Пригадую, то був канун Нового року. 31 грудня. Вихідний. Середина дня. За вікном панувала справжня зима, все навколо замело снігом. У повітрі, вдаряючись об шибки, летіли великі сніжинки, справжні морози на вулиці, а я виразно відчував мороз на серці. Знаєте, що таке переддень Новорічного свята в такий гарний білосніжний день? Отож саме таким він і був того дня. Я розлучився зі своєю жінкою, і зустрічати свято було рішуче ні з ким.
До родичів їхати не хотілося. Не хотілося чути їхніх запитань про моє життя, своїх відповідей, а потім дивитися на їхні співчутливі обличчя. На вулиці й на серці були морози. Отак, от.
Я згадав свою тітку. Добрішої душі людини, царство їй небесне. До самого останнього дня свого життя вона допомагала всім, кому могла, а мені казала: — У сам канун Нового року треба зібрати все, що зможеш. Смачну їжу, ковдри й піти на вулицю. Треба нагодувати кожного кота й кожного пса, якого зустрінеш, і підстелити їм теплу ковдру. Так вона й робила.
А от я ледар. Тільки кілька разів бігом навідував наш парк і насипав у різних місцях сухого корму.
Видно, прийшла й моя черга, подумав я. Прийшов час згадати настанови моєї найдобрішої тітки й віддати їй шану. Я зібрав два великих пакети. В одному була варена курочка й купа сухого корму, а в другому — рушники й пара старих ковдр.
Одягнувши теплу куртку з каптуром, я вийшов на вулицю. В обличчя вдарив вітер зі снігом. Зіщулившись, я пішов. Шукав довго й безрезультатно. Чи то коти поховалися від холоду, чи то я просто не міг їх знайти. Знесиливши до краю й не знаючи, що робити й куди все це подіти, я вийшов до маленького скверика.
От що дивно. Скрізь мело й задував холодний свистячий вітер, а тут на небі розійшлися хмари, і один-єдиний промінь сонця, впавши на землю, затримався, і в цьому промені опинилася лавка в центрі сквера й людина, що сиділа на ній.
Я підійшов і сів поруч. Дуже хотілося відпочити, та й приємно було посидіти в тому лагідному промінчику.
Це був дивний літній чоловік у в’язаній шапочці, у руках він тримав букет тюльпанів і дивився кудись уперед.
— Добре тут, — сказав я в нікуди.
— Приємно й тепло, — озвався він.
— А чому ви не йдете зустрічати Новий рік? — поцікавився я.
— Зараз піду, — відповів сивий чоловік, — у мене ще дуже багато справ, от тільки докуру й закінчу одну з них. І він подивився на мене. — А чого ж ти не йдеш? — усміхнувся він.
— Та ні з ким мені зустрічати, — зам’явся я. — І тітка моя казала… — я показав йому пакети.
— Тітка казала тобі, що треба в сам канун Нового року зібрати все, що зможеш. Смачну їжу, ковдри й піти на вулицю, щоб роздати все це бездомним котам і собакам, — продовжив сивий дід і подивився прямо мені в очі.
У мене відвисла щелепа, і сигарета випала на землю.
— Звідки ви знаєте? — здивувався я.
В очах сивого чоловіка раптом блиснули зірки.
— Ти йди, — сказав він. — Тобі треба поспішати, бо тебе дуже чекають. Тітку частіше згадуй. Вона в тебе була добрішої душі людина. І він встав, залишивши на лавці букет тюльпанів, пішов уперед, вийшов із променя сонця й, перейшовши дорогу, раптом зник за автобусом, що проїхав. Ніби розчинився в повітрі.
Я встав із лавки й раптом помітив чотирьох котів, що дивилися на мої пакети жадібними очима. Мабуть, запах курочки донісся до них.
Спочатку підійшли два кудлаті красуні з пухнастими хвостами.
Потім із кущів, смішно стрибаючи в заметах, підтяглися ще двоє.
— Ось ви мені й потрібні, — сказав я їм і виклав усі свої частування й ковдри, розклавши все це під невеликим навісом, що надійно вкривав котів від рясного снігу.
З легким серцем я пішов додому, викинувши порожні пакети. От тільки картав себе, що не спитав того сивого діда із зірками в очах, що він мав на увазі під тим, що мене чекають. Та й про тітку треба було спитати. Отакий я завжди. Усе забуду, найголовніше й переплутаю. Усе життя отак, — картав я себе.
Не помітивши як, ноги самі принесли мене додому, і я вже піднявся до під’їзду, як мій погляд упав униз.
Там у кущах, у заметі сидів маленький, сірий кошеня і плакало, притиснувши до себе ліву лапку.
Я опустився навпочіпки перед ним і спитав:
— Що сталося, малюк?
Кошеня схлипнуло й простягло мені маленьку, мокру й холодну, як лід, лапку. Я витягнув із кишень обидві руки й узяв її в долоні. І раптом. Цілком раптом у мене вирвалося:
— У тата руки дуже цілющі. Зараз сонечко тобі стане краще.
Я обережно взяв маленьке тремтливе тільце в дві долоні й, притиснувши його до себе, увійшов у під’їзд.
Тепер мені було ким зайнятися й з ким зустріти Новий рік.
Усе-таки цей сивий дід із зірками в очах не збрехав. Мене чекали. Дуже чекали. А це ж найголовніше. Коли тебе чекають.
ОЛЕГ БОНДАРЕНКО
Джерело.
