Був переддень Нового року. 31 грудня. Вихідний. Середина дня. За вікном стояла справжня зима, і все навколо замело снігом. У повітрі, б’ючись об шибки, летіли величезні сніжинки — справжні морози в природі, а я чітко відчував мороз на серці. Знаєте, що таке переддень Нового року в такий гарний білосніжний день? От саме це й було того дня. Я розійшовся зі своєю жінкою, і зустрічати свято було рішуче ні з ким.
До родичів їхати не хотілося. Не хотілося чути їхніх запитань про моє життя, свої відповіді, а потім дивитися на їхні співчутливі обличчя. На вулиці й на серці — морози. Отак от.
Я згадав свою тітку. Добрішої душі людина, царство їй небесне. До останнього дня свого життя вона допомагала всім, кому могла, а мені казала: — У переддень Нового року треба зібрати все, що можеш. Смачну їжу, ковдри — і піти на вулицю. Треба нагодувати кожного кота й кожного собаку, якого зустрінеш, і підстелити їм теплу ковдру. Так вона й робила.
А от я — ледар. Лише двічі, швиденько, заскакував у наш парк і насипав у різних місцях сухий корм.
Видно, прийшов і мій час, подумав я. Час згадати настанови моєї доброї тітки й віддати їй шану. Я зібрав два великих пакети. В одному була варена курочка й купа сухого корму, а в другому — рушники й пара старих ковдр.
Одягнувши теплу куртку з каптуром, я вийшов на вулицю. В обличчя вдарив вітер зі снігом. Зіщулившись, я пішов. Шукав довго й безрезультатно. Чи то коти поховалися від холоду, чи то я просто не міг їх знайти. Утомившись геть і не знаючи, що робити й куди все це подіти, я вийшов до маленького скверика.
От що дивно. Скрізь мело й задував холодний свистячий вітер, а тут на небі розійшлися хмари, і один-єдиний промінь сонця, впавши на землю, затримався — і в цьому промені опинилася лавка в центрі сквера й людина, що на ній сиділа.
Я підійшов і сів поруч. Дуже хотілося відпочити, та й приємно було посидіти в цьому лагідному промінчику.
Це був дивний чоловік похилого віку у в’язаній шапочці, в руках він тримав букет тюльпанів і дивився кудись перед себе.
— Добре тут, — сказав я в нікуди.
— Приємно й тепло, — відповів він.
— А ви чому не йдете зустрічати Новий рік? — поцікавився я.
— Зараз піду, — мовив сивий чоловік. — У мене ще дуже багато справ, ось тільки докурую й закінчу одну з них. І він подивився на мене. — А ти чому не йдеш? — усміхнувся він.
— Та ні з ким мені зустрічати, — зам’явся я. — І тітка моя казала… — я показав йому пакети.
— Тітка казала тобі, що треба в переддень Нового року зібрати все, що можеш: смачну їжу, ковдри — і піти на вулицю, щоб роздати все це бездомним котам і собакам, — договорив сивий дід і глянув просто мені у вічі.
У мене відвисла щелепа, і сигарета впала на землю.
— Звідки ви знаєте? — здивувався я.
В очах сивого чоловіка раптом блиснули зірки.
— Ти йди, — сказав він. — Тобі треба поспішати, бо на тебе дуже чекають. Тітку частіше згадуй. Вона в тебе була доброї душі людина. І він підвівся, залишивши на лавці букет тюльпанів, пішов уперед, вийшов із променя сонця й, перетнувши дорогу, раптом зник за автобусом, що проїхав. Ніби розчинився в повітрі.
Я встав із лавки й раптом помітив чотирьох котів, які жадібно дивилися на мої пакети. Мабуть, запах курочки донісся до них.
Спочатку підійшли два волохаті красуні з пухнастими хвостами.
Потім із кущів, смішно стрибаючи в заметах, підтягнулися ще двоє.
— От ви мені й потрібні, — сказав я їм і виклав усі свої частування й ковдри, розклавши все це під невеликим навісом, що надійно захищав котів від рясного снігу.
Із легким серцем я пішов додому, викинувши порожні пакети. Тільки картав себе, що не спитав у сивого діда з зірками в очах, що він мав на увазі під тим, що на мене чекають. Та й про тітку треба було спитати. От я завжди так. Усе забуду, найголовніше, й наплутаю. Усе життя ось так, — картав я себе.
Не помітивши як, ноги самі принесли мене додому, і я вже піднявся до під’їзду, коли мій погляд упав униз.
Там, у кущах, у заметі, сидів малесенький сірий кошеня й плакав, притискаючи до себе ліву лапку.
Я опустився навпочіпки перед ним і спитав:
— Що сталося, малий?
Кошеня схлипнуло й простягло мені маленьку, мокру й холодну, як лід, лапку. Я витягнув із кишень обидві руки й узяв її в долоні. І раптом. Цілком раптом у мене вирвалося:
— У тата руки дуже лікувальні. Зараз сонечко, тобі стане краще.
Я обережно взяв маленьке тремтяче тільце в обидві долоні й, притиснувши до себе, зайшов у під’їзд.
Тепер мені було ким зайнятися й із ким зустріти Новий рік.
Усе-таки той сивий дід із зірками в очах не збрехав. На мене чекали. Дуже чекали. А це ж найголовніше — коли на тебе чекають.
ОЛЕГ БОНДАРЕНКОЯ поніс малого додому, і він, нагрівшись, тихенько муркнув — так ніби казан: «Ну що, тату, будемо святкувати?»— А що, святкуватимемо, — усміхнувся я, заходячи в квартиру.
Світло в коридорі засвітилося, і кошеня закліпало, роздивляючись нове житло. Я постелив йому старий рушник на кухні, налив у блюдце трохи молока, і воно, забувши про хвору лапку, тицьнулося носиком у рідину.
А вночі, коли годинник пробив дванадцять, я сидів зі склянкою чаю, і кошеня, зігрівшись, спало в мене на колінах, згорнувшись клубочком. Десь у глибині душі знову промайнув той сивий чоловік із зірками в очах, і я зрозумів: він був не випадковий. Тітка передала мені свій дар — дар бути потрібним. І тепер, коли маленький пухнастик муркотів у мене на руках, мороз на серці нарешті відступив.
Новий рік усе-таки трапився. І він був справжнім.
