– Ти ж розумієш, що мамі важко? – Олег підкинув на долоні ключі від машини, навіть не глянувши в мій бік. – Вона вирощувала розсаду. Важко, чи що, три дні допомогти? Кожного разу одне й те саме починається.
Я стояла біля відкритого багажника й дивилася на три величезні сумки, які спакувала сама. В одній – речі дітей, у другій – теплі кофти на вечір, у третій – постільна білизна, бо свекруха гидувала давати нам своє з комода.
Наша п’ятирічна Орися вже крутилася на задньому сидінні, притискаючи до себе плюшевого зайця, а Тарасик, якому нещодавно виповнилося вісім, похмуро гортав комікс. Переді мною лежав черговий вікенд, який мав би стати законним відпочинком після сорокагодинного робочого тижня в бухгалтерії, але натомість обіцяв перетворитися на добровільну каторгу.
– Три дні допомоги – це коли ми приїжджаємо, смажимо шашлик і ввечері поливаємо дві грядки, Олеже, – голос прозвучав спокійно. – А коли я зранку до вечора стою зігнувшись над полуницею, поки Ганна Степанівна інспектує кожен кущ, це називається інакше.
Чоловік із роздратуванням відчинив водійські дверцята й сів за кермо.
– Гаразд, поїхали вже. Там розберемося. На місці все завжди простіше здається.
Я сіла на пасажирське сидіння, пристебнулася й втупилася в дорогу. Машина рушила, залишаючи позаду наш тихий спальний район. Попереду були дві години по розбитій київській трасі, спека й відчуття, що я знову здаю свої позиції без бою.
Дев’ять років шлюбу навчили мене, що сперечатися з Олегом на тему його батьків – це як намагатися зупинити потяг на ходу. Простіше погодитися, перетерпіти дві доби, а потім три дні приходити до тями в міській квартирі. Але цього разу всередині щось уперто опиралося, ніби тонка нитка натяглася до краю.
Дорога тяглася нескінченно. Діти ззаду почали вередувати ближче до середини шляху. Тарасик скаржився на задуху, Орися впустила свого зайця між сидіннями й тихо хникала. Олег злився, додавав звук у радіо, де крутили якісь старі попсові хіти, і раз у раз обганяв попутні вантажівки, різко перешиковуючись.
– Нам обов’язково треба було брати стільки речей? – кинув він, мигцем глянувши в дзеркало заднього виду. – Мама казала, що в неї є старий одяг для городу. Навіщо ти тягнеш ці баули?
– Бо старий одяг твоєї мами – це засмальцьовані халати 54-го розміру, в яких мені незручно ходити, – я намагалася говорити спокійно. – І дітям потрібна чиста змінна білизна.
– Ой, годі, не починай. Вічно ти шукаєш проблеми там, де їх нема. Мама чекає, пироги зі щавлем напекла, а ти вже їдеш із таким виглядом, ніби тебе на страту ведуть.
Я промовчала. Сперечатися не хотілося, та й сенсу не було. Олег вважав, що поїздка на дачу до його батьків – це найкраще, що може трапитися з нами у вихідні. Для нього це було повернення в дитинство, де можна ходити в старих шортах, пити парне молоко від сусідської корови й ні за що не відповідати.
Для мене ж це перетворювалося на нескінченний іспит на звання «ідеальної невістки», який я провалювала раз у раз, скільки б зусиль не докладала.
Коли машина звернула на путівець, посипаний гравієм, підвіска глухо застукала. Повз промайнули сірі паркани, зарості обліпихи й однакові щитові будиночки. Наша дача – точніше, дача свекрів – виділялася серед інших зеленим парканом і великою теплицею, яка височіла, мов футуристичний купол.
Ганна Степанівна вже стояла біля хвіртки. На ній був синій фартух у горошок, а в руках вона тримала садові ножиці. Поруч, на низькій лавці під яблунею, сидів свекор, Петро Васильович, і неквапливо лагодив старий транзисторний приймач.
– Приїхали нарешті! – свекруха відчинила хвіртку, навіть не дочекавшись, доки Олег заглушить мотор. – Подолали затори? Давайте вивантажуйтеся швидше, обід холоне. Оксаночко, дитино, ти бліда якась. Зовсім вас там у вашому Києві заморили. Нічого, у нас тут чисте повітря, швидко в форму прийдеш.
Вона всміхалася, але погляд її вже оцінювально ковзав по моїй трикотажній футболці й світлих джинсах. Я знала цей погляд. Зараз почнеться сканування: скільки коштує одяг, чому маркий, навіщо нафарбувалася на дачу.
***
Обід пройшов під диктовку Ганни Степанівни. Вона розкладала по тарілках суп із фрикадельками й паралельно видавала інструкції на вечір. Олег їв з апетитом, плямкав і підтакував матері.
– Олежику, тобі треба буде паркан біля малини підперти, бо завалюється, – свекруха акуратно промокнула губи серветкою. – А ми з Оксаною займемося грядками. Трава після дощів поперла – страх який. Якщо сьогодні не прополоти, завтра до цибулі не підступишся.
– Мам, я взагалі-то думав на річку з дітьми сходити, – несміливо подав голос Олег, потягнувшись за другим пирогом. – Спека така, нехай скупаються.
– Річка нікуди не втече, – відрізала Ганна Степанівна. – Вода ще холодна, застудиш дітей. Встигнете. Спочатку діло, потім відпочинок. Оксано, ти доїла? Давай тарілки в раковину, і ходімо. Я тобі інструмент приготувала.
Я подивилася на чоловіка, сподіваючись на підтримку. Але Олег старанно вивчав візерунок на своїй кружці з чаєм. Він завжди так робив – ішов у тінь, надаючи мені самій розбиратися з його матір’ю.
За пів години я вже стояла рачки між довгими грядками з цибулею. Сонце пекло нещадно, маківку напікало навіть крізь кепку. Земля була суха, грудкувата, бур’яни чіплялися за неї намертво, обриваючись біля самого кореня. Поруч, на пластиковому стільчику, влаштувалася Ганна Степанівна. Сама вона не полола – лікарі заборонили нахилятися через тиск – але здійснювала чуйне керівництво.
– Ти глибше бери, Оксано, глибше. Корінь треба з м’ясом видирати, а ти тільки вершечки скубнеш. За три дні знову все затягне. І не поспішай, роби на совість. Ми ж для себе ростимо, для внуків. Невже тобі не хочеться, щоб дітки свої вітаміни їли, без хімії?
Я мовчки висмикнула великий кущ кульбаби. Земля набилася під нігті. Мій свіжий манікюр, зроблений у четвер увечері за немалі гривні, перестав існувати ще в перші десять хвилин. У грудях повільно закипала злість. Не на свекруху – вона була такою завжди, її не переробити. На чоловіка. На себе. На те, що я знову сиджу тут, у цій пилюці, виконуючи чужу волю, поки мої власні плани на вихідні летять шкереберть.
– Мамо, а можна мені водички? – Орися підбігла до грядки, розчервоніла від спеки. Вона намагалася гратися з місцевим псом, але той ліниво спав у тіні будинку й на контакт не йшов.
– Візьми в хаті, на столі глечик стоїть, – сказала я, витираючи піт із чола тильною стороною долоні.
– Не треба в хату бігати, бруд тягати, – втрутилася Ганна Степанівна. – Олежику! Принеси дочці води з криниці. І Оксані захопи, бачиш, у неї обличчя вже бордове.
Олег, який у цей момент ліниво прибивав дошку до паркану, відклав молоток і пішов до криниці. Вектор його руху був настільки неквапливим, що мені захотілося жбурнути в нього сапкою.
Увечері суботи в мене не розгиналася спина. М’язи вили від незвичного навантаження, долоні пекли. Ми перейшли на грядки з морквою, яка потребувала ювелірного прополювання – дрібні сходи легко було сплутати з бур’янами.
– Ну хто так полє, господи, – Ганна Степанівна підвелася зі свого стільчика й підійшла ближче, вдивляючись у результати моєї праці. – Ти ж половину моркви видерла, Оксано! Ну подивися, ось тут пусто, і тут пусто. Я ж просила уважнішою бути. У тебе що, думки десь в іншому місці гуляють?
Я завмерла, тримаючи в руках черговий жмут трави. Усередині щось клацнуло. Спокійно, подумала я, просто спокійно. Це просто літня людина. Вона вважає, що допомагає.
– Ганно Степанівно, я намагаюся робити акуратно. Сходи дуже дрібні, їх погано видно.
– Якщо погано видно, окуляри треба надягати, – різко кинула свекруха. – Мій Олег завжди цю моркву ідеально прополював, коли маленьким був. А ти доросла жінка, елементарних речей зробити не можеш. Від вас, сучасних дівок, жодної користі в господарстві. Тільки гроші витрачати вмієте на свої салони.
Ззаду підійшов Олег. Він щойно повернувся з будівельного ринку, куди їздив із батьком по якісь дошки. У руках у нього було морозиво. Одне. Він уже доїдав його, злизуючи білі краплі з пальців. Дітям він привіз по чупа-чупсу. Про мене, звісно, ніхто не подумав.
– Мам, ну чого ти галасуєш? – ліниво сказав він, сідаючи на ґанок. – Оксана нормально робить. Просто вона не звикла.
– От саме, що не звикла! – підхопила Ганна Степанівна, натхненна підтримкою сина. – І привчати треба. А то приїде, сяде з книжкою на шезлонгу й думає, що в готелі. А тут вкалувати треба. Ми з батьком цю ділянку тридцять років тримаємо, кожен клаптик своїми руками обробляли. А їй важко спину зігнути.
Я повільно підвелася з колін. Обтрусила штани від налиплої землі. Спину прострілило гострим болем, але я навіть не скривилася. Подивилася на свекруху – на її обличчя зі щирим обуренням. Подивилася на Олега – він сидів на сходинках, доїдав вафельний стаканчик і дивився в екран телефона, повністю відключившись від того, що відбувалося. Для нього ця розмова була звичним фоновим шумом.
– Я закінчила, – тихо промовила я.
– Що значить закінчила? – свекруха сплеснула руками. – А ще три грядки хто робитиме? Дош обіцяли на ніч, завтра все заросте!
– Ви й будете робити, Ганно Степанівно. Або ваш син. А я більше на цих грядках не з’явлюся. Ніколи.
Я повернулася й пішла до хати. Кроки давалися важко, ноги здавалися налитими свинцем, але всередині росло дивне, незвичне досі почуття звільнення. Наче я довго несла важку, чужу валізу без ручки й раптом просто розтиснула пальці.
У хаті я одразу пішла в кімнату, де ми ночували. Витягла з-під ліжка сумки й почала складати речі. Дитячі футболки, шорти, постільна білизна – усе летіло в баули без розбору, грудкою.
У дверях з’явився Олег. У нього було здивоване обличчя, навіть трохи перелякане.
– Оксано, що ти робиш? Мама там валідол п’є. Навіщо ти їй нагрубила? Вона літня людина, у неї серце.
– Твоя мама сповнена сил, Олеже, – я застібнула блискавку на першій сумці. – Вона перекопає цей город і нас переживе. А от у мене спина відвалюється. Збирай дітей. Ми їдемо.
– Куди їдемо? Субота, вечір! Затори на в’їзді до міста дикі. Ти з глузду з’їхала? Через якусь моркву влаштовувати цирк?
– Я не влаштовую цирк. Я їду додому. Якщо хочеш, залишайся тут із мамою й морквою. Машина моя, ключі в мене. Дітей я забираю.
Олег спробував перегородити мені шлях, став у дверному отворі.
– Та нікуди ти не поїдеш. Годі істерик. Заспокойся, зараз повечеряємо, чаю поп’ємо, і все налагодиться. Мама охолоне, вона відхідлива.
Я подивилася на Олега. Спокійно, без паніки, яка зазвичай накривала мене під час наших сварок. І згадала слова Ленки, моєї подруги: «Він ніколи не стане на твій бік». Для нього я завжди буду на другому місці: мама головна, а я маю терпіти й відповідати.
– Пропусти, Олеже.
Я взяла дві важкі сумки й вийшла в коридор. Діти сиділи на дивані в великій кімнаті, принишклі, відчуваючи, що відбувається щось надзвичайне.
– Тарасику, Орисю, взувайтеся. Ми їдемо додому, до Києва.
– Ура! – Тарасик скочив із дивана, навіть не намагаючись приховати радість. Дачне життя йому теж добряче набридло під вічним наглядом бабусі, яка забороняла бігати по газону й рвати ягоди з куща без дозволу.
Ганна Степанівна стояла на веранді, підібгавши губи. Петро Васильович за її спиною мовчки курив, дивлячись кудись у бік дерев. Нас ніхто не утримував, ніхто не вмовляв залишитися.
Олег ішов за мною аж до машини. Він усе ще намагався зупинити мене.
– Ти робиш велику дурницю, Оксано, – неголосно сказав він, коли я вантажила речі в багажник. – Мама цього не забуде. Ти псуєш стосунки через дрібницю.
– Знаєш що, тобі байдуже на мої почуття, Олеже, – я зачинила багажник і повернулася до нього. – Я більше не буду їздити на дачу твоїх батьків ніколи. Це рішення остаточне. Хочеш навідувати їх – будь ласка, хоч щовихідних. Дітей брати можеш, якщо вони самі захочуть. Але без мене. З мене досить.
Я сіла за кермо, завела двигун. Олег стояв біля паркану, тримаючи руки в кишенях. Він виглядав розгубленим хлопчиком, у якого відібрали звичну іграшку. Він не сів у машину. Залишився на дачі, поряд із мамою, яка вже щось вигукувала йому з веранди, активно жестикулюючи.
Ми виїхали за ворота. У дзеркалі заднього виду я бачила, як зменшується фігура чоловіка разом із зеленим парканом і великою теплицею. У грудях трохи щеміло від розуміння, що цей вечір змінив усе.
Наш шлюб не розпадеться завтра, ми будемо якось жити далі. Але тієї колишньої Оксани, яка була готова терпіти будь-які приниження заради примарного миру в сім’ї, більше не існувало.
Я натиснула на газ, і машина покотилася по гравійній дорозі, несучи нас геть від чужої дачі, де я надто довго намагалася жити за чужими правилами.
– Мамо, а ми до бабусі більше не поїдемо? – тихо запитала Орися з заднього сидіння, відволікаючи мене від дороги.
Я перевела погляд на дзеркало заднього виду. Донечка притискала до себе зайця, а Тарасик уважно чекав, що я скажу.
– До бабусі з дідусем ви з татом їздити будете, якщо захочете, – я переключила передачу й вивела машину на асфальтоване шосе. – А в мене на вихідні тепер інші плани.
Попереду замаячили вогні заправки. Я звернула туди, щоб купити дітям сік і спокійно випити кави. Мені належало проїхати ще сто кілометрів до дому, і цей шлях я збиралася подолати без зайвої поспіху.
