— Орисю, привіт. Ви дачу продали чи просто евакуювалися? — голос моєї сусідки по ділянці, Надії Михайлівни, звучав у трубці по-військовому чітко.
— З чого ви взяли? Ми з Павлом у місті, — я затисла телефон плечем, продовжуючи вибирати шланги в будівельному магазині.
— Тоді вітаю з відкриттям філіалу оптової бази, — хмикнула сусідка. — Твоя свекруха зараз із твого погреба організувала таку безперебійну відвантаження банок, що біля воріт скоро пробка утвориться. Ірка порожні коробки з багажника тягає, а Зінаїда Павлівна їм, як бригадир, командує: «Обережно з білими грибами, це на ювілей Геннадію!»
Я акуратно поклала шланг на полицю. Мій чоловік Павло, який стояв поруч із перфораторами, здивовано підняв брову.
— Павле, — зітхнула я. — Здається, ключ, який ти залишив мамі виключно для поливу огірків, випадково відкрив портал у Вирій. Точніше, у мій погріб. Їдемо.
До нашої дачі було півгодини їзди, але ми вклалися в двадцять хвилин. Хвіртка була гостинно розчахнута навстіж. На веранді панувала атмосфера купецького роздолля: на моєму улюбленому мереживному скатертині стояли тарілки з нарізкою, а в центрі гордо височіла відкрита банка мого полуничного варення.
Зінаїда Павлівна сиділа на чолі столу з такою монументальною величчю, ніби щойно підписала указ про приєднання моїх соток до своєї історичної батьківщини. Старший брат Павла, Стасик, якраз виносив із дому важкий ящик із маринованими томатами. Його дружина Лариса по-діловому перекладала банки, а молодша сестра Ірина утрамбовувала в сумку моє фірмове лечо.
— О, господарі повернулися! — удавано зрадів Стасик, завмираючи на ґанку з ящиком.
— І вам не хворіти, — я притулилася до одвірка, схрестивши руки на грудях. — Я бачу, Зінаїдо Павлівно, полив огірків у теплиці вимагав залучення важкої артилерії та вуглеводного завантаження?
Ірина, адміністратор салону краси, обурено випросталася, смикаючи модну кофточку.
— Орися, до чого ці сцени? — закотила вона очі. — Овочі самі ростуть у землі, це ж не салон краси, де потрібна інтелектуальна праця. Кинув насіння і чекай. Я це лечо для Людочки беру, вона в офісі працює, їй вітаміни потрібні, а ти ще накрутиш!
— Ірочко, — я усміхнулася так ласкаво, що Павло про всяк випадок зробив крок назад. — Якби овочі росли самі, агрономія не була б наукою. Томат потребує пасинкування, підв’язки, контролю фітофторозу та графіка поливу. Повір, це трохи складніше, ніж записати клієнтку на манікюр через месенджер.
— Та ти просто ненавидиш мою дочку, бо сама все життя на касі просиділа! — верескнула зовиця.
— Чужі кар’єрні висоти мене не хвилюють, Іро, але просто зараз ти вчепилася в банку мого лечо так, наче облисілий клієнт за безкоштовний пробник шампуню. Постав на місце.
Ірина задихнулася від обурення і жбурнула банку назад у коробку. Тут у бій вступила Лариса. Як касир будівельного магазину, вона любила оперувати цифрами та «фактами».
— Ой, Орися, ну чого ти жадібничаєш? — Лариса піджала губи, прикриваючи собою трилітрову банку огірків. — У тебе ж цих запасів — завались! До того ж, ти оцту багато ллєш, це для шлунка шкідливо. Ми от Людочці беремо, у неї гастрит, їй домашнє корисніше, без хімії. А ти для своїх же родичів жалієш!
— Ларисо, — я втомлено потерла перенісся. — Якби ти цікавилася чимось крім знижок на саморізи, ти б знала, що оцтова кислота в маринаді — це необхідний консервант. Вона пригнічує розвиток бактерій, які викликають ботулізм — смертельно небезпечне захворювання. А гастрит лікується дієтою, а не вкраденими соліннями.
— Егоїстка! — лице Лариси пішло червоними плямами. — За банку огірків рідню задушиш!
— Я за банку не задушуся, — спокійно парувала я. — Але ти зараз повернеш її в погріб так швидко, ніби тобі на касі пробили повернення товару без чека й паспорта.
Лариса злобно засопіла, але банку з рук випустила. Стасик, зрозумівши, що запахло смаженим, спробував зіграти миротворця.
— Дівчата, ну годі сваритися через їжу! Павле, скажи своїй дружині, ми ж одна сім’я! Навіщо стосунки псувати?
Але Павло, який до цього мовчки спостерігав за подіями, раптом ступнув уперед. Обличчя в нього було абсолютно кам’яним.
— Стасе, стосунки псує той, хто приходить у чужий дім з порожніми коробками й без дозволу лізе в чужий підвал. Несіть усе назад. Живо.
Зінаїда Павлівна, зрозумівши, що її авторитет руйнується, гнівно стукнула кулаком по столу, ледь не перекинувши розетку з моїм варенням.
— Я мати твого чоловіка! — проголосила вона тоном пророка. — Я маю право пригостити брата на ювілей! До того ж, гриби — це лісовий ресурс, він державний, а не твій особистий! За законом природа належить усім!
— За законом, Зінаїдо Павлівно, — я дістала з кишені телефон, відкриваючи додаток калькулятора, — лісовий ресурс стає приватною власністю в момент його законного збору. Це стаття двісті двадцять перша Цивільного кодексу. А от проникнення в чуже сховище — це вже Кримінальний кодекс.
— Торгашка! — свекруха театрально схопилася за серце. — Все життя все в гроші переводиш, жодної духовності! Одне міщанство в голові!
— Моя духовність, Зінаїдо Павлівно, закінчується там, де починається ваша клептоманія, — я незворушно натиснула пару кнопок на екрані. — І зараз ви обурюєтеся так голосно, ніби вас спіймали на виносі неоплаченого сервелату в рукаві пальта.
Запала пауза, порушувана тільки дзижчанням оси над недоїденим варенням.
— А тепер перейдемо до математики, — я відкрила блокнот, у якому, як і належить гарному товарознавцю, вела облік запасів. — Сім банок білих грибів. Десять банок лечо. П’ятнадцять — огірків. Ягоди протерті. Собівартість продуктів, банок, кришок, спецій та електрики, плюс моя робота за тарифом клінінгової компанії за годину. Разом…
Я назвала суму. Стасик присвиснув.
— Платіть або розвантажуйте, — відрізав Павло, підходячи до столу й забираючи у матері ключі від дачі. — І щоб без моєї присутності вас тут більше не було.
У цей момент на столі ожив телефон Зінаїди Павлівни. На екрані висвітилося: «Брат Геннадій». Свекруха, тремтячими руками ввімкнувши гучний зв’язок, схлипнула:
— Геннадію… Не буде грибочків на ювілей. Орися нам пожаліла, вигнала нас…
На тому кінці проводу пролунав важкий зітх. Геннадій Павлович, людина старої закалки, ілюзій щодо сестри давно не мав.
— Зіно, ти знову на їхню дачу без дозволу поперлася зі своїм табором? — гримнув він так, що динамік хрипнув. — Я тобі українською мовою казав: мені крадене на столі не потрібне! Негайно вибачся перед Орисею і поверни все на місце, ганьба!
Звонок обірвався. Зінаїда Павлівна сиділа червона як рак, дивлячись у порожній екран.
Розвантаження зайняло п’ятнадцять хвилин. Стасик і Лариса мовчки носили ящики назад у погріб. Ірина, піджавши губи, поїхала першою, так і не попрощавшись. Коли остання банка зайняла своє законне місце на полиці, я підійшла до столу.
— За з’їдене варення та ковбасу, яку ви нарізали з мого холодильника, з вас тисяча двісті гривень, Зінаїдо Павлівно, — я ввічливо простягнула руку. — Можна переказом за номером телефону.
Свекруха, не кажучи ні слова, дістала гаманець, кинула на стіл дві зім’яті купюри і, гордо піднявши підборіддя, попрямувала до машини Стасика.
Ми з Павлом залишилися самі. Він обійняв мене за плечі, дивлячись услід автомобілю брата.
— Знаєш, — усміхнувся чоловік. — А огірки в теплиці вони так і не полили.
— Нічого, — я змахнула крихти зі скатертини й прибрала гроші в кишеню. — Я поллю. Зате тепер у нас бур’янів на ділянці точно поменшає.
