Раніше для свекрухи я була гадюкою і неробою, а тепер — свята людина, мало не щодня дзвонить і вибачається. Тільки я її словам ні на гріш не вірю. Хочу сказати одне: «Так вам і треба! Пожинайте свої плоди!»
Все почалося 2017 року, коли я вийшла за Петра. Ми познайомилися на першому курсі університету, разно вчилися, а після бакалаврату розписалися. Я не місцева — приїхала до Львова з маленького села. Молоді, без грошей, вирішили жити в свекрухи. Ольга Мирославівна мала трикімнатну квартиру в центрі — ремонт, шик. Я погодилася: швидше назбираємо на власне гніздечко, не платитимемо за оренду.
Але свекруха мене не прийняла. Не соромилася кричати, що хотіла синові кращої жінки:
— Село немите! Тут, у місті, інші закони, дорогенька. Думала вискочити заміж, аби квартиру віджати? Не вийде!
Я знайшла роботу — помічник у бюро перекладів. І вдома намагалася: прибирала, варила. Але свекрусі нічим не догодити.
— Що то за помиї?
— Борщик, свіженький, щойно зварила.
— Ти таким свиней годувала!
Петро мовчав, боявся матері як вогню. Єдине, про що переживав — щоб нас не вигнали.
Фото для ілюстрації, не документальне підтвердження.
Але на цьому не скінчилося. За рік ми назбирали чималу суму — і всі гроші пішли на ремонт свекрусі. Новий холодильник, мікрохвильовка, раковина, витяжка, шафки. Старий холодильник вона не викинула — поставила в нашу спальню. Там ми зберігали свої продукти. Якось я взяла шматок масла — такий ґвалт зчинила, наче я її пограбувала!
Я терпіла цей дурдом три роки. Коли почався вірус, усе полетіло шкереберть. Петра звільнили, він сидів удома. Я працювала віддалено — мені дали робочий ноутбук.
Свекруха знову накинулася:
— То робота? Краще встань, помий посуд!
— Зараз. Тільки папери заповню.
— А їсти? Петро схуд! Ти погана господиня!
Я не витримала. Зібрала речі й поїхала до батьків у село. Петро зателефонував лише раз — просив миритися з мамою.
Так ми розлучилися. Я, слава Богу, добре працювала — змогла купити квартиру у Львові. Нещодавно ще й машину взяла. Відкрила власне бюро перекладів, маю чудових співробітників.
І от місяць тому свекруха зателефонувала:
— Настусю, ти така розумниця. Чула, що в тебе гарна робота. Я завжди казала — ти багато досягнеш.
Я оніміла. Згадала, як вона мене «хвалила» раніше.
— Ну дякую…
— А ти ще заміж не вийшла?
— Ні. А вам яке діло?
— Петро без тебе чахне. Може, зустрінетеся?
Виявилося, Петро після розлучення нікого не знайшов — ні жінки, ні роботи. Усі роки сидів на маминій шиї, перебивався випадковими заробітками. Свекруха, певно, дізналася про мій бізнес і квартиру — от і вирішила «помиритися». Тепер дзвонить мало не щодня. Мені це набридло. Я вирішила поставити крапку:
— Знаєте, ви забули, як обзивали мене селом немитим, як критикували мої страви, як сварили за роботу?
— То давно було. Що було — те загуло.
— Ні, так не працює. Бог вас покарав! Няньчіть свого синочка самі й знайдіть йому гідну жінку. Бо я — село немите!
Мені ні краплі не соромно, що я так послала свекруху. Точніше, колишню свекруху. Вона сама зруйнувала нашу родину, а тепер надумала миритися? Дякую, але, як то кажуть, двічі в одну річку не ввійдеш.
