Лада своєї особистої провини в цьому не вбачала. Ну, не втрималась разок, рвонула за котом, смикнула поводок дужче, ніж треба, господиня впала. Але ж Лада не зі зла – інстинкти…
Життя постійно цьомало Сашка по носі: «Не лізь, тобі тут не місце, відійди вбік»…
Сашко й відходив. Має рацію життя, краще не висовуватися – здоровіший будеш. Відпочила матінка-природа на ньому сповна: маленький, худющий, кволий.
От і дражнили його в школі слабаком, а іноді били для профілактики. Друзів у Сашка теж майже не було, хіба що один – Павлик.
«Нічого, виросту, — думав тоді Сашко, — і все це припиниться. Дорослі розумні. Дурних прізвиськ не дають і підзатильників просто так не роздають».
Ох, як же він помилявся…
*****
Із підзатильниками в дорослому житті й справді справа була краща. Не прийнято в дорослому світі їх ліворуч і праворуч роздавати. Але от із прізвиськами…
Як тільки Сашка не називали. І недотепою, і клопом, і мальком, і мишеням. Він, звісно, ображався, але біда – відповісти достойно не вмів. Бо до невеликого Сашкового зросту додавалася величезна сором’язливість.
Ох, і заважала вона Сашкові. Навіть більше, ніж непримітна зовнішність. Нові стосунки не складалися. От і спілкувався він тільки зі старим шкільним другом Павликом та з мамою, поки та була жива.
Минали роки, Сашко працював комірником у магазині й про особисте життя навіть не думав, хоча магазинний колектив був на дев’яносто відсотків жіночим.
Тільки от жінки дивилися на Сашка, як на такого собі «сина полку». Опекали, захищали, пригощали домашньою стравою. А як же? Він же «бідненький, маленький».
До того ж, до сорока Сашкових років лишився він круглим сиротою. От і жаліли його сердобольні жінки…
Так тривало до того самого дня, коли він зустрів Ярину. Ярина була жінкою з великої літери «Ж». Не помітити її було рішуче неможливо!
У ній зійшлися докупи і високий зріст, і видатні принади, і гучний голос. Вона була чудова!
Сашко безнадійно закохався. Він боявся до неї навіть підійти. Хто він для неї? Блоха, біла міль, молекула! Але в життя своєрідне почуття гумору. І ось, керуючись ним, воно вирішило звести маленького, сором’язливого слабака й велику, гучну Ярину.
Спосіб для цього життя обрало досить банальний, але надійний. Скільки прикладів, коли рятівник закохується в урятованого? Багато! От і Ярині довелося колись урятувати Сашка…
Було це так. Сашко стояв у черзі на касу. За касою сиділа чудова Ярина. Сашко бліднув, червонів, нервував, перекладав з руки в руку пакет кефіру.
Тут ззаду намалювалися два молодих нахаби з парою пляшок горілки, підсунули плечем субтильного Сашка:
— Будеш за нами, дядьку. Поспішаємо, — кинув один.
У будь-який інший день Сашко б їх мовчки пропустив, але тільки не сьогодні. Адже на нього дивилася сама Ярина!
— Давайте-но, чоловіки, у чергу. У мене теж обід не гумовий, — пискнув він.
— Не пили! Сказали: будеш за нами, значить, за нами! — один із хлопців уже поставив свою пляшку на стрічку.
Другий для переконливості повернувся й легенько штовхнув Сашка в груди:
— Тримай дистанцію, дядьку!
Сашко почервонів, відкрив було рота, але його випередили:
— У порядку черги! — гримнула Ярина з-за каси. — І взагалі, молоді люди, давайте ваші документи! Може, я взагалі не маю права вам продавати алкоголь!
Сашкові кривдники занервували:
— Та годі вам, у нас удома семеро по лавках, а ви — документи! — спробував пожартувати один.
— Слухайте, «молоді батьки», не морочте мені голову. Або підтвердьте свою повнолітність, або дуйте додому до мами й тата, — наказала Ярина.
За спиною Ярини вже підбадьорився охоронець магазину дід Петрович. Тому «молоді батьки», лаючись собі під ніс, вважали за краще ретируватися.
— От малолітки нахабні! — зло сказала Ярина.
А потім подивилася на Сашка й уже лагідно додала:
— Давай, Сашко, я тобі проб’ю. А то й справді поїсти не встигнеш. А тобі їсти треба, надто вже ти худенький. Он навіть шпана дрібна на тебе нападає.
— Дякую… — пробурмотів Сашко.
Йому хотілося провалитися крізь землю.
«Все, тепер у мене навіть слабкої надії нема, що Ярина на мене гляне. Треба ж було так зганьбитися. Пацанів злякався! Хоча звідки я знав, що вони пацани, он, здорові які!» — переживав Сашко.
Але виявилося все зовсім навпаки.
З того самого дня Ярина почала ставитися до нього інакше. Усміхалася, кокетувала, обіди для нього з дому почала носити. Інші магазинні жінки відійшли вбік. Сашко не уявляв, що Ярина для цього зробила. Тільки одного разу почув, як шепотілися жінки:
— Мишеня наше тепер Яринчин трофей.
— Та й добре, хай. Може, одружить його на собі, а там, дивись, і відгодує, як слід.
Сашка звання трофея не надто засмутило:
«Значить, я їй дорогий! — вирішив він. — Значить, вона мною дорожить. А там і до кохання один крок. Поки моїм коханням обійдемося. На двох вистачить».
Ця думка підштовхнула Сашка до рішучих дій. І, наступивши на горло своїй сором’язливості, він таки запросив Ярину на побачення.
Та погодилася. Слово за слово, зустріч за зустріччю – зав’язався роман, а потім і весілля зіграли…
Тільки от сімейне життя Сашка розчарувало. Ярина одразу призначила себе головою родини. І все б нічого, та тільки от цього самого голову Ярина уявляла дуже своєрідно.
У її розумінні він мав не тільки все вирішувати й контролювати, але й мав повне право виховувати й карати.
Ох, скільки разів Сашкові перепадало від неї за найменшу провину. То люстру повісив не так, то підлогу погано витер, то тарілку за собою не помив…
Сашко терпів. Він, незважаючи ні на що, любив свою рятівницю-Ярину. І дуже хотів, щоб його теж любили. Сподівався, що все може бути інакше. Ось притруться вони й заживуть душа в душу.
Ілюзії, як і рештки кохання, вибив із Сашка один-єдиний підзатильник.
— Шкідник, слабак, недотепа! — лаялася Ярина того вечора. — Ти хоч щось можеш зробити нормально? Мовчиш? А дарма! Ти мені краще розкажи, де мені другу таку чашку знайти?
Ця бабусина була, старовинна, моя улюблена. Руки в тебе криві, посуд помити, й то не можеш! Ех, зла на тебе не вистачає…
Сашко відповісти не встиг. Коли в Ярини скінчилися слова, вона перейшла до діла! Рука в неї була важка.
Але зате, як тільки в Сашка прояснилося в голові, він зрозумів: «Пора розлучатися! Стусанів мені й у дитинстві вистачило!»
Зі скандалами й лайкою вони розлучилися. Сашко вкотре розчарувався в людях і дав собі зарок ніколи більше не закохуватися…
Ладу життя теж било. Причому зовсім незаслужено. Вона була диво, як гарна – чорна, довга, велика. Цілих дванадцять кілограмів щастя!
Тільки от чомусь нікому так багато щастя не було потрібно. Тому Лада й кочувала з рук у руки…
Першому господареві не сподобався її зовнішній вигляд:
— Це якась перетакса, а може, супертакса! Коротше, некондиція. Не піде. Ніколи не мріяв про дворнягу.
Тому він дуже швидко сплавив Ладу своєму приятелеві.
— Що за порода така? Такса-переросток? — пожартував той. — Здорова! Мама з бассетом напевно згрішила. А гавкуча яка! От і добре, буде дачу стерегти.
Але стерегти в Лади не вийшло. Так, голос басовитий, грізний. Але от тільки гавкала Лада не тоді, коли бачила потенційних ворогів і розкрадачів хазяйського добра, а тоді, коли бог на душу покладе.
— Безтолкова ти собака, — лаяли її. — Пустобрешка! Їси багато, охороняти не вмієш. Зате всі квіти витоптала й газон перекопала. Треба тобі іншого господаря шукати.
Насилу, але новий господар знайшовся. Точніше, господиня. Літня, в усіх відношеннях приємна, тільки дуже неповоротка. Лада поклялася собі, що вона буде хорошою собакою. Але знову не вийшло…
Лада, правда, своєї особистої провини в цьому не вбачала. Ну, не втрималась разок, рвонула за котом, смикнула поводок дужче, ніж треба, господиня впала.
Але ж Лада не зі зла – інстинкти. І господиня відбулася легким переляком, слава богу. Хіба ж це привід розлучатися? Але люди – створіння незрозумілі.
— Не можу я з нею впоратися! — скаржилася комусь повалена господиня телефоном. — Мені життя дороге. Прилаштуй її кудись. А то на вулицю випущу.
І цей хтось, мабуть, постарався. У Лади з’явилася сім’я. Справжня сім’я з трьох осіб: чоловік, жінка й дитина.
— Ладо, Андрійка не кривдь! — наказав чоловік-господар. — А то всиплю тобі по перше число.
Лада й не збиралася кривдити маленького чоловічка. Зате в того на собаку були свої плани:
— Будеш конячкою, — заявляв чотирирічний Андрійко й намагався осідлати Ладу.
Та виверталася й гарчала. Вона, звісно, велика, але на конячку явно не тягне.
Андрійко злився й ревів. Господиня-жінка сердилася й лаялася. Господар-чоловік хапався за ремінь. Лада ховалася. Тоді господар-чоловік червонів, кричав і погрожував віддати Ладу в притулок…
Невідомо, чим би все це закінчилося, але одного разу до господаря-чоловіка прийшов друг. Лада тоді вибралася з-під ліжка, щоб подивитися, кого там принесло.
Хазяйський друг виявився маленьким, худеньким чоловічком на ім’я Сашко.
«Замориш якийсь, — подумала Лада. — Мій-то набагато більший. Мабуть, цей чоловічок теж некондиція, як і я».
— Здоров, сто років у тебе не був, Павлику, — Сашко обійняв Ладиного господаря. — У тебе, дивлюся, чергове поповнення. Собаку завів? А я от із дружиною, нарешті, розлучився.
— Вітаю, давно пора! А я от із собакою цією хочу «розлучитися». Сто разів уже пожалкував, що завів, — зітхнув Павло. — Невихована, зла, на Андрійка гарчить, а почнеш лаяти – під ліжком ховається. Загалом, думаю віддати її.
— Ну чого ти? Навіщо ж одразу віддавати? — Сашко зі співчуттям подивився на Ладу. — Невихована, кажеш. Так а ти її виховував? Лаяти й карати – це не виховання.
Її б до кінолога. Я, звісно, не собачник… Але мене от теж намагалися лайкою та стусанами перевиховати – не вийшло.
— Та який кінолог, Сашку? У мене на сім’ю-то часу не вистачає, працюю, як кінь! Дружині теж не до цього…
Слухай, раз ти такий розумний, може, забереш до себе Ладу нашу? — придумав Павло. — Ти тепер самотній, вільний. От і виховуй скільки твоя душа забажає. А що? Робоча ідея. Усім добре: і нам, і Ладі, і тобі!
— Я б забрав, тільки чи піде. Вона ж до вас звикла, мабуть? — Сашко запитально подивився на Ладу.
«А він мені точно подобається, — подумала та. — Міркує тверезо, ніяких дітей у нього, як я зрозуміла, нема, та й сам нестандартний. Значить, швидше за інших мене зрозуміє! Треба показати, що я за!»
І вона пару разів вильнула хвостом.
— Диви-но, вона не проти! — зрадів Павло. — Будемо сподіватися, що ти з нею впораєшся. А там, дивись, на якомусь собачому майданчику долю свою зустрінеш.
— Ось цього не треба. Наївся, — відмахнувся Сашко.
Увечері вони з Ладою пішли додому вдвох…
Виявилося, що впоратися з Ладою набагато простіше, ніж із колишньою дружиною. Вона не шкодила, не кричала через дрібниці й уже тим більше не розпускала лапи.
Якщо чогось не розуміла з першого разу, то розуміла з другого. Крім того, вона любила Сашка! Він був для неї всім: другом, господарем, цілим світом.
Вони разом ходили до кінологічної школи, гуляли на майданчику, вчилися, грали, спілкувалися. І Сашко був щасливий, що доля того вечора підштовхнула його навідати старого шкільного друга.
«Собаки точно кращі за людей, — думав Сашко. — Лада тому прямий доказ. Розумна, красива, слухняна. Ну, може, ще не зовсім слухняна, але це поправимо».
Втім, так він думав недовго. Виявилося, що й серед людей трапляються чудові екземпляри: добрі, чуйні, привітні.
Просто раніше Сашко не знав, де вони водяться. А тепер виявив – на собачих майданчиках таких повним-повно. З багатьма Сашко познайомився завдяки Ладі. З деякими подружився.
І, чим біс не жартує: може, настане день, і він знову закохається в якусь господиню шпіца чи дога. Звісно, не прямо зараз. Але Сашко цього не виключає.
