Був переддень Нового року. 31 грудня. Вихідний. Середина дня. За вікном стояла справжня зима, і все довкола замело снігом. У повітрі, вдаряючись об шибки, летіли великі сніжинки, справжні морози в природі, а я явно відчував мороз на серці. Знаєте, що таке переддень Новорічного свята в такий гарний білосніжний день? От саме це й було того дня. Я розлучився зі своєю жінкою, і зустрічати свято було рішуче ні з ким.
До родичів їхати не хотілося. Не хотілося чути їхніх запитань про моє життя, свої відповіді, а потім дивитися на їхні співчутливі обличчя. На вулиці й на серці були морози. Отак воно.
Я згадав свою тітку. Найдобрішої душі людина, царство їй небесне. До останнього дня свого життя вона допомагала всім, кому могла, а мені казала: — У сам переддень Нового року треба зібрати все, що можеш. Смачну їжу, ковдри й вийти на вулицю. Треба нагодувати кожного кота й кожну собаку, яку зустрінеш, і підстелити їм теплу ковдру. Так вона й робила.
А от я ледар. Лише кілька разів бігом навідував наш парк і насипав у різних місцях сухий корм.
Мабуть, прийшов і мій час, подумав я. Прийшов час згадати настанови моєї найдобрішої тітки й віддати їй шану. Я зібрав два великі пакети. В одному була варена курочка й купа сухого корму, а в другому — рушники й пара старих ковдр.
Одягнувши теплу куртку з каптуром, я вийшов на вулицю. В обличчя вдарив вітер зі снігом. Здригнувшись, я пішов. Шукав довго й безрезультатно. То чи то коти поховалися від холоду, то чи я просто не міг їх знайти. Утомившися вкрай і не знаючи, що робити й куди все це подіти, я вийшов до маленького скверика.
Ось що дивно. Скрізь мело й задував холодний свистячий вітер, а тут на небі розійшлися хмари, і єдиний промінь сонця, упавши на землю, затримався, і в цьому промені опинилася лавка в центрі скверу й людина, що сиділа на ній.
Я підійшов і сів поряд. Дуже хотілося відпочити, та й просто приємно було посидіти в цьому лагідному промінчику.
Це був дивний літній чоловік у в’язаній шапочці, у руках він тримав букет тюльпанів і дивився кудись уперед.
— Добре тут, — сказав я нікуди. — Приємно й тепло, — відказав він.
— А чому ви не йдете зустрічати Новий рік? — поцікавився я. — Зараз і піду, — відповів сивий чоловік, — у мене ще багато справ, ось тільки докурю й завершу одну з них. І він подивився на мене. — А чому ж ти не йдеш? — усміхнувся він. — Та ні з ким мені зустрічати, — затнувся я. — І тітка моя казала, — я показав йому пакети.
— Тітка казала тобі, що треба в сам переддень Нового року зібрати все, що можеш. Смачну їжу, ковдри й вийти на вулицю, щоб роздати все це бездомним котам і собакам, — продовжив сивий дід і подивився просто мені в очі.
У мене відвисла щелепа, а цигарка впала на землю. — Звідки ви знаєте? — здивувався я. В очах сивого чоловіка раптом блиснули зірки. — Ти йди, — сказав він. — Тобі треба поспішати, бо тебе дуже чекають. Тітку частіше згадуй. Вона в тебе була найдобрішої душі людина. І він встав, залишивши на лавці букет тюльпанів, пішов уперед, вийшов із променя сонця й, перетнувши дорогу, раптом зник за автобусом, що проїжджав. Ніби розчинився в повітрі.
Я встав із лавки й раптом помітив чотирьох котів, які дивилися на мої пакети жадібними очима. Мабуть, запах курочки донісся до них.
Спочатку підійшли два лахматі красуні з пухнастими хвостами.
Потім із кущів, смішно стрибаючи в заметах, підтяглися ще двоє.
— Ось ви мені й потрібні, — сказав я їм і виклав усі свої пригощання й ковдри, розклавши все це під невеликим навісом, що надійно вкривав котів від рясного снігу.
З легким серцем я пішов додому, викинувши порожні пакети. От тільки картав себе, що не спитав сивого діда з зорями в очах, що він мав на увазі під тим, що мене чекають. Та й про тітку треба було спитати. От я завжди такий. Усе забуду, найголовніше, й наплутаю. Усе життя так, — картав я себе.
Не помітивши як, ноги самі принесли мене до дому, і я вже піднявся до під’їзду, як мій погляд упав униз.
Там, у кущах, у заметі сидів малесенький, сірий кошеня й плакало, притиснувши до себе ліву лапку.
Я опустився навпочіпки перед ним і спитав: — Що сталося, малий?
Кошеня схлипнуло й простягло мені маленьку, мокру й холодну, як лід, лапку. Я витягнув з кишень обидві руки й узяв її в них. І раптом. Цілком раптом у мене вирвалося:
— У тата руки дуже лікувальні. Зараз сонечко тобі стане краще.
Я обережно взяв маленьке тремтяче тільце в обидві долоні й, притиснувши до себе, увійшов у під’їзд.
Тепер мені було ким зайнятися й з ким зустріти Новий рік.
Все-таки цей сивий дід із зорями в очах не збрехав. Мене чекали. Дуже чекали. А це ж найголовніше — коли тебе чекають.
