– Ти ж розумієш, що мамі важко? – Олег підкинув на долоні ключі від машини, навіть не дивлячись у мій бік. – Вона розсаду вирощувала. Невже так важко три дні допомогти? Щоразу одне й те саме.
Я стояла біля відкритого багажника й дивилася на три величезні сумки, які запакувала сама. В одній – речі дітей, у другій – теплі кофти на вечір, у третій – постільна білизна, бо свекруха гидувала давати нам свою з комоду.
Наша п’ятирічна Орися вже крутилася на задньому сидінні, притискаючи до себе плюшевого зайця, а Тьома, якому щойно виповнилося вісім, похмуро гортав комікс. Переді мною лежав черговий вікенд, який мав стати законним відпочинком після сорокагодинного робочого тижня в бухгалтерії, але натомість обіцяв перетворитися на добровільну каторгу.
– Три дні допомогти – це коли ми приїжджаємо, смажимо шашлик і ввечері поливаємо дві грядки, Олегу, – голос прозвучав спокійно. – А коли я зранку до вечора стою зігнувшись над полуницею, поки Ганна Степанівна інспектує кожен кущ, це називається інакше.
Чоловік із роздратуванням відчинив водійські двері й сів за кермо.
– Гаразд, поїхали вже. Там розберемося. На місці все завжди простіше здається.
Я сіла на пасажирське сидіння, пристебнулася й втупилася в дорогу. Машина рушила, залишаючи позаду наш тихий спальний район. Попереду були дві години розбитою київською трасою, спека й відчуття, що я знову здаю свої позиції без бою.
Дев’ять років шлюбу навчили мене, що сперечатися з Олегом на тему його батьків – це як намагатися зупинити потяг на ходу. Простіше погодитися, перетерпіти дві доби, а потім три дні приходити до тями в міській квартирі. Але цього разу всередині щось уперто опиралося, мов тонка нитка натягнулася до краю.
Дорога тяглася нескінченно. Діти ззаду почали вередувати ближче до середини шляху. Тьома скаржився на задуху, Орися впустила зайця між сидіннями й тихенько хникала. Олег злився, додавав звук у радіо, де крутили якісь старі попсові хіти, і то й то обганяв попутні вантажівки, різко перешиковуючись.
– Нам обов’язково треба було брати стільки речей? – кинув він, мигцем глянувши в дзеркало заднього виду. – Мама казала, що в неї є старий одяг для городу. Навіщо ти тягнеш ці баули?
– Тому що старий одяг твоєї мами – це засмальцьовані халати 54-го розміру, в яких мені незручно ходити, – я намагалася говорити спокійно. – І дітям потрібна чиста змінна одежа.
– Ой, годі, не починай. Вічно ти шукаєш проблеми там, де їх нема. Мама чекає, пироги зі щавлем напекла, а ти вже їдеш із таким виглядом, ніби тебе на плаху ведуть.
Я промовчала. Сперечатися не хотілося, та й сенсу не було. Олег вважав, що поїздка на дачу до його батьків – це найкраще, що може статися з нами на вихідних. Для нього це було повернення в дитинство, де можна ходити в старих шортах, пити парне молоко від сусідської корови й ні за що не відповідати.
Для мене ж це перетворювалося на нескінченний іспит на звання «ідеальної невістки», який я провалювала раз у раз, скільки б зусиль не докладала.
Коли машина звернула на просілочну дорогу, посипану гравієм, підвіска глухо застукала. Мимо замелькали сірі паркани, зарості обліпихи й однакові щитові будиночки. Наша дача – точніше, дача свекрів – виділялася серед інших зеленим парканом і великою теплицею, яка височіла, мов футуристичний купол.
Ганна Степанівна вже стояла біля хвіртки. На ній був синій фартух у горошок, а в руках вона тримала садові ножиці. Поруч, на низенькій лавочці під яблунею, сидів свекор, Петро Васильович, і неквапливо лагодив старий транзисторний приймач.
– Приїхали нарешті! – свекруха відчинила хвіртку, навіть не зачекавши, поки Олег заглушить мотор. – Подолали корки? Давайте вивантажуйтеся швидше, обід холоне. Оксанко, дитино, ти бліда якась. Зовсім вас там у вашому Києві заморили. Нічого, у нас тут чисте повітря, швидко в форму прийдеш.
Вона посміхалася, але погляд її вже оцінювально ковзав по моїй трикотажній футболці та світлих джинсах. Я знала цей погляд. Зараз почнеться сканування: скільки коштує одяг, чому маркий, навіщо нафарбувалася на дачу.
***
Обід пройшов під диктовку Ганни Степанівни. Вона розкладала по тарілках суп із фрикадельками й попутно видавала інструкції на вечір. Олег їв з апетитом, прицмокуючи й підтакуючи матері.
– Олежку, тобі треба буде паркан біля малини підперти, а то завалюється, – свекруха акуратно промокнула губи серветкою. – А ми з Оксанкою займемося грядками. Трава після дощів поперла – страх який. Якщо сьогодні не прополоти, завтра до цибулі не підступишся.
– Мам, я взагалі-то думав на річку з дітьми сходити, – несміло подав голос Олег, потягнувшись за другим пирогом. – Спека така, хай скупаються.
– Річка нікуди не втече, – відрізала Ганна Степанівна. – Вода ще холодна, застудиш дітей. Встигнете. Спочатку діло, потім відпочинок. Оксанко, ти доїла? Давай тарілки в раковину, і підемо. Я тобі інструмент приготувала.
Я подивилася на чоловіка, сподіваючись на підтримку. Але Олег старанно вивчав візерунок на своїй чашці з чаєм. Він завжди так робив – уходив у тінь, надаючи мені самій розбиратися з його матір’ю.
Уже за пів години я стояла на колінах між довгими грядками з цибулею. Сонце пекло нещадно, маківку припікало навіть крізь кепку. Земля була суха, грудкувата, бур’яни чіплялися за неї намертво, обриваючись біля самого кореня. Поруч, на пластиковому стільчику, влаштувалася Ганна Степанівна. Сама вона не полола – лікарі заборонили нахилятися через тиск – але здійснювала чуйне керівництво.
– Ти глибше бери, Оксанко, глибше. Корінь треба з м’ясом видирати, а ти тільки верхівки скубеш. Через три дні знов усе затягне. І не поспішай, роби на совість. Ми ж для себе ростимо, для внуків. Невже тобі не хочеться, щоб дітки свої вітаміни їли, без хімії?
Я мовчки видерла великий кущ кульбаби. Земля забилася під нігті. Мій свіжий манікюр, зроблений у четвер увечері за чималі гроші, перестав існувати ще в перші десять хвилин. У грудях повільно закипала злість. Не на свекруху – вона була такою завжди, її не переробити. На чоловіка. На себе. На те, що я знову сиджу тут, у цьому пилу, виконуючи чужу волю, поки мої власні плани на вихідні летять шкереберть.
– Мамо, а можна мені водички? – Орися підбігла до грядки, розчервоніла від спеки. Вона намагалася гратися з місцевим псом, але той ліниво спав у тіні будинку й на контакт не йшов.
– Візьми в домі, на столі глечик стоїть, – проговорила я, витираючи піт із чола тильною стороною долоні.
– Не треба в дім бігати, бруд тягати, – втрутилася Ганна Степанівна. – Олежку! Принеси дочці води з криниці. І Оксанці захопи, бачиш, у неї лице вже бордове.
Олег, який у цей момент ліниво прибивав дошку до паркана, відклав молоток і пішов до криниці. Вектор його руху був настільки неквапливим, що мені захотілося жбурнути в нього сапкою.
На вечір суботи в мене не розгиналася спина. М’язи вили від незвичного навантаження, долоні палали. Ми перейшли на грядки з морквою, яка вимагала ювелірного прополювання – дрібні сходи легко було переплутати з бур’янами.
– Ну хто так поле, господи, – Ганна Степанівна підвелася зі свого стільчика й підійшла ближче, вдивляючись у результати моєї праці. – Ти ж половину моркви видерла, Оксано! Ну подивись, ось тут пусто, і тут пусто. Я ж просила уважнішою бути. У тебе що, думки десь в іншому місці гуляють?
Я завмерла, тримаючи в руках черговий пучок трави. Усередині щось клацнуло. Спокійно, подумала я, просто спокійно. Це просто літня людина. Вона вважає, що допомагає.
– Ганно Степанівно, я стараюся робити акуратно. Сходи дуже дрібні, їх погано видно.
– Якщо погано видно, окуляри треба вдягати, – різко кинула свекруха. – Мій Олег завжди цю моркву ідеально прополював, коли маленьким був. А ти доросла жінка, елементарних речей зробити не можеш. Від вас, сучасних дівок, ніякої користі в господарстві. Тільки гроші тратити вмієте на свої салони.
Ззаду підійшов Олег. Він щойно повернувся з будівельного ринку, куди їздив із батьком за якимись дошками. У руках у нього було морозиво. Одне. Він уже доїдав його, злизуючи білі краплі з пальців. Дітям він привіз по чупа-чупсу. Про мене, звісно, ніхто не подумав.
– Мам, ну чого ти галасуєш? – ліниво промовив він, сідаючи на ґанок. – Оксана нормально робить. Просто вона не звикла.
– Ось саме що не звикла! – підхопила Ганна Степанівна, натхненна підтримкою сина. – І привчати треба. А то приїде, сяде з книжкою на шезлонгу й думає, що в готелі. А тут вкалувати треба. Ми з батьком цю ділянку тридцять років тримаємо, кожну п’ядь своїми руками обробляли. А їй важко спину зігнути.
Я повільно підвелася з колін. Обтрусила штани від налиплої землі. Спину прострілило гострим болем, але я навіть не скривилася. Подивилася на свекруху — на її обличчя зі щирим обуренням. Подивилася на Олега – він сидів на сходинках, доїдав вафельний стаканчик і дивився в екран телефона, повністю відключившись від того, що відбувалося. Для нього ця розмова була звичним фоновим шумом.
– Я закінчила, – тихо промовила я.
– Що значить закінчила? – свекруха сплеснула руками. – А ще три грядки хто робитиме? Дощ обіцяли на ніч, завтра все заросте!
– Ви й будете робити, Ганно Степанівно. Або ваш син. А я більше на цих грядках не з’явлюся. Ніколи.
Я повернулася й пішла до будинку. Кроки давалися важко, ноги здавалися налитими свинцем, але всередині росло дивне, незвичне досі почуття звільнення. Наче я довго несла важку, чужу валізу без ручки й раптом просто розтиснула пальці.
У домі я одразу пішла в кімнату, де ми ночували. Витягла з-під ліжка сумки й почала складати речі. Дитячі футболки, шорти, постільна білизна – все летіло в баули без розбору, купою.
У дверях з’явився Олег. У нього було здивоване обличчя, навіть трохи перелякане.
– Оксано, ти чого робиш? Мама там валідол п’є. Навіщо ти їй нагрубіянила? Вона літня людина, у неї серце.
– Твоя мама повна сил, Олегу, – я застібнула блискавку на першій сумці. – Вона перекопає цей город і нас переживе. А от у мене спина відвалюється. Збирай дітей. Ми їдемо.
– Куди їдемо? Субота, вечір! Корки на в’їзді в місто дикі. Ти з глузду з’їхала? Через якусь морквину влаштовувати цирк?
– Я не влаштовую цирк. Я їду додому. Якщо хочеш, залишайся тут із мамою й морквою. Машина моя, ключі в мене. Дітей я забираю.
Олег спробував перепинити мені шлях, став у дверному прорізі.
– Та нікуди ти не поїдеш. Досить істерик. Заспокойся, зараз повечеряємо, чаю поп’ємо, і все налагодиться. Мама охолоне, вона відхідлива.
Я подивилася на Олега. Спокійно, без паніки, яка зазвичай накривала мене під час наших сварок. І згадала слова Ленки, моєї подруги: «Він ніколи не стане на твій бік». Для нього я завжди буду на другому місці: мама головна, а я маю терпіти й відповідати.
– Пропусти, Олегу.
Я взяла дві важкі сумки й вийшла в коридор. Діти сиділи на дивані у великій кімнаті, притихлі, відчуваючи, що відбувається щось надзвичайне.
– Тьомо, Орисю, взувайтеся. Ми їдемо додому, до Києва.
– Ура! – Тьома зіскочив із дивана, навіть не намагаючись приховати радість. Дачне життя йому теж добряче набридло під вічним наглядом бабусі, яка забороняла бігати по газону й рвати ягоди з куща без дозволу.
Ганна Степанівна стояла на веранді, підібгавши губи. Петро Васильович за її спиною мовчки курив, дивлячись кудись у бік дерев. Ніхто нас не утримував, ніхто не вмовляв залишитися.
Олег ішов за мною до самої машини. Він усе ще намагався зупинити мене.
– Ти робиш велику дурницю, Оксано, – неголосно промовив він, коли я вантажила речі в багажник. – Мама цього не забуде. Ти псуєш стосунки через дрібницю.
– Знаєш що, тобі байдуже на мої почуття, Олегу, – я зачинила багажник і повернулася до нього. – Я більше не їздитиму на дачу твоїх батьків ніколи. Це рішення остаточне. Хочеш навідувати їх – будь ласка, хоч кожні вихідні. Дітей брати можеш, якщо вони самі захочуть. Але без мене. З мене досить.
Я сіла за кермо, завела мотор. Олег стояв біля паркана, тримаючи руки в кишенях. Він виглядав розгубленим хлопчиком, у якого відібрали звичну іграшку. Він не сів у машину. Залишився на дачі, поруч із мамою, яка вже щось вигукувала йому з веранди, активно жестикулюючи.
Ми виїхали за ворота. У дзеркалі заднього виду я бачила, як зменшується постать чоловіка разом із зеленим парканом і великою теплицею. У грудях трохи щеміло від усвідомлення, що цей вечір змінив усе.
Наш шлюб не розпадеться завтра, ми будемо якось жити далі. Але тієї колишньої Оксани, яка була готова терпіти будь-які приниження заради примарного миру в сім’ї, більше не існувало.
Я натиснула на газ, і машина пішла гравійною дорогою, забираючи нас геть від чужої дачі, де я надто довго намагалася жити за чужими правилами.
– Мамо, а ми до бабусі більше не поїдемо? – тихо запитала Орися з заднього сидіння, відволікаючи мене від дороги.
Я перевела погляд на дзеркало заднього виду. Донька притискала до себе зайця, а Тьома уважно чекав, що я скажу.
– До бабусі з дідусем ви з татом їздити будете, якщо захочете, – я переключила передачу й вивела машину на асфальтоване шосе. – А в мене на вихідні тепер інші плани.
Попереду замаячили вогні заправки. Я звернула туди, щоб купити дітям сік і спокійно випити кави. Мені треба було проїхати ще сто кілометрів до дому, і цей шлях я збиралася подолати без зайвої поспіху.
