— Алло… — прошептав, відповів Сергій після шести довгих гудків. — Олено, вибач, але мені зараз не дуже зручно говорити. У тебе щось термінове?
— Звісно, термінове! — гнівно мовила вона.
— Олено, може, я пізніше сам тобі передзвоню, бо тут таке діло…
— Тільки не треба розповідати мені казки, що ти на якомусь важливому завданні чи злочинців ловиш, — не дала йому договорити Олена. — Бо я зараз стою біля твоєї машини, а тебе в ній нема! І поряд із нею тебе нема. Нічого не хочеш мені пояснити? Тільки май на увазі, Сергію, брехати доведеться дуже переконливо, щоб я повірила.
*****
Коли Олена познайомилася з Сергієм, вона чомусь була певна, що з людиною, яка вміє так заразливо сміятися, їй ніколи не буде нудно.
І сумно теж не буде.
Він сміявся не голосно і не закидаючи голови, як це часто роблять надто самовпевнені чоловіки.
Просто в куточках його очей з’являлися ледь помітні зморшки, а голос ставав м’якшим.
Після такого сміху чомусь одразу хотілося посміхнутися йому у відповідь, навіть якщо хвилину тому для цього не було жодної причини.
Тепер Олена все рідше бачила Сергія таким.
Точніше, не так — він, коли повертався з роботи додому, як і раніше, намагався підняти їй настрій своїми жартами та сміхом, але чомусь було зовсім не смішно. Навпаки — Олені дедалі частіше хотілося ревти в подушку.
Мабуть, у цьому не було нічиєї вини.
Просто життя, яке вони ще зовсім недавно починали з таким захопленням, поступово перетворилося з романтичної комедії на побутову драму чи навіть трагедію… Останні пів року робота забирала в Сергія дедалі більше часу. Їхав він рано, а приїжджав пізно.
Ще й вихідні були через раз, постійно якісь термінові справи.
В Олени робота була набагато спокійніша: і додому вона приходила вчасно, і вихідні в неї ніхто не забирав. І… замість того, щоб провести вільний час із коханою людиною, вона змушена була сумувати сама в чотирьох стінах.
Найдивніше полягало в тому, що любові менше не стало. Принаймні Олена дуже хотіла в це вірити.
Вона, як і раніше, купувала в магазині його улюблений сир, хоча сама терпіти його не могла.
За звичкою зазирала у вітрини магазинів, видивляючись сорочки синього кольору, який пасував йому до лиця, і так само прокидалася серед ночі, якщо Сергій затримувався зі зміни сильніше звичайного, і щоразу підходила до вікна. Любов нікуди не зникла.
Просто в їхніх стосунках зникла легкість.
Та сама легкість, завдяки якій можна було разом сміятися з дрібниць, а не перетворювати їх на привід для чергової образи.
Ось і вчора ввечері вони знову посварилися. І якби хтось запитав Олену, через що все почалося, вона, мабуть, не змогла б відповісти одразу.
Учора Сергій обіцяв приїхати о восьмій.
— Точно приїдеш? Чи буде, як завжди? — спитала в нього Олена.
— Точно приїду. Сьогодні, слава Богу, немає жодних пригод. Так що о восьмій приїду додому. Чекай.
Олена спеціально пішла з роботи раніше, заїхала по дорозі в магазин, де купила не тільки продукти, але й пляшку вина. Потім вона приготувала вечерю.
І поки на сковорідці смажилися курячі відбивні, вона кілька разів визирала у вікно, почувши шум автомобіля, що під’їжджав, але щоразу важко зітхала, бо це був не Сергій.
О пів на дев’яту їжа вже майже охолола.
О дев’ятій Олена перестала дивитися на годинник і визирати у вікно.
У десятому часі телефон нарешті задзвонив.
— Олено, вибач, — сказав Сергій так, ніби говорив на бігу. — Тут аварія серйозна, оформлення ще години на дві, не менше. Я…
Голос на секунду потонув у якомусь шумі. Здається, хтось гукнув його на прізвище.
— Я зрозумів! Зараз підійду! — крикнув він комусь убік, а потім знову повернувся до розмови. — Слухай, я…
Вона не дала йому договорити.
— Гаразд, я все зрозуміла. Працюй.
І перша натиснула кнопку відбою. А потім, кинувши телефон на стіл, потягнулася до пляшки з вином.
Звісно, вона розуміла, що він не вигадує виправдань.
За весь час, що вони були разом, Сергій жодного разу не збрехав їй про свою роботу. Якщо він казав, що затримується через ДТП, значить, дійсно стояв десь на трасі під дощем чи спекотним сонцем і оформляв чергову аварію.
Ось тільки це розуміння не завжди допомагає впоратися з образою.
Іноді воно навіть робить її сильнішою. Бо злитися наче нема на кого.
Сергій повернувся додому лише на початку дванадцятої. Втомлений і пропахлий дорожнім пилом.
Він винувато подивився на Олену, яка зустрічала його в передпокої, спробував її поцілувати, але вона тут же відсторонилася.
— Вечеря давно охолола. Сам розігрієш у мікрохвильовці.
— А ти хіба не складеш мені компанію? — здивувався Сергій.
— Ні. Спати хочу.
Тієї ночі кожен лежав на своїй половині ліжка.
Між ними залишалося всього кілька десятків сантиметрів, але їм обом ця відстань чомусь здавалася набагато більшою.
Уранці Олена чула, як Сергій тихо ходить по квартирі, намагаючись не шуміти.
Потім грюкнули дверцята шафи, задзвеніли ключі, відчинилися вхідні двері. Зачинилися. Знову відчинилися. За кілька секунд Сергій зазирнув у спальню.
Вона відчула це, хоча лежала з заплющеними очима.
— Я поїхав на роботу, — неголосно сказав він.
Олена могла відкрити очі. Могла усміхнутися. Могла хоча б побажати йому спокійної зміни.
Але натомість лише ледь помітно кивнула, вдаючи, що ще не прокинулася.
І тільки коли вхідні двері знову зачинилися, тільки тоді Олена відкрила очі й довго дивилася в стелю, відчуваючи дивне почуття, в якому впертість і образа змішалися з жалем.
«Мабуть, доведеться з ним розлучитися», — подумала вона, після чого встала з ліжка, сунула ноги в капці й пішла на кухню робити собі каву. Сьогодні в неї був вихідний, і можна було поспати довше, однак Олена вирішила, що краще займеться прибиранням.
Список завдань вона склала в голові ще вночі: витерти пил, закинути постільну білизну в пральну машину, розібрати речі в шафі, хоча жодної потреби в цьому не було.
Загалом, її вихідний день обіцяв бути досить насиченим і плідним.
Поки закипала вода в електричному чайнику, Олена шукала очима порожню пляшку з-під вина, яку забула вчора викинути в сміттєве відро, і звернула увагу на пластиковий контейнер, що стояв на столі. Це був той самий контейнер, у який вона складала Сергію обід.
Вона взяла його в руки, машинально відкрила кришку, потім так само машинально закрила.
Потім відчинила дверцята під мийкою й побачила, що сміттєвого пакета у відрі немає.
«Значить, Сергій його з собою забрав, коли йшов на роботу», — здогадалася вона. Потім Олена знову подивилася на пластиковий контейнер і швидко прибрала його в шафу: «Нічого страшного… Один день якось переб’ється без обіду».
Випивши кави, Олена переглянула новини в соцмережах, після чого приступила до прибирання.
Ось тільки думки вперто поверталися до вчорашньої вечірньої розмови, до порожнього контейнера, що стояв у шафі, і до Сергія, який поїхав на зміну без обіду.
— Та що ж таке… — Олена сердито кинула ганчірку в тазик з водою й злізла з табуретки.
Вона взяла в руки телефон і зібралася було подзвонити мамі, але в останній момент передумала.
Мама одразу відчує її настрій і влаштує їй допит із пристрастю. А Олені зовсім не хотілося нічого пояснювати.
Та й що тут пояснювати? Що двоє дорослих людей, які ще зовсім недавно не могли наговоритися одне з одним, тепер умудряються посваритися через будь-яку дрібницю? Що вчора ввечері вона так хотіла, щоб Сергій її обійняв, а сама не зробила жодного кроку йому назустріч? Подібні речі завжди звучать безглуздо, якщо розповідати їх уголос.
Олена повернулася на кухню, знову зробила собі каву, підійшла до вікна й побачила, як у дворі батько вчить свого маленького сина кататися на велосипеді.
Хлопчик увесь час завалювався набік, сердився, іноді навіть кидав кермо й показував рукою в бік будинку, але…
…батько терпляче підіймав велосипед і знову притримував його за сидіння, поки той намагався крутити педалі й одночасно утримувати рівновагу.
Картина була найзвичайнісінька й не мала жодного відношення ні до Олени, ні до Сергія, і все ж Олена чомусь згадала один вечір минулої осені. Тоді вони з Сергієм поверталися з магазину, і прямо перед ними літня жінка ніяк не могла підняти важку сумку на високу сходинку автобуса.
Сергій, не кажучи ні слова, поставив пакети з продуктами на тротуар, допоміг їй зайти, потім ще дочекався, поки водій зачинить двері, і помахав рукою.
Коли він повернувся, Олена широко усміхнулася:
— Ти отак просто допомагаєш незнайомій людині?
Він тоді знизав плечима.
— А що тут такого?
— Не всі так роблять.
— Ну, це їхній вибір.
Вона виразно пам’ятала вираз його обличчя в той момент.
Сергій не намагався здаватися хорошим. І вже тим більше не чекав жодної подяки. Для нього подібні вчинки були такими ж природними, як застебнути куртку перед виходом на вулицю.
Саме за це вона колись його й полюбила. Ну і ще за його дуже тонке почуття гумору та заразливий сміх.
— І що змінилося? — раптом спитала вона себе. Відповідь прийшла несподівано швидко. Нічого.
Ось зовсім нічого.
Просто, мабуть, людина, яку бачиш щодня, поступово перестає дивувати.
Його хороші й благородні вчинки стають настільки звичними, ніби так і має бути. Натомість недоліки чомусь починають впадати в очі дедалі сильніше.
Перед очима мимоволі сплив той самий день, коли вона познайомилася з Сергієм.
Тоді вона зламала підбор і поїхала в магазин за новими туфлями. Олена довго кружляла по центру в пошуках вільного місця і врешті-решт махнула рукою.
«П’ять хвилин нічого не вирішать».
Через п’ять хвилин біля машини вже стояв молодий інспектор із планшетом. Вона ще здалеку зрозуміла, що зараз буде штраф. І чомусь розлютилася не на себе, а саме на нього.
— Невже не можна було вибрати когось іншого? — спитала вона замість привітання.
Він здивовано подивився на неї.
— Даруйте?
— Тут половина вулиці стоїть абияк.
— Можливо.
— А штрафувати вирішили саме мене.
Інспектор озирнувся навколо, потім знову подивився на неї й цілком серйозно відповів:
— Взагалі-то інших теж.
Потім вона пояснювала йому, чому змушена була зупинитися і що жінки не можуть ходити в туфлях, у яких зламався підбор. Сергій уважно слухав і усміхався.
Іноді сміявся. А потім заявив їй, що на перший раз не виписуватиме штраф.
— Думаю, можна обмежитися попередженням. Але я все ж таки повинен провести з вами роз’яснювальну бесіду.
— Зараз? Даруйте, але в мене немає часу. Я з роботи відпросилася всього на пів години.
— Тоді за вечерею. Як ви дивитеся на те, щоб зустрітися сьогодні ввечері, годин о восьмій?
Це було так несподівано, що Олена розгубилася. Але чомусь погодилася на цю пропозицію.
А через деякий час вони почали жити разом. І все було добре, поки вони не почали сваритися.
Олена поставила чашку на стіл, підійшла до холодильника й… дістала з верхньої полиці м’ясний фарш.
— Гаразд, посварилися, з ким не буває. Але хтось же повинен зробити перший крок, — тихо пробурмотіла Олена. — І голодним його залишати на цілий день я точно не маю жодного права. Не по-людськи це.
Олена згадала, як Сергій одного разу зізнався, що до знайомства з нею під час чергування він найчастіше встигав тільки випити кави з термоса та з’їсти якийсь бутерброд, куплений на автозаправці. І їй раптом стало дуже соромно, що вона принципово нічого не зібрала сьогодні йому на обід.
А ще їй стало соромно за те, що вчора ввечері, захопившись власною образою, вона навіть не подумала, яким був його день. А він точно був не з легких.
Олена рішуче дістала скляну миску, розбила в неї яйця й почала вимішувати фарш.
Коли котлети були готові, Олена несподівано згадала про салат, який Сергій особливо любив улітку.
Найпростіший: свіжі помідори, огірки, зелень і трохи сметани.
Він завжди казав, що жодні ресторанні страви не зрівняються з такою їжею після цілого дня на трасі.
За пів години Олена вже закривала кришки пластикових контейнерів.
Вона подивилася на годинник.
Якщо виїхати прямо зараз, то якраз встигне застати його на посту до вечірньої години пік. Олена навіть дзвонити не стала, щоб попередити про свій приїзд.
«Нехай це буде приємним сюрпризом», — усміхнулася вона.
Дорога до околиці міста займала близько сорока хвилин. Олена добре знала цей маршрут.
Кілька разів вона вже приїжджала до Сергія під час довгих змін — зазвичай у вихідні, коли машин на трасі ставало особливо багато і додому він повертався тільки пізно ввечері.
Іноді вона привозила йому обід, іноді просто каву в термосі, а одного разу, коли несподівано похолодало, навіть захопила його теплу куртку, яку він у поспіху залишив удома.
Щоразу Сергій бурчав, що їй не варто було їхати через усе місто через таку дрібницю.
І щоразу усміхався, бо був дуже радий її бачити. Згадавши про це, Олена мимоволі прискорилася.
На душі ставало дедалі спокійніше.
Вона вже майже уявляла, як поставить контейнери на капот службової машини, а Сергій, побачивши їх, зробить своє звичайне винувате обличчя й скаже:
— Ну ось… а я ж збирався ввечері миритися першим.
Вона напевне розсміється й відповість йому щось на кшталт:
— Вважай, що не встиг.
І вчорашня розмова залишиться позаду. І вона постарається більше на нього не сердитися за запізнення.
Ця сцена здавалася Олені настільки правдоподібною, що вона навіть не помітила, як дісталася знайомого перехрестя.
Білий автомобіль ДАІ стояв на звичному місці.
Сергій завжди казав, що звідси добре проглядається довга ділянка дороги, де водії особливо любили перевищувати швидкість.
Олена припаркувалася трохи віддалік, узяла пакет із контейнерами й попрямувала до машини.
Але вже буквально за кілька кроків вона нахмурилася. Ні біля машини, ні всередині нікого не було.
Олена кілька разів обійшла машину, потім ще раз зазирнула всередину й, остаточно переконавшись, що там дійсно нікого немає, подивилася навколо.
«Дивно… що ж таке має статися, щоб Сергій залишив службову машину без нагляду?» — подумала вона й дістала з кишені телефон. — Алло… — чомусь шепотом сказав Сергій після шести довгих гудків. — Олено, мені зараз не дуже зручно говорити. У тебе щось термінове?
— Звісно, термінове! — гнівно мовила вона. — І тільки не треба розповідати мені казки, що ти зараз на важливому завданні чи злочинців ловиш. Бо я стою біля твоєї машини, а тебе в ній нема! Нічого не хочеш мені пояснити?
— Що?! А навіщо ти…
Буквально за кілька секунд Сергій визирнув із кущів, що росли поруч із дорогою, і здивовано витріщився на Олену.
— Олено, ти що тут робиш? — здивовано спитав він.
— Їжу от тобі привезла. А ти що робиш… там? — з не меншим подивом спитала Олена.
Вигляд у Сергія був ще той. Формені штани були забруднені, на лікті сорочки висів сухий листок, а на щоці красувалася тонка подряпина.
— Ну що ти мовчиш? Що ти там робиш? — Олена чомусь почала сильно нервувати.
Слідом із кущів вибрався ще один чоловік — його напарник Павло, з яким Олена вже кілька разів зустрічалася.
Високий, добродушний, він завжди справляв враження людини, яку неможливо вивести з себе.
Зараз, щоправда, виглядав він не краще за Сергія.
— Так! Або ви зараз мені все поясните, або…
— Олено… — розгублено пробурмотів Сергій. — Ми там… У нас там… Загалом, там кошеня в кущах.
Олена здивовано подивилася спочатку на нього, потім на Павла.
— Кошеня?!
Сергій розвів руками.
— Кошеня.
— Не зрозуміла, яке ще кошеня? Ти можеш мені пояснити, що ти там робив і з ким там був?
— Та кажу ж, кошеня там. Зовсім мале, місяці півтора, не більше. Воно вискочило на дорогу невідомо звідки й давай метатися з боку в бік. Машини ледве встигали об’їжджати.
— І?
— Ми це кошеня зігнали з проїжджої частини, — продовжив розповідь Павло, — а воно, мабуть, вирішило, що ми на нього нападаємо. Сховалося в кущах і тепер сидить там, як партизан. Ось ми його й намагаємося дістати звідти. Ну щоб воно знову на дорогу не вибігло. Потрапить же під колеса.
— І ви думаєте, що я… повірю в це маячня? — нахмурилася Олена. — Що ви покинули свій пост через кошеня?
— Та чому маячня-то? — не витримав Сергій. — Усе так і є. Якщо не віриш, ходімо з нами, своїми очима побачиш.
За хвилину Олена стояла біля куща, під яким… дійсно сиділо кошеня. Маленьке, руде й дуже перелякане.
— Ну ось, бачиш, — махнув рукою Сергій. — Кошеня. Його ми й намагаємося зловити вже майже пів години.
— А воно не виходить? — усміхнулася Олена. Вона нарешті заспокоїлася, що Сергій нічого від неї не приховує.
— Навіть дивитися в наш бік не хоче, — відповів Сергій. — Варто тільки підійти, одразу забирається ще глибше. Я намагався під кущ залізти, так воно взагалі мене подряпало. Ось, — Сергій показав на щоку.
А потім він якось дивно подивився на Олену.
— Що? — спитала вона.
— Ти ж ніби сказала, що їжу мені привезла?
— Ну да… Салат твій улюблений і котлети.
Сергій усміхнувся й радісно подивився на напарника:
— Пашко, здається, ми знайшли людину, якій цей «звір» може повірити.
Олена здивовано підняла брови.
— Не зрозуміла… Мене, чи що? Це ще чому раптом?
— Бо ти не схожа на двох дорослих мужиків, які пів години лазають за ним по кущах.
Павло тихо пирснув. Олена не стрималася й теж заусміхалася.
— Так що, — Сергій перевів погляд на Олену, — спробуєш?
— Спробую, — сказала вона. — Тільки якщо це ваше кошеня мене теж злякається, сміятиметеся мовчки.
— Домовилися, — серйозно кивнув Сергій.
А про себе раптом подумав, що не бачив її такою спокійною й світлою вже дуже давно. З того самого дня, коли вони почали сваритися одне з одним через дрібниці.
І чомусь саме в цей момент йому остаточно стало ясно: вчорашня сварка ніяк не була пов’язана з його пізнім поверненням додому та його роботою. Просто вони обоє занадто довго намагалися довести одне одному свою правоту, зовсім забувши про те, що мають бути одним цілим. Однією командою. Ось, як зараз.
— Господи… Зовсім малеча, — тихо сказала Олена, коли стала на коліна й зазирнула під кущ.
— Ми його вже пів години вмовляємо вийти, — неголосно сказав їй Сергій. — Пашка навіть сосиску йому пропонував.
— Між іншим, дуже хорошу сосиску, — з гідністю зауважив Павло. — Дорогу.
— Яку ти в результаті сам і з’їв, — усміхнувся Сергій.
— А що мені залишалося робити? Він же її проігнорував.
Олена мимоволі розсміялася. Вона подивилася спочатку на одного, потім на другого й уявила, як ці двоє — серйозні інспектори у формі, яких більшість водіїв напевне побоюється, — майже пів години повзають по кущах, умовляючи перелякане руде кошеня вийти з укриття.
Картина виходила настільки безглуздою, що стримати посмішку було неможливо. Сергій зловив її погляд:
— Смійся-смійся.
— Навіть не думаю.
— Думаєш.
— Ні. Я думаю зараз про те, що вам обом дуже пощастило.
— Це ще чому?
— Бо ніхто з ваших начальників цього не бачив.
— Ну це так, — зітхнув Сергій. — З іншого боку, ми ж з Пашком не прохолоджуємося тут. Якщо це кошеня на дорогу потім знову вибіжить, воно й аварійну ситуацію запросто створити може.
— Гаразд, — сказала Олена. — Давайте спробуємо ще раз.
— Тільки обережно, — попросив Сергій. — Воно дуже налякане.
Вона кивнула й почала повільно простягати руку вперед.
Кошеня тим часом не зводило з неї очей. Маленьке. Худеньке. Мабуть, йому дійсно було не більше півтора місяця. «І як воно тільки на дорогу потрапило?»
Коли Олена майже дотяглася до малюка, той раптом голосно засичав і почав швидко задкувати, упираючись у гілки.
— Ти злякався, так? — спокійно спитала його Олена.
Кошеня не ворухнулося, тільки кілька разів кліпнуло.
— Знаєш, я б, мабуть, теж злякалася, якби мене ці дядьки страшні захотіли зловити.
Позаду тихо кашлянув Павло. Сергій ледь помітно підняв руку, даючи зрозуміти, щоб той не заважав.
— Ти не бійся, малечо, ніхто не збирається тебе кривдити, — продовжувала Олена тим самим спокійним голосом. — Чесно слово. Вони просто не вміють знайомитися по-іншому. А знаєш, що в мене є? Я впевнена, що тобі сподобається.
Олена повільно відкрила пакет, дістала звідти пластиковий контейнер і зняла кришку. Запах домашніх котлет майже одразу поширився навколо.
Павло шумно втягнув носом повітря.
Слідом за ним це зробив Сергій. І маленький кошачий носик теж здригнувся.
Кошеня обережно потягло повітря, ніби перевіряючи, чи не обманює його власний нюх. Олена відломила шматочок котлети й поклала його в траву, зовсім недалеко від краю кущів.
Потім повільно прибрала руку й стала чекати.
У дитинстві в них удома жила стара кішка Марфа, підібрана ще кошеням на дачах.
Та теж довго не давалася в руки, ховалася під диваном і виходила тільки вночі, коли була впевнена, що ніхто її не потурбує. Тоді батько сказав їй одну просту річ, яку вона чомусь запам’ятала на все життя:
— Якщо хочеш, щоб тварина тобі повірила, перестань думати про те, як її зловити. Подумай про те, як зробити, щоб вона перестала боятися.
Нехай і не одразу, але кошеня все-таки вийшло. Почуття голоду виявилося сильнішим за почуття страху.
Малюк швидко схопив шматочок котлети, відскочив назад і почав швидко жувати. Так швидко, що Олена навіть не помітила, як кошеня її з’їло. Схоже, воно не їло вже дуже давно.
Олена поклала ще один шматочок, трохи ближче. Кошеня знову підійшло. І знову, схопивши їжу, відбігало назад.
Кожен наступний шматочок опинявся всього на кілька сантиметрів ближче до неї.
Вона не вигадувала цей маленький шлях заздалегідь.
Просто в якийсь момент стало ясно, що малюк уже перестав боятися їжі й тепер учиться не боятися людини, яка її приносить.
Коли між ними залишилося менше витягнутої руки, Олена повільно простягла долоню. На ній лежав зовсім маленький шматочок котлети.
Кошеня зупинилося. Довго дивилося то на долоню, то їй в обличчя. Потім зробило перший крок. Другий, третій…
Нарешті теплий вологий ніс обережно торкнувся її пальців. Олена не ворухнулася.
Кошеня швидко схопило частування, але тікати чомусь не стало. Навпаки — зробило ще пів кроку.
І раптом несподівано тицьнулося головою їй у долоню. Зовсім легко, ніби перевіряло, чи можна.
Олена дуже повільно провела пальцями по його спині. Кошеня здригнулося, на секунду завмерло, а потім тихо-тихо замуркотіло.
І тільки коли кошеня саме зробило ще один крихітний крок, м’яко підняла його із землі.
Воно виявилося майже невагомим. Перші кілька секунд кошеня сиділо абсолютно нерухомо.
Потім раптом судомно перебрало лапками, ніби шукало, за що можна втриматися.
І з несподіваною силою вчепилося кігтиками в тканину її легкої куртки. І як не намагалася потім Олена його відчепити, зробити це було неможливо.
— Схоже, доведеться забирати його додому, — усміхнулася вона, подивившись на Сергія. — Ти ж не проти?
— Ні, не проти, — розсміявся Сергій. — Тим більше що нас з тобою щойно поставили перед фактом.
Олена раптом зловила себе на дивній думці: вона вже давно не чула, як сміється Сергій. Легко, щиро, так, що в куточках очей з’являються знайомі зморшки.
Чомусь раніше їй здавалося, що саме ця легкість назавжди пішла з їхнього життя.
Але зараз вона дивилася на нього й розуміла: ні, нікуди вона не зникла. Просто останнім часом вони надто рідко опинялися поруч у такі хвилини. *****
Увечері Олена дивилася, як Сергій, який, до речі, приїхав сьогодні додому вчасно, сидить на підлозі у формених штанах і майструє з картонної коробки котячий будиночок.
Вийшло в нього не дуже. Коробка весь час розвалювалася. Кошеня безкінечно лізло всередину раніше часу.
І Сергій, сміючись, починав усе спочатку.
Олені вкотре за сьогоднішній день знову стало соромно. Вона згадала, як сердилася на нього вчора. Як уранці спеціально залишила його без обіду.
І… як подумки звинувачувала його в усіх можливих гріхах, коли побачила його таким, що виходить із кущів. Вона підійшла до нього ззаду, нахилилася й ніжно обійняла за плечі.
— Ти чого? — здивувався Сергій.
— Нічого…
Вона помовчала.
— Вибач мене.
Він повернувся й усміхнувся так, ніби цих слів чекав увесь день.
— І ти мене вибач.
На цьому їхня вчорашня сварка закінчилася остаточно.
І взагалі з появою кошеняти сваритися вони стали набагато менше, а потім і зовсім перестали, бо…
…як тільки починався скандал, кошеня починало голосно нявкати, і Сергій з Оленою кидалися його заспокоювати. А воно потім дивилося їм в очі, ніби казало: «Давайте жити дружно».
Власне, саме за це його й назвали Леопольдом (або просто — Лео), хоча до цього довго сперечалися через те, що не могли вибрати йому ім’я. Через деякий час вони одружилися, і зараз живуть душа в душу.
А могли й розлучитися через дурість. Бо останнім часом дуже часто сварилися через дрібниці.
І хтось скаже, мабуть, що це руде кошеня тут зовсім ні до чого — мовляв, притерлися одне до одного, і все. Нічого незвичайного.
Можливо. Але, знаєте, щось мені підказує, що не просто так кошеня в їхньому житті з’явилося… Заслужили.
