Клеопатра своєї особливої провини в цьому не бачила. Ну, не втрималася разок, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, господиня впала. Але ж Клепа не зі зла – інстинкти…
Життя постійно клацало Сашка по носі: «Не лізь, тобі тут не місце, відійди вбік»…
Сашко й відходив. Права життя: краще не висовуватися – здоровіший будеш. Відпочила мати-природа на ньому по повній: маленький, худенький, слабенький.
Ото й дражнили його в школі хлюпиком, а іноді били для профілактики. Друзів у Сашка теж майже не було, хіба що один – Павло.
«Нічого, виросту, – думав тоді Сашко, – і все це припиниться. Дорослі розумні. Дурних прізвиськ не дають і підзатильників просто так не роздають».
Ох, як же він помилявся…
*****
Із підзатильниками в дорослому житті справді було краще. Не прийнято в дорослому світі їх ліворуч і праворуч роздавати. Але от із прізвиськами…
Як тільки Сашка не називали. І доходягою, і клопом, і мальком, і мишеням. Він, звісно, ображався, але біда – відповісти достойно не вмів. Бо до невеликого Сашкового зросту додавалася величезна сором’язливість.
Ох, і заважала вона Сашкові. Навіть більше, ніж непримітна зовнішність. Нові стосунки не складалися. От і спілкувався він тільки зі старим шкільним другом Павлом та з мамою, поки та була жива.
Роки минали, Сашко працював комірником у магазині й про особисте життя навіть не думав, хоча магазинний колектив був на дев’яносто відсотків жіночим.
Тільки от дами дивилися на Сашка, як на такого собі «сина полку». Опекали, захищали, пригощали домашньою стравою. А як же? Він же «бідненький, маленький».
До того ж, до сорока Сашкових років залишився він круглим сиротою. От і жаліли його сердобольні жінки…
Так тривало до того самого дня, коли він зустрів Орисю. Орися була жінкою з великої літери «Ж». Не помітити її було просто неможливо!
У ній зійшлися воєдино і високий зріст, і видатні достоїнства, і гучний голос. Вона була прекрасна!
Сашко безнадійно закохався. Він боявся навіть підійти до неї. Хто він для неї? Блоха, біла міль, молекула! Але в життя своєрідне почуття гумору. І ось, керуючись ним, воно вирішило звести маленького, сором’язливого хлюпика і велику, гучну Орисю.
Спосіб для цього життя обрало досить банальний, але надійний. Скільки прикладів, коли рятівник закохується у врятованого? Багато! От і Орисі довелося одного разу врятувати Сашка…
Справа була так. Сашко стояв у черзі до каси. За касою сиділа прекрасна Орися. Сашко блід, червонів, нервував, перекладав з руки в руку пакет кефіру.
Тут ззаду намалювалися два молодих бешкетники з парою пляшок горілки, підштовхнули плечем субтильного Сашка:
— Будеш за нами, дядьку. Поспішаємо, – кинув один.
У будь-який інший день Сашко мовчки пропустив би їх, але не сьогодні. Адже на нього дивилася сама Орися!
— Давайте-но, чоловіки, в чергу. У мене теж обід не гумовий, – пискнув він.
— Не пили! Сказали: будеш за нами, значить, за нами! – один із хлопців уже поставив свою пляшку на стрічку.
Другий для переконливості обернувся й легенько штовхнув Сашка в груди:
— Тримай дистанцію, дядьку!
Сашко спалахнув буряком, відкрив було рота, але його випередили:
— По черзі! – гримнула Орися з-за каси. – І взагалі, молоді люди, дозвольте ваші документи! Може, я взагалі не маю права продавати вам алкоголь!
Сашкові кривдники занервували:
— Та годі вам, у нас вдома семеро по лавах, а ви – документи! – спробував пожартувати один.
— Слухайте, «молоді батьки», не морочте мені голову. Або підтвердьте своє повноліття, або шкандибайте додому до мами з татом, – наказала Орися.
За спиною Орисі вже насторожився охоронець Петрович. Тому «молоді батьки», лаючись під носа, вважали за краще ретируватися.
— Отакі нахабні малолітки! – зло сказала Орися.
А потім глянула на Сашка і вже лагідно додала:
— Давай, Сашку, я тобі проб’ю. А то й справді поїсти не встигнеш. А тобі їсти треба, бо ти надто худенький. Он навіть шпана дрібна на тебе нападає.
— Дякую… – пробурмотів Сашко.
Йому хотілося крізь землю провалитися.
«Все, тепер у мене навіть слабкої надії нема, що Орися на мене подивиться. Треба ж було так осоромитися. Пацанів злякався! Хоча звідки я знав, що вони пацани, он які здорові!» – переживав Сашко.
Але виявилося все навпаки.
З того самого дня Орися почала ставитися до нього інакше. Усміхалася, кокетувала, обіди з дому почала носити. Інші магазинні дами відійшли вбік. Сашко не уявляв, що Орися для цього зробила. Тільки одного разу почув, як шепотілися жінки:
— Мишеня наше тепер Орисин трофей.
— Та й добре, нехай. Може, одружить його на собі, а там, дивись, і відгодує як слід.
Сашка звання трофея не надто засмутило:
«Значить, я їй дорогий! – вирішив він. – Значить, вона мною дорожить. А там і до любові один крок. Поки моєю любов’ю обійдемося. На двох вистачить».
Ця думка підштовхнула Сашка до рішучих дій. І, наступивши на горло своїй сором’язливості, він таки запросив Орисю на побачення.
Та погодилася. Слово за слово, зустріч за зустріччю – зав’язався роман, а потім і весілля зіграли…
Тільки от сімейне життя Сашка розчарувало. Орися одразу призначила себе головою сім’ї. І все б нічого, та тільки от цього самого голову Орися уявляла дуже своєрідно.
У її розумінні він мав не тільки все вирішувати й контролювати, а й мав повне право виховувати й карати.
Ох, скільки разів Сашкові перепадало від неї за найменшу провину. То люстру повісив не так, то підлогу погано витер, то тарілку за собою не помив…
Сашко терпів. Він, незважаючи ні на що, любив свою рятівницю-Орисю. І дуже хотів, щоб його теж любили. Сподівався, що все може бути інакше. От притруться вони й заживуть душа в душу.
Ілюзії, як і рештки любові, вибив із Сашка один-єдиний підзатильник.
— Шкідник, хлюпик, доходяга! – лаялася Орися того вечора. – Ти хоч щось можеш зробити нормально? Мовчиш? А дарма! Ти мені краще розкажи, де мені другу таку чашку знайти?
Ця бабусина була, старовинна, моя улюблена. Рученята в тебе криві, посуд помити й то не можеш! Ех, зла на тебе не вистачає…
Сашко відповісти не встиг. Коли в Орисі скінчилися слова, вона перейшла до діла! Рука в неї була важка.
Але щойно в Сашка прояснилося в голові, він зрозумів: «Пора розлучатися! Тумаків мені й у дитинстві вистачило!»
Зі скандалами й лайкою вони розлучилися. Сашко вкотре розчарувався в людях і дав собі зарок ніколи більше не закохуватися…
Ладу життя теж било. Причому зовсім незаслужено. Вона була диво як гарна – чорна, довга, велика. Цілих дванадцять кілограмів щастя!
Тільки от чомусь нікому так багато щастя не було потрібно. Тому Лада й мандрувала з рук у руки…
Першому господареві не сподобався її зовнішній вигляд:
— Це якась перетакса, а може, супертакса! Коротше, некондиція. Не піде. Ніколи не мріяв про дворнягу.
Тому він дуже швидко сплавив Ладу своєму приятелеві.
— Що за порода така? Такса-переросток? – пожартував той. – Здорова! Маманя з бассетом напевно згрішила. А гавкуча яка! От і добре, буде дачу вартувати.
Але вартувати в Лади не вийшло. Так, голос басовитий, грізний. Але от тільки гавкала Лада не тоді, коли бачила потенційних ворогів і розкрадачів господарського добра, а тоді, коли бог на душу покладе.
— Безтолкова ти собака, – лаяли її. – Пустодзвінка! Їси багато, охороняти не вмієш. Зате всі квіти витоптала й газон перекопала. Треба тобі іншого господаря шукати.
Насилу, але новий господар знайшовся. Вірніше, господиня. Літня, в усіх відношеннях приємна, тільки дуже неспритна. Лада поклялася собі, що буде хорошою собакою. Але знову не вийшло…
Лада, правда, своєї особливої провини в цьому не бачила. Ну, не втрималася разок, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, господиня впала.
Але ж Лада не зі зла – інстинкти. І господиня відбулася легким переляком, слава Богу. Хіба це привід розлучатися? Але люди – створіння незрозумілі.
— Не можу я з нею впоратися! – скаржилася комусь збита господиня телефоном. – Мені життя дороге. Прилаштуй її кудись. А то на вулицю випущу.
І цей хтось, мабуть, постарався. У Лади з’явилася сім’я. Справжня сім’я з трьох осіб: чоловік, жінка й дитина.
— Ладо, Андрійка не кривдь! – наказав чоловік-господар. – А то всиплю тобі по перше число.
Лада й не збиралася кривдити маленького чоловічка. Зате в того на собаку були свої плани:
— Будеш конячкою, – заявляв чотирирічний Андрійко й намагався осідлати Ладу.
Та виверталася й гарчала. Вона, звісно, велика, але на конячку явно не тягне.
Андрійко злився й ревів. Господиня-жінка сердилася й лаялася. Господар-чоловік хапався за ремінь. Лада ховалася. Тоді господар-чоловік червонів, кричав і погрожував віддати Ладу в притулок…
Невідомо, чим би все це скінчилося, але одного разу до господаря-чоловіка прийшов друг. Лада тоді вибралася з-під ліжка, щоб подивитися, кого там принесло.
Господарів друг виявився маленьким, худющим чоловічком на ім’я Сашко.
«Заморок якийсь, – подумала Лада. – Мій набагато більший. Напевно, цей чоловічок теж некондиція, як і я».
— Привіт, сто років у тебе не був, Павле, – Сашко обійняв Ладиного господаря. – У тебе, дивлюся, чергове поповнення. Собаку завів? А я от із дружиною нарешті розлучився.
— Вітаю, давно пора! А я от із собакою цією хочу «розлучитися». Сто разів уже пошкодував, що завів, – зітхнув Павло. – Невихована, зла, на Андрійка гарчить, а почнеш лаяти – під ліжком ховається. Загалом, думаю віддати її.
— Ну чого ти? Навіщо ж одразу віддавати? – Сашко зі співчуттям глянув на Ладу. – Невихована, кажеш. Так а ти її виховував? Лаяти й карати – це не виховання.
Її б до кінолога. Я, звісно, не собачник… Але мене от теж намагалися лайкою та підзатильниками перевиховати – не вийшло.
— Та який кінолог, Сашку? У мене на сім’ю часу не вистачає, пашу, як кінь! Дружині теж не до цього…
Слухай, раз ти такий розумний, може, забереш до себе Ладу нашу? – придумав Павло. – Ти тепер одинокий, вільний. От і виховуй скільки твоя душа забажає. А що? Робоча ідея. Всім добре: і нам, і Ладі, і тобі!
— Я б забрав, тільки чи піде вона? Вона ж до вас звикла, напевно? – Сашко запитально глянув на Ладу.
«А він мені точно подобається, – подумала та. – Розмірковує тверезо, ніяких дітей у нього, як я зрозуміла, немає, та й сам нестандартний. Значить, швидше за інших мене зрозуміє! Треба показати, що я за!»
І вона кілька разів вильнула хвостом.
— Диви-но, вона не проти! – зрадів Павло. – Будемо сподіватися, що ти з нею впораєшся. А там, дивись, на якомусь собачому майданчику долю свою зустрінеш.
— От цього не треба. Наївся, – відмахнувся Сашко.
Увечері вони з Ладою пішли додому вдвох…
Виявилося, що впоратися з Ладою набагато простіше, ніж з колишньою дружиною. Вона не вередувала, не кричала через дрібниці й уже тим більше не розпускала лапи.
Якщо чогось не розуміла з першого разу, то розуміла з другого. Крім того, вона любила Сашка! Він був для неї всім: другом, господарем, цілим світом.
Вони разом ходили до кінологічної школи, гуляли на майданчику, вчилися, грали, спілкувалися. І Сашко був щасливий, що доля того вечора підштовхнула його провідати старого шкільного друга.
«Собаки точно кращі за людей, – думав Сашко. – Лада тому прямий доказ. Розумна, красива, слухняна. Ну, може, ще не зовсім слухняна, але це поправно».
Втім, так він думав недовго. Виявилося, що й серед людей трапляються чудові екземпляри: добрі, чуйні, привітні.
Просто раніше Сашко не знав, де вони водяться. А тепер виявив – на собачих майданчиках їх повно. З багатьма Сашко познайомився завдяки Ладі. З деякими подружився.
І, чорт не жартує: може, настане день, і він знову закохається в якусь господиню шпіца чи дога. Звісно, не прямо зараз. Але Сашко цього не виключає.
