– Так, а що там залишилося після свята? Я ж маю ще доньку нагодувати! – Тітка Злата з голодними, метушливими очима обмацувала святковий стіл.
Микита глянув на сестру матері, Злату Іванівну, і ледь стримався, щоб не відповісти різко. Гості ще сиділи, а вона вже встигла витягти зі своєї бездонної сумки три пластикові контейнери.
На великій тарілці ніжилися кілька шматків запеченої свинини, поруч стояли салати та майже непочатий пиріг із вишнями.
– Тітко Злато, ми ще чай навіть не пили, – нагадав Микита. – Зачекайте бодай до кінця вечора.
– Та я вам заважаю, чи що? Пийте собі чай. Я потроху назбираю, щоб Оксана після роботи поїла. Вона сьогодні до дев’ятої, бідна, навіть вечерю собі зліпити не встигне, нещасна моя дитина.
Оксані, між іншим, уже стукнуло двадцять дев’ять. Вона жила сама по собі, і, кажуть, заробляла більше, ніж Микитина мама за місяць.
Злата Іванівна потяглася до м’яса, але Володимир Петрович, батько Микити, спокійно посунув блюдо до інших гостей.
– Люди ще їдять, Злато. Як усі наїдяться, тоді й подивимося, що лишиться.
– Володю, тобі шматка м’яса шкода? – тітка аж підскочила. – Це ж для дитини!
Микита помітив, як мама, Юлія Іванівна, опустила очі. Вона завжди робила вигляд, що не бачить дивних звичок своєї молодшої сестри.
Варто було комусь обуритися, вона одразу просила: «Не скупіться, не псуйте стосунки через їжу».
Так повторювалося на кожному сімейному застіллі. Злата Іванівна приходила з дешевою коробкою цукерок чи взагалі з порожніми руками, але першою сідала за стіл. Вибудовувала стратегію: спершу найкращі шматки, потім салати, а наприкінці – контейнери.
Якось вона потягла половину пирога ще до того, як господарі встигли його нарізати. Іншим разом вимагала запакувати чотири порції гарячого – мовляв, Оксана хоче пригостити подруг.
Володимир Петрович тоді добряче розлютився, але дружина потягла його на кухню.
– Володю, не починай при гостях! Злата образиться, буде місяць мовчати.
– Та хай хоч рік мовчить! Чому ми годуємо її дорослу доньку?
– Ой, годі тобі, все одно їжа залишиться! Не шкода ж? Хай бере.
Микита мовчав тільки заради мами. Молодший брат, Артем, теж намагався не лізти, хоча після кожного застілля бурчав: «Тітка забирає більше, ніж троє гостей разом з’їдають».
Наближався мамин шістдесятилітній ювілей. Микита вирішив подарувати їй щось вартісне – збирав гроші кілька місяців, відкладаючи по копійці.
У ювелірному вибрав золоті сережки з ніжними світлими камінцями. Артем побачив фото в телефоні і спалахнув: знайшов у каталозі кулон із тієї ж серії.
Поки мама тремтячими пальцями вдягала сережки, Артем підніс кулон. Побачивши, що це комплект, вона зовсім розчулилася, обійняла синів і почала звично голосити, що вони надто витратилися.
– Ану, дай гляну, – Злата Іванівна безцеремонно вихопила футляри. Довго роздивлялася пробу, колупала нігтем застібку. – Мабуть, цілу зарплату вбухали? Камені хоч не скляні?
– Золото це, все на бирці написано, – відрізав Микита. – Головне, що мамі до вподоби.
Тітка перевела погляд на сестру, потім – на племінника, і в її очах зблиснула хитринка:
– Так, Микито. А в мене за три місяці ювілей. Чекаю такий самий комплект. Тільки каміння нехай буде зелене – смарагди якісь. Вони до моїх очей підійдуть.
За столом запала тиша. Микита спершу подумав, що це дурнуватий жарт, та тітка цілком серйозно крутила чужу коробку.
– З якого дива я маю купувати вам золото? – спитав він прямо.
– У сенсі «з якого»? – Злата Іванівна здивовано підняла брови. – Я рідна сестра твоєї матері! Мені теж належаться дорогі подарунки.
Микита подумки прокрутив дитячі свята. Від тітки він зазвичай отримував шкарпетки, кухоль або пачку печива «Топлене молоко».
На повноліття вона взагалі прийшла з порожньою листівкою, а потім попросила відвезти її на інший кінець Києва – бензин тоді обійшовся дорожче за її «вітання». Але зараз вона говорила з таким апломбом, наче спонсорувала його навчання в університеті.
– Ви мені не мати, – рівно вимовив Микита. – Подарунки вам нехай ваші близькі обирають.
– Оксані зараз важко, – миттєво знайшлася тітка. – Я з дівчинки золото вимагати не буду. А ти хлопець при грошах, міг би й шану до старших виявити.
Мама спробувала згладити кути, хоча по обличчю було видно, як їй ніяково:
– Злато, годі жартувати. Давайте краще чай замовимо, торт несуть.
– Та які жарти, Юлю? Матері, значить, золото, а рідну тітку обділив? Чекаю комплект на день народження! Артем теж нехай скидається, раз ви тут усі такі багатії.
Артем відклав виделку і хмикнув:
– З чого це ми маємо спонсорувати ваші забаганки?
– З того, що родичі повинні до всіх однаково ставитися! Юлі он і сережки, і кулон! Ну, якщо не хочете дарувати, я тоді кулон собі заберу! Юлько, тобі й одних сережок вистачить!
Злата Іванівна безцеремонно потяглася рукою прямо до маминої шиї. Мама відсахнулася. Микиту мовби струмом ударило – усе невдоволення, яке він роками накопичував, виплеснулося назовні.
– Ви зараз серйозно намагаєтеся зняти з мами подарунок? – Микита перехопив руку тітки. – Ви самі їй хоч раз подарували щось дорожче за ці кухонні рушники?
– Не хами мені! – огризнулася Злата Іванівна. – У мене доходи інші. І взагалі, головне – увага!
– Зате чужі гроші ви рахувати майстер. Приходите на кожне свято з порожніми руками, перша набиваєте рота, а потім виносите їжу контейнерами! І вічно прикриваєтеся Оксаною, яка вже доросла жінка і здатна сама купити собі вечерю!
Обличчя тітки зашарілося плямами. Вона з гуркотом відсунула стілець і обернулася до сестри:
– Юлю! Ти чуєш, як твій шмаркач зі мною розмовляє? Утихомир його! Він же ганьбить тебе при всіх!
Мама розгублено переводила погляд із сина на сестру. Микита завмер, чекаючи на звичне: «Микито, ну годі, не зв’язуйся…»
Але тут заговорив батько.
– Микита має рацію, – вагомо сказав він. – Я мовчав тільки заради Юлі. Ти ходиш до нас не як до рідні, а як у безплатну їдальню із самовивозом.
– Ах, ось ви як? Змовилися? – Злата повернулася до молодшого племінника. – Ти теж зараз почнеш рахувати, скільки шматків я з’їла?
– Можу нагадати, як ви потягли їжу з мого дня народження ще до того, як гості за стіл сіли, – буркнув Артем. – А потім ще губи надули, що вам цілий торт із собою не віддали.
– Невдячні! – верещала тітка. – Юлько, кого ти виростила? Жодної поваги до старших!
Вона різко рвонула до себе сумку, витягла з пакета пластикові лотки та почала розлючено згрібати в них нарізку.
– Якщо я вам заважаю, хоч Оксані їду заберу! Вона тут ні до чого!
Микита спокійно підійшов, перехопив контейнер і витрусив ковбасу назад на блюдо.
– Сьогодні у мами ювілей, а не пункт видачі гуманітарної допомоги. Нічого ви звідси не винесете.
– Віддай, недолугий! – закричала Злата. – Принизили мене, подарунка позбавили, тепер ще й голодом морите? Поверни м’ясо, воно Оксані призначалося!
Гості за столом сиділи завмерши, хтось відверто давився сміхом. Микита глянув на маму – боявся, що вона зараз розплачеться.
Але мама повільно розстебнула застібку на шиї, акуратно прибрала кулон в оксамитову коробочку і підвела очі на сестру.
– Знаєш, Злато… Я втомилася. Втомилася кожне свято вираховувати, скільки їжі ти встигла розпхати по кишенях. Втомилася шикати на чоловіка та синів, щоб вони терпіли твої витівки, аби ми не посварилися. Микита має рацію! Ти нашу доброту за слабкість прийняла.
Тітка затнулася. Такої відсічі від вічно поступливої сестри вона явно не чекала.
– Ти… ти їхній бік приймаєш? Я ж твоя рідна сестра!
– Вони мені не чужі, Злато. Це мій чоловік та мої діти. Збирай свої речі та йди.
– Так віддайте гаряче для дитини! – уже тихіше, але все ще злісно зажадала тітка.
Батько мовчки дістав телефон, викликав таксі, а потім підсунув до неї пакет із рушниками.
– Забирай свою сумку і це барахло назад. Решта залишиться на столі.
– Ноги моєї більше у вашій хаті не буде! Скнари! – виплюнула тітка, хапаючи речі.
Двері ресторану з гуркотом зачинилися. Мама ще кілька секунд дивилася на вихід, важко зітхнула.
– Мамо, вибач, – тихо сказав Микита, сідаючи поруч. – Не хотів я псувати тобі свято. Але, чесно кажучи, накипіло.
– Ти нічого не зіпсував, синку, – вона слабко посміхнулася і погладила його по руці. – Це я наївна була, треба було раніше її на місце поставити.
…За кілька днів тітка з’явилася, мов нічого й не було. Микита сидів на кухні, коли у мами задзвонив телефон, і з динаміка долинуло голосне:
– Юль, привіт. У вас там після ювілею їжа залишилася?
Мама заплющила очі, видихнула, але цього разу її голос навіть не здригнувся.
– Злато, навіть якщо й залишилася – тобі я не віддам. В гості прийдеш лише тоді, коли навчишся шанувати господарів, а не розглядати наш дім як безплатний ресторан.
На день народження тітки Микита просто скинув уранці чергову смс-ку. Жодного золота, звісно, ніхто не відправив.
Злата Іванівна ще довго чекала, коли її покличуть на черговий сімейний сабантуй, але мама просто викреслила її зі списку гостей. І, мабуть, це надовго…
Як ви вважаєте, слушно вчинили родичі? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
