– Ти ж розумієш, що мамі важко? – Андрій підкинув на долоні ключі від машини, навіть не глянувши в мій бік. – Вона вирощувала розсаду. Важко, чи що, три дні допомогти? Щоразу те саме починається.
Я стояв біля відкритого багажника й дивився на три величезні сумки, які запакував сам. В одній – речі дітей, в другій – теплі кофти на вечір, у третій – постільна білизна, бо свекруха гребувала давати нам свою з комода.
Наша п’ятирічна Орисся вже крутилася на задньому сидінні, притискаючи до себе плюшевого зайця, а Артем, якому щойно виповнилося вісім, похмуро гортав комікс. Переді мною лежав черговий вікенд, який мав стати законним відпочинком після сорокагодинного робочого тижня в бухгалтерії, але натомість обіцяв перетворитися на добровільну каторгу.
– Три дні допомогти – це коли ми приїжджаємо, смажимо шашлик і ввечері поливаємо дві грядки, Андрію, – голос прозвучав спокійно. – А коли я з ранку до вечора стою зігнувшись над полуницею, поки Ганна Степанівна інспектує кожен кущ, це називається інакше.
Дружина з роздратуванням відчинила водійські дверцята й сіла за кермо.
– Гаразд, поїхали вже. Там розберемося. На місці все завжди простіше здається.
Я сів на пасажирське сидіння, пристебнувся й утупився в дорогу. Машина рушила, залишаючи позаду наш тихий спальний район. Попереду були дві години по розбитій підкиївській трасі, спека й відчуття, що я знову здаю свої позиції без бою.
Дев’ять років шлюбу навчили мене, що сперечатися з Оксаною на тему її батьків – це як намагатися зупинити поїзд на ходу. Простіше погодитися, перетерпіти дві доби, а потім три дні приходити до тями в міській квартирі. Але цього разу всередині щось уперто опиралося, наче тонка нитка натягнулася до краю.
Дорога тяглася нескінченно. Діти ззаду почали вередувати ближче до середини шляху. Артем скаржився на задуху, Орисся впустила свого зайця між сидіннями й тихо хлипала. Оксана злилася, додавала звук у радіо, де крутили якісь старі попсові хіти, і час від часу обганяла попутні вантажівки, різко перешиковуючись.
– Нам обов’язково треба було брати стільки речей? – кинула вона, мигцем глянувши в дзеркало заднього виду. – Мама казала, що в неї є старий одяг для городу. Навіщо ти тягнеш ці баули?
– Тому що старий одяг твоєї мами – це засмальцьовані халати 54-го розміру, в яких мені незручно ходити, – я намагався говорити спокійно. – І дітям потрібна чиста змінна одежа.
– Ой, годі, не починай. Вічно ти шукаєш проблеми там, де їх нема. Мама чекає, пироги зі щавлем напекла, а ти вже їдеш із таким виглядом, ніби тебе на плаху ведуть.
Я промовчав. Сперечатися не хотілося, та й сенсу не було. Оксана вважала, що поїздка на дачу до її батьків – це найкраще, що може статися з нами у вихідні. Для неї це було повернення в дитинство, де можна ходити в старих шортах, пити парне молоко від сусідської корови й ні за що не відповідати.
Для мене ж це перетворювалося на нескінченний іспит на звання «ідеального зятя», який я провалював щоразу, скільки б зусиль не докладав.
Коли машина звернула на просілкову дорогу, обсипану гравієм, підвіска глухо застукотіла. Мимо замелькали сірі паркани, зарості обліпихи й однакові щитові будиночки. Наша дача – точніше, дача свекрів – вирізнялася серед інших зеленим парканом і великою теплицею, яка височіла, наче футуристичний купол.
Ганна Степанівна вже стояла біля хвіртки. На ній був синій фартух у горошок, а в руках вона тримала садові ножиці. Поруч, на невисокій лавці під яблунею, сидів свекор, Петро Васильович, і неквапом лагодив старий транзисторний приймач.
– Приїхали нарешті! – свекруха відчинила хвіртку, навіть не дочекавшись, поки Оксана заглушить мотор. – Подолали пробки? Давайте вивантажуйтеся швидше, обід холоне. Андрійку, дитино, ти блідий якийсь. Зовсім вас там у вашому Києві заморили. Нічого, у нас тут чисте повітря, швидко в форму прийдеш.
Вона всміхалася, але погляд її вже оцінювально ковзав по моїй трикотажній футболці та світлих джинсах. Я знав цей погляд. Зараз почнеться сканування: скільки коштує одежа, чому марка, навіщо нафарбувався на дачу.
***
Обід пройшов під диктовку Ганни Степанівни. Вона розкладала по тарілках суп із фрикадельками й попутно видавала інструкції на вечір. Оксана їла з апетитом, прицмокувала й підтакувала матері.
– Оксанко, тобі треба буде паркан біля малини підперти, бо завалюється, – свекруха акуратно промокнула губи серветкою. – А ми з Андрійком займемося грядками. Трава після дощів поперла – страх який. Якщо сьогодні не прополоти, завтра до цибулі не підступишся.
– Мам, я взагалі-то думав на річку з дітьми сходити, – несміливо подав голос я, потягнувшись за другим пирогом. – Спека така, хай скупаються.
– Річка нікуди не втече, – відрізала Ганна Степанівна. – Вода ще холодна, застудиш дітей. Встигнете. Спочатку діло, потім відпочинок. Андрійку, ти доїв? Давай тарілки в раковину, і підемо. Я тобі інструмент приготувала.
Я глянув на дружину, сподіваючись на підтримку. Але Оксана старанно вивчала візерунок на своїй кружці з чаєм. Вона завжди так робила – йшла в тінь, надаючи мені самому розбиратися з її матір’ю.
Уже за півгодини я стояв навкарачки між довгими грядками з цибулею. Сонце пекло немилосердно, маківку напікало навіть крізь кепку. Земля була суха, грудкувата, бур’яни чіплялися за неї намертво, обриваючись біля самого кореня. Поруч, на пластиковому стільчику, влаштувалася Ганна Степанівна. Сама вона не полола – лікарі заборонили нахилятися через тиск – але здійснювала чуйне керівництво.
– Ти глибше бери, Андрійку, глибше. Корінь треба з м’ясом видирати, а ти тільки верхівки скубеш. Через три дні знову все затягне. І не поспішай, роби на совість. Ми ж для себе ростимо, для внуків. Невже тобі не хочеться, щоб дітки свої вітаміни їли, без хімії?
Я мовчки видер великий кущ кульбаби. Земля забилася під нігті. Мій свіжий манікюр, зроблений у четвер увечері за немалі гроші, перестав існувати ще в перші десять хвилин. У грудях повільно закипала злість. Не на свекруху – вона була такою завжди, її не переробити. На дружину. На себе. На те, що я знову сиджу тут, у цьому пилюці, виконуючи чужу волю, поки мої власні плани на вихідні летять шкереберть.
– Мамо, а можна мені водички? – Орисся підбігла до грядки, розчервоніла від спеки. Вона намагалася гратися з місцевим псом, але той ліниво спав у тіні хати й на контакт не йшов.
– Візьми в домі, на столі глечик стоїть, – проговорив я, витираючи піт із чола тильною стороною долоні.
– Не треба в дім бігати, бруд тягати, – втрутилася Ганна Степанівна. – Оксанко! Принеси дочці води з криниці. І Андрію захопи, бачиш, у нього обличчя вже бордове.
Оксана, яка в цей момент ліниво прибивала дошку до паркана, відклала молоток і пішла до криниці. Вектор її руху був настільки неквапливим, що мені захотілося жбурнути в неї сапкою.
На вечір суботи в мене не розгиналася спина. М’язи вили від незвичного навантаження, долоні горіли. Ми перейшли на грядки з морквою, яка потребувала ювелірної прополки – дрібні сходи легко було переплутати з бур’янами.
– Ну хто так поле, господи, – Ганна Степанівна підвелася зі свого стільчика й підійшла ближче, вдивляючись у результати моєї праці. – Ти ж половину моркви видер, Андрію! Ну подивись, ось тут пусто, і тут пусто. Я ж просила уважнішим бути. У тебе що, думки десь в іншому місці гуляють?
Я завмер, тримаючи в руках черговий пучок трави. Усередині щось клацнуло. Спокійно, подумав я, просто спокійно. Це просто літня людина. Вона вважає, що допомагає.
– Ганно Степанівно, я намагаюся робити акуратно. Сходи дуже дрібні, їх погано видно.
– Якщо погано видно, окуляри треба надягати, – різко кинула свекруха. – Моя Оксана завжди цю моркву ідеально полола, коли маленькою була. А ти дорослий чоловік, елементарних речей зробити не можеш. Від вас, сучасних хлопців, ніякої користі в господарстві. Тільки гроші тратити вмієте на свої салони.
Ззаду підійшла Оксана. Вона щойно повернулася з будівельного ринку, куди їздила з батьком за якимись дошками. У руках у неї було морозиво. Одне. Вона вже доїдала його, злизуючи білі краплі з пальців. Дітям вона привезла по чупа-чупсу. Про мене, звісно, ніхто не подумав.
– Мам, ну чого ти галасуєш? – ліниво промовила вона, сідаючи на ґанок. – Андрій нормально робить. Просто він не звик.
– От саме, що не звик! – підхопила Ганна Степанівна, натхненна підтримкою доньки. – І привчати треба. А то приїде, сяде з книжкою на шезлонгу й думає, що в готелі. А тут вкалувати треба. Ми з батьком цю ділянку тридцять років тримаємо, кожну п’ядь своїми руками обробили. А йому важко спину зігнути.
Я повільно підвівся з колін. Обтрусив штани від налиплої землі. Спину прострілило гострим болем, але я навіть не скривився. Подивився на свекруху – на її обличчя зі щирим обуренням. Подивився на Оксану – вона сиділа на сходинках, доїдала вафельний стаканчик і дивилася в екран телефона, повністю відключившись від того, що відбувається. Для неї ця розмова була звичним фоновим шумом.
– Я закінчив, – тихо промовив я.
– Що значить закінчив? – свекруха сплеснула руками. – А ще три грядки хто робитиме? Дощ обіцяли на ніч, завтра все заросте!
– Ви й робитимете, Ганно Степанівно. Або ваша донька. А я більше на цих грядках не з’явлюся. Ніколи.
Я повернувся й пішов до хати. Кроки давалися важко, ноги здавалися налитими свинцем, але всередині росло дивне, незвичне досі відчуття звільнення. Наче я довго ніс важку, чужу валізу без ручки й раптом просто розтиснув пальці.
У хаті я одразу пішов у кімнату, де ми ночували. Витягнув з-під ліжка сумки й почав складати речі. Дитячі футболки, шорти, постільна білизна – все летіло в баули без розбору, грудками.
У дверях з’явилася Оксана. У неї було здивоване обличчя, навіть трохи перелякане.
– Андрію, ти що робиш? Мама там валер’янку п’є. Навіщо ти їй нагрубив? Вона літня людина, у неї серце.
– Твоя мама повна сил, Оксано, – я застебнув блискавку на першій сумці. – Вона перекопає цей город і нас переживе. А от у мене спина відвалюється. Збирай дітей. Ми їдемо.
– Куди їдемо? Субота, вечір! Пробки на в’їзді до міста дикі. Ти з глузду з’їхав? Через якусь моркву влаштовувати цирк?
– Я не влаштовую цирк. Я їду додому. Якщо хочеш, залишайся тут з мамою та морквою. Машина моя, ключі в мене. Дітей я забираю.
Оксана спробувала перепинити мені шлях, стала в дверному проємі.
– Та нікуди ти не поїдеш. Досить істерик. Заспокойся, зараз повечеряємо, чаю поп’ємо, і все налагодиться. Мама охолоне, вона відхідлива.
Я подивився на Оксану. Спокійно, без паніки, яка зазвичай накривала мене під час наших сварок. І згадав слова Андрія, мого друга: «Вона ніколи не стане на твій бік». Для неї я завжди буду на другому місці: мама головна, а я маю терпіти й відповідати.
– Пропусти, Оксано.
Я взяв дві важкі сумки й вийшов у коридор. Діти сиділи на дивані у великій кімнаті, притихлі, відчуваючи, що відбувається щось надзвичайне.
– Артеме, Орисю, взувайтеся. Ми їдемо додому, до Києва.
– Ура! – Артем скочив з дивана, навіть не намагаючись приховати радість. Дачне життя йому теж добряче набридло під вічним наглядом бабусі, яка забороняла бігати по газону й рвати ягоди з куща без дозволу.
Ганна Степанівна стояла на веранді, підтиснувши губи. Петро Васильович за її спиною мовчки курив, дивлячись кудись у бік дерев. Ніхто нас не утримував, ніхто не вмовляв залишитися.
Оксана йшла за мною до самої машини. Вона все ще намагалася зупинити мене.
– Ти робиш велику дурницю, Андрію, – неголосно промовила вона, коли я вантажив речі в багажник. – Мама цього не забуде. Ти псуєш стосунки через дрібницю.
– Знаєш що, тобі байдуже на мої почуття, Оксано, – я зачинив багажник і повернувся до неї. – Я більше не буду їздити на дачу твоїх батьків ніколи. Це рішення остаточне. Хочеш навідувати їх – будь ласка, хоч кожні вихідні. Дітей брати можеш, якщо вони самі захочуть. Але без мене. З мене досить.
Я сів за кермо, завів мотор. Оксана стояла біля паркана, тримаючи руки в кишенях. Вона виглядала розгубленою дівчинкою, у якої відібрали звичну іграшку. Вона не сіла в машину. Залишилася на дачі, поруч з мамою, яка вже щось вигукувала їй з веранди, активно жестикулюючи.
Ми виїхали за ворота. У дзеркалі заднього виду я бачив, як зменшується фігура дружини разом із зеленим парканом і великою теплицею. У грудях трохи щеміло від розуміння, що цей вечір змінив усе.
Наш шлюб не розпадеться завтра, ми будемо якось жити далі. Але того колишнього Андрія, який був готовий терпіти будь-які приниження заради примарного миру в сім’ї, більше не існувало.
Я натиснув на газ, і машина поповзла по гравійній дорозі, несучи нас геть від чужої дачі, де я занадто довго намагався жити за чужими правилами.
– Тату, а ми до бабусі більше не поїдемо? – тихо запитала Орисся з заднього сидіння, відволікаючи мене від дороги.
Я перевів погляд на дзеркало заднього виду. Донька притискала до себе зайця, а Артем уважно чекав, що я скажу.
– До бабусі з дідусем ви з мамою їздити будете, якщо захочете, – я переключив передачу й вивів машину на асфальтоване шосе. – А в мене на вихідні тепер інші плани.
Попереду замаячили вогні заправки. Я звернув туди, щоб купити дітям сік і спокійно випити кави. Мені належало проїхати ще сто кілометрів до дому, і цей шлях я збирався подолати без зайвої поспіху.
