно. Але вона хороша, тобі сподобається.
Димка прочиняла одне око, слухала й знову засинала.
Увечері вони дивилися телевізор. Тамара Миколаївна вмикала щось негучне – серіал або передачу про подорожі. Димка забиралася до неї на коліна, і Тамара Миколаївна машинально гладила її по спині, поки кішка муркотіла – спокійно, як маленький моторчик.
До осені Тамара Миколаївна зловила себе на тому, що розмовляє з Димкою про речі, про які раніше не говорила ні з ким. Про чоловіка, який любив вареники з оцтом і завжди забував вимикати світло у ванній. Про доньку, яка телефонує за розкладом і щоразу питає: «Як тиск?», ніби тиск – це все, що є в житті матері. Про те, що взимку в квартирі холодно біля батареї й доводиться класти на підлогу рушник, бо підлога крижана. Димка слухала, примруживши очі, й іноді тихо нявкала у відповідь – коротко, ніби погоджувалася.
Восени Тамара Миколаївна відвезла Димку до ветеринара в перенесенні, позиченій у бабусі Зої. Щеплення, огляд, глистогінне. Ветеринар, молодий хлопець із борідкою, сказав, що кішка загалом здорова, але нирки треба було б перевірити докладніше.
– Годуйте частіше. І грайтеся з нею. У неї стрес був, видно за поведінкою. З часом минеться.
Тамара Миколаївна купила в зоомагазині мишку на мотузочці. Димка гралася з нею пів години, потім утомилася й заснула прямо на підлозі, обійнявши мишку передніми лапами. Тамара Миколаївна сфотографувала – на старенький телефон, криво, з пальцем у кутку кадру – і відправила доньці.
Донька відповіла: «Мамо, яка мила!!! Як звати?»
«Димка. Це моя кішка.»
Моя. Вона перечитала повідомлення перед відправкою. Подумала. Не стала змінювати.
Зима пройшла тихо й непомітно. Димка обжилася остаточно. У неї з’явилося улюблене місце – верх шафи в передпокої, звідки вона спостерігала за вхідними дверима з виглядом вартового. З’явилася звичка зустрічати Тамару Миколаївну, коли та поверталася з магазину. Стояла в коридорі, задерши хвіст трубою, і терлася об сумки з продуктами, поки Тамара Миколаївна роззувалася й здувала сніг із шапки.
У січні сталося страшне. Димка перестала їсти. Два дні не торкалася миски, лежала на кріслі й навіть муркотіти перестала. Тамара Миколаївна не спала ніч, сиділа поряд і гладила кішку по голові. Вранці викликала таксі й повезла до клініки. Виявилося – загострення нирок. Три дні крапельниць, спеціальний корм, таблетки. Тамара Миколаївна їздила до клініки щодня, сиділа поряд із кліткою й розмовляла з Димкою крізь ґрати. Коли забирала додому, кішка ткнулася носом їй у шию й притискалася всю дорогу в таксі.
З’явилася довіра. Димка давала брати себе на руки. Підставляла горло, коли чухали. Засинала на спині, розкинувши лапи, а це, як пояснив ветеринар, вірна ознака, що кішка почувається в повній безпеці.
Тамара Миколаївна перестала вмикати телевізор на повну гучність. Стало не потрібно. У квартирі й так було не тихо – Димка муркотіла, шкребла кігтеточку, яку Тамара Миколаївна спорудила зі старого килимка, шаруділа пакетами на кухні, стукала лапою по м’ячику, який закочувався під холодильник.
Бабуся Зоя, зазирнувши в гості на чай, сказала:
– Тамаро, ти наче помолодшала. Щоки порожевіли.
– Це від герані, – відповіла Тамара Миколаївна.
Бабуся Зоя подивилася на Димку, яка спала на кріслі, і хмикнула. Але нічого не сказала.
Аліна з’явилася в квітні, майже рівно через рік.
Тамара Миколаївна почула спершу голос, дзвінкий, із металевими нотками, на сходовому майданчику. Потім стукіт у двері. Відчинила.
На порозі стояла Аліна. Засмагла, у шкіряній куртці, з новим телефоном у руці. Нігті довгі, червоні, з якимись блискітками. За рік вона змінилася – стала яскравішою, гучнішою, впевненішою. Або так здавалося.
– Здрастуйте, Тамаро Миколаївно! Пам’ятаєте мене? Аліна, із тридцять другої.
– Пам’ятаю.
– Я дізналася, що ви мою Мурку прихистили. Дякую вам величезне! Я тоді в такій поспіху переїжджала, не встигла, ну, загалом, так вийшло. Але зараз я влаштувалася, квартира нова, і хочу її забрати. Як вона?
Тамара Миколаївна стояла в дверях і мовчала. За спиною, у глибині квартири, почувся м’який стукіт – Димка зістрибнула з шафи й прийшла до передпокою. Стала за ногами Тамари Миколаївни й визирнула.
– Ось вона! – Аліна присіла навпочіпки й заплескала в долоні. – Мурочко! Іди до мене, маленька!
Димка притиснула вуха. Відступила на крок. Потім ще на крок. Розвернулася й пішла в кімнату.
Аліна випросталася. Усмішка стала трохи тоншою.
– Ну, вона просто не впізнала. Рік же минув. Давайте я зайду, посиджу з нею, вона звикне.
– Ні, – сказала Тамара Миколаївна.
Аліна кліпнула.
– Що – ні?
– Ні. Ви не заберете її.
Пауза. На сходах хтось грюкнув дверима двома поверхами нижче. Загув ліфт.
– Зачекайте, – Аліна нахмурилася. – Це моя кішка. Я її кошеням купувала. У мене й чек є, і фотографії.
– Вона була ваша. Рік тому. Коли ви її кинули в порожній квартирі й поїхали.
– Я не кидала! Я… це було тимчасово. Я думала, хтось із сусідів придивиться.
– Ви нікого не просили придивитися. Я це точно знаю, тому що «хтось із сусідів» – це я. Три дні кішка сиділа на майданчику перед вашими дверима. На бетоні. Без їжі й води. Чекала вас.
Аліна відкрила рота. Закрила. Подивилася на свої нігті, потім знову на Тамару Миколаївну.
– Послухайте, ну навіщо так? Ну да, некрасиво вийшло. Але я тепер усе налагодила. У мене квартира хороша, велика, їй там буде краще.
Тамара Миколаївна трохи нахилила голову. Ніби почула щось дивне.
– Краще?
– Ну да. Двокімнатна, з балконом. І я їй купила все – будиночок, кігтеточку, навіть фонтанчик для води, знаєте, такі бувають.
– У Димки хворі нирки. Була на крапельницях у січні. Ветеринар каже – хронічне, треба стежити. Спеціальний корм, двічі на місяць аналізи. Ви знали, що в неї нирки?
– Димки?
– Я назвала її Димка.
Аліна помовчала. Шкіряна куртка скрипнула, коли вона схрестила руки на грудях.
– Послухайте, за законом це моя кішка. Я можу…
– Можете. Але не варто. Тому що ця кішка цілий рік жила в мене. Я її годувала, лікувала, возила до ветеринара. Вона чекає мене біля дверей, коли я виходжу в магазин. Вона моя. І вона сама це вирішила, коли прийшла й сіла біля моїх дверей.
Тамара Миколаївна говорила спокійно, без крику.
Голос не тремтів.
Аліна стояла й дивилася на неї. Потім перевела погляд у коридор, туди, де в дверному отворі виднілася кімната. На підвіконні, поряд із геранню, лежала Димка. Згорнулася клубком, хвіст обгорнутий навколо лап. Не обернулася. Навіть вухом не повела.
Аліна видихнула. Плечі її опустилися.
– Гаразд, – сказала вона тихо. – Гаразд.
Розвернулася й пішла вниз сходами. Каблуки стукали по східцях – швидко, дрібно. Потім грюкнули двері під’їзду. І стало тихо.
Тамара Миколаївна зачинила двері. Постояла в передпокої. Потім пройшла в кімнату, сіла на край крісла й подивилася на Димку.
Кішка підняла голову. Сірі очі, біла грудка, дране вухо. Зістрибнула з підвіконня, підійшла й заскочила до неї на коліна. Лягла, пововтузилася, влаштовуючись. Замуркотіла.
Тамара Миколаївна поклала руку їй на спину. М’яка сіра шерсть, теплі боки, мірне дихання.
– От і все, Димко, – сказала вона. – От і все.
За вікном зацвіла черемха. Пахло травнем, свіжим листям і ще чимось – теплим, живим, домашнім. Тим, що буває в квартирі, де живе любов.
