Раніше я для тещі був ледацюгою та сільським недотепою. А тепер став мало не святим — ледь не щодня дзвонить і кається. Але я її словам ані на гріш не вірю. Хочу сказати лиш одне: «Так вам і треба! Пожинайте свої плоди!»
Отож, у 2017 році я одружився з Яриною. Ми разом вчилися, познайомилися на першому курсі університету. А після бакалаврату розписалися. Я сам не місцевий, приїхав до Львова з невеличкого села під Тернополем.
Оскільки ми були ще студентами і грошей мали обмаль, вирішили пожити в тещі. Мирослава Іванівна мала просторий трикімнатний будинок у центрі міста з добрим ремонтом. Я погодився — думав, так швидше назбираємо на власне гніздечко, аніж платити за оренду.
Але теща мене не прийняла. Не соромилася казати в очі, що бажала своїй доньці кращої долі:
— Село немите. Тут, у місті, інші закони, дорогенький. Думав оженитися, щоб хату віджати? Не вийде!
Я на той час уже знайшов роботу — помічником у бюро перекладів. І після того старався ще вдома прибирати, готувати. Але тещі догодити не міг:
— Що то за помиї?
— Це борщ, свіжий, щойно зварив.
— Ти, мабуть, такі борщі свиням у селі готував!
Ярина навіть не намагалася з матір’ю говорити — боялася її. Переживала, що нас виженуть з дому.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Але на цьому наші проблеми не скінчилися. За рік ми назбирали чималу суму, та всі ті гроші пішли на ремонт тещі. Купили новий холодильник, мікрохвильовку, раковину, витяжку й шафки. А старий холодильник теща не викинула — переставила в нашу спальню. Там ми зберігали всі продукти. Якось я взяв у неї шматок масла — такий галас зняла, наче я її пограбував!
Жив я в такому дурдомі ще три роки. А коли почалася пандемія, все пішло шкереберть. Ярину звільнили, вона постійно сиділа вдома. Я працював віддалено, видали робочий ноутбук.
Тільки теща й тут почала нарікати:
— То робота? Краще б устав та посуд помив!
— Зараз. Тільки ось папери заповню й усе.
— А їсти готувати? Ярина вже он як схудла! Ти поганий господар!
Я не витримав, зібрав речі й повернувся до батьків у село. Ярина до мене тоді лиш раз зателефонувала — просила помиритися з мамою.
Ну так ми розлучилися. Я, слава Богу, працював добре, зміг купити квартиру у Львові. А нещодавно ще й машину придбав. Зараз живу в місті, відкрив своє бюро перекладів, маю чудових співробітників.
І от місяць тому до мене несподівано зателефонувала теща:
— Тарасе, ти такий розумний. Чула, що маєш гарну роботу. Я завжди казала, що ти багато чого досягнеш у житті.
Я аж дар мови втратив, бо згадав, як теща раніше мене «хвалила».
— Ну дякую…
— А ти ще не одружився?
— Ні. А вам яке діло?
— Та Ярина без тебе чахне, марніє. Може, ви б зустрілися?
Як виявилося, Ярина після розлучення нікого так і не знайшла — ні чоловіка, ні роботи. І всі ці роки сиділа в матері на шиї, хіба перебивалася якимись випадковими заробітками.
І, мабуть, теща дізналася про мій бізнес і квартиру, от і надумала так «помиритися». Тепер ледь не щодня телефонує. Мені це набридло, і я вирішив нарешті поставити крапку:
— Знаєте, ви, мабуть, забули, як обзивали мене селом немитим, як критикували мою страву. Як навіть за цю роботу сварилися!
— То було давно. А що було — те загуло.
— Ні, так не працює. От вас Бог за те й покарав! Самі няньчте свою донечку та знайдіть їй гідного чоловіка. Бо я ж село немите!
Мені ані краплі не соромно, що я так відповів тещі. Точніше, колишній тещі. Вона сама зруйнувала нашу родину, а тепер надумала миритися? Дякую, але, як то кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш.
