Я розповім вам історію про Олену Сергіївну. Вона вийшла заміж пізно – на тридцять один рік, як казала її мати. Але так склалося, хоч зовнішність мала непогану – сірі очі, русяве трохи кучеряве волосся до плечей, мила усмішка.
— Треба було раніше чоловіка шукати, а ти все вчилася та скромничала. А твої подружки найкращих женихів собі вибрали, — бурчала Ганна Дмитрівна, мати Олени, — а тепер що лишилося, те й підбирай. Не до вподоби мені твій залицяльник Іван. Начебто з простих, батьки з села, а гонору – хоч відбавляй… Що це таке?
Іван справді мав складний характер, владолюбний, бундючний і нетерпимий. Але це виявилося, коли Олена вже вийшла за нього заміж. Спочатку Іван тримався, гарно залицявся, дарував квіти й був уважним.
А коли перший романтичний час молодої сім’ї минув, чоловік почав показувати характер, зухвало робив Олені зауваження з будь-якого приводу, навіть не замислюючись, що строгим повчальним тоном може її образити. Але Олена старалася, хотіла зберегти сім’ю, слухала чоловіка, працювала в проектному інституті, її поважали на роботі, і вдома все встигала, а Іван тільки хмурився і свій поганий настрій зганяв на ній.
Народився в них Антін, і коли хлопчик почав хворіти й не спати ночами, Іван і зовсім відсторонився, йшов ночувати в другу кімнату, щоб його не турбували.
Коли Антону було чотири роки, батьки розлучилися. Олена, втомлена від характеру чоловіка, зважилася сама виховувати сина, а Іван з легкістю, яка ранила Олену найбільше, погодився на розлучення. Як потім виявилося, у нього вже було до кого піти. На щастя, Іван швидко перебрався з другою дружиною в інше місто, і Олені стало легше – принаймні не було шансу зустріти свого колишнього на вулиці…
Усю свою ніжність Олена Сергіївна віддавала єдиному Антонові.
— Оленко, — не раз казала їй мати, — ти ще молода, симпатична, вийшла б заміж або хоч якогось друга знайшла для себе…
Але Олена не слухала Ганну Дмитрівну й старанно працювала, щоб забезпечити сина всім необхідним. Вона економила на всьому, щоб накопичити Антонові на навчання, і на весілля, і собі відмовляла в усьому. Аліменти від чоловіка були дуже скромними.
Антін ріс, добре вчився, у старших класах займався з педагогами, щоб підготуватися до вступу в інститут. Олена захопила його своєю професією, і він, закінчуючи навчання, уже знав, що мати домовилася у своєму інституті, щоб його взяли туди на роботу.
— Якраз я на пенсію скоро вийду, а ти прийдеш до нас як молодий спеціаліст! Директора я вмовила. Він знає нашу сім’ю давно й обіцяв узяти тебе… — раділа Олена Сергіївна.
Антін повернувся додому й одразу почав працювати в проектному інституті, де довгі роки трудилася його мати.
— Постараюся тебе не підвести! — обіймав він матір, — а ти вже скоро будеш відпочивати… Зміна поколінь!
За рік Олена вийшла на пенсію, їй якраз виповнилося п’ятдесят п’ять років, і до цього часу Антін підшукав собі дівчину Оксану. Це була миловидна блондинка з пишними формами й стрункими ногами. Антін був закоханий по вуха, і пара готувалася до весілля.
Олена Сергіївна раділа за сина. Одне засмучувало тепер – це згасання її матері. Ганна Дмитрівна уже відсвяткувала своє вісімдесятиріччя, і час від часу біля під’їзду її квартири зупинялася невідкладна допомога. Олена то жила в матері, в дні її особливого нездужання, то знову поспішала до себе, але щодня навідувала матір, приносила їй їжу, купувала ліки, а мати розпитувала про молодих, про погоду й про здоров’я самої Олени.
— Ось піду я скоро, дочко, — казала Ганна Дмитрівна, — а болить моя душа за тебе. Не за Антона, він що, він не один, з дружиною. Вони здорові, молоді, сильні. А ти в мене все життя Антона виховувала, тягнула, вчила, ось і на весілля накопичила, і на машину ми з тобою їм грошей подарували. Усе на нього. Сама ти ні заміж не вийшла, ні на море, на південь не поїздила… Шкода мені тебе. І я вже другий рік хворію, на твоїх руках знову.
— Що ти, мамочко, я ні про що не шкодую… Антін, так, він моє світло у вікні… — почала було Олена.
— От саме, що світло у вікні, а так не можна було. Ти його розпестила… Ось після весілля вже півроку минуло, а до мене вони жодного разу не приходили… Хоч знають, що я хвора, на краю могили… Може, й не побачимося більше… І до тебе не заходять. Хіба це правильно? — хвилювалася бабуся Ганна.
— Та що ти, мамо, у них медове время. Їм не до нас. До того ж вони працюють… — Олена заступалася за сина й невістку.
— Ні, — похитала головою Ганна Дмитрівна, — не те кажеш. Мати є мати. І скільки ти для нього зробила… Забувати не можна. Ані в горі, ані в радості-щасті… Розпестила ти його все-таки…
Олена промовчала. А потім подзвонила Антонові й попросила його прийти до бабусі, бо вона себе погано почуває.
Антін прийшов з дружиною, посиділи біля Ганни Дмитрівни півгодини, випили чаю й поспішили додому. Жили вони у батьків Оксани, в приватному будинку.
Не стало баби Ганни. Олена плакала, жаліла матір, жаліла трохи й себе. Слова матері все частіше чулися їй довгими вечорами, коли сиділа Олена сама біля вікна, згадуючи, як у цей час раніше повертався її син з роботи, а вона накривала на стіл, і вони обмінювалися новинами… А тепер вона сама.
Але Олена взяла себе в руки й пішла працювати в дитячий садок, на подив усім знайомим.
— У тебе вища освіта, а ти підлогу мити? У пенсійному віці… — говорили Олені сусідки, а вона відповідала: — Нічого. Я все життя за столом, за кресленнями. Треба й порухатися. Моя мама в юності працювала вихователькою в дитячому садку, я любила до неї зі школи заходити…
У Олени була невелика пенсія, всі заощадження вона витратила на сина. І хоч вона звикла й раніше жити скромно, але тепер їй захотілося трохи бути вільнішою в коштах. Робота, звісно, відбирала і сили, і час, але сумувати вже точно Олені було ніколи. До того ж вона за наполяганням своєї сусідки вирішила піти з нею займатися в народний хор при будинку культури, і так її життя стало набагато цікавішим.
Олена займала себе ще й тому, що намагалася не турбувати Антона й Оксану, щоб не заважати їхньому особистому життю, хоча їй було дуже боляче, що син не тільки не приходив до неї, а навіть дзвонив дуже рідко, і тільки якщо в справі.
Ні-ні, та й поплаче Олена вечорами, роздивляючись альбом з дитячими фотографіями сина. Щоб не дуже сумувати, вона надрукувала у фотоательє найулюбленіші фотографії з сином, де вони разом, у великому форматі, і, помістивши в рамки, мов картини, розвісила по всій квартирі.
Час від часу вона зупинялася біля фото й торкалася рукою обличчя сина, і всміхалася. І часом їй здавалося, що він усміхається у відповідь. А потім було очікування дзвінка, і радість, якщо син іноді загляне до неї на чай, аби взяти щось зі своїх речей або взуття.
Антін зазвичай бував у матері недовго. Він навіть не одразу помітив і фото в рамочках. А коли нарешті побачив, то зупинився, глянув на матір і здивовано запитав:
— Що це ти надумала їх повісити?
— Та так… — завагалася Олена Сергіївна, — я вже немолода, ось і згадується те давнє, найзолотіше время, коли ти був маленьким…
Антін кивав і тікав додому до дружини, не зовсім розуміючи “примхи” матері. А Олені ніби мати з неба допомагала. З’явився у Олени й приятель з хору.
— Ну, Оленко, у нас так-то всього три чоловіки в колективі, а ти одного увела. Ми не могли всі ці роки його причарувати, а ти вмить його в себе закохала! — відверто сміялися учасниці хору, — ось що значить – новенька!
Усі сміялися, і сам “закоханий” Микола Федорович цілував Олені руку, вчергове проводжаючи після репетиції до дому.
Олена не сприймала серйозно таку дружбу і поблажливо та по-доброму приймала залицяння шістдесятип’ятирічного соліста. А той був наполегливим і буквально обожнював Олену, прикипівши до неї душею.
— Оленко, ви навіть не уявляєте, як з вами добре. І розумна, і слухати вмієте, і спокійна, і така красуня.
— Гаразд, гаразд… Більше не треба мене хвалити, бо я зазнаюся остаточно. Я вірю, і про вас можу те саме сказати. До того ж ви так талановиті! Вам би на великій сцені виступати.
— Я давно вже хотів закинути свої концерти. Співати можна й вдома, за столом у свята, мої діти слухають мене із задоволенням. Але я прийшов у колектив уже десять років тому через те, що овдовів, і вечорами стало несила бути одному. А тут все-таки – талановитий керівник, виступи, маленькі свята — наші зустрічі. А тепер я вже нікуди не піду, хочу бути з вами поруч.
Олена йшла додому, і знову дивилася на фото, і зітхала. Антін так само рідко дзвонив, і замінити це спілкування було неможливо ані співом, ані роботою, ані добрими приятелями.
Але вона терпіла й раділа рідкісним візитам сина. Лише останнім часом він почав натякати, що непогано було б бабусину квартиру продати, аби допомогти придбати їм з Оксаною своє житло.
— Ви погано вживаєтеся з її сім’єю? — стривожилася Олена Сергіївна.
— Ні, добре, але Оксана хоче окрему квартиру, — зам’явся Антін.
— Тоді, ласкаво прошу, переїжджайте й живіть, хоч завтра! — сказала Олена сину. — Хоч невелика двокімнатна “хрущовка”, але вам як молодій сім’ї поки вистачить.
— Правда? — засяяв Антін, — ти найкраща мама на світі! Побіжу обнадію Оксану. У нас тепер своя квартира!
— Хвилинку, синку. Квартира залишиться моєю, — зупинила його Олена Сергіївна, — ні на кого переписувати я її поки не буду. А ви живіть дружно й народжуйте мені внуків.
Антін пішов. І скоро з дружиною перебрався в бабусину затишну квартирку. Як просила його мати, за рік народилася в них донечка на радість усім рідним, і особливо самим батькам.
А Олена вже звільнилася з роботи, зрозумівши, що тепер прийшов час приділяти увагу внучці, та й собі також, щоб бути здоровою. Залицяльник її, Микола Федорович, був такий наполегливий, що все-таки вмовив Олену на спільне проживання, і вони стали парою, живучи на дві квартири.
Олена вже звикла до ролі бабусі й дружини, і тільки дивувалася, як швидко змінюється її життя останнім часом. Вона дякувала Миколі Федоровичу за “другу весну”, і він не переставав радіти своїй любові й дякувати долі за таку зустріч.
У молодої сім’ї теж усе було добре. Антін став уважнішим до матері, і все частіше заходив її навідати. Одного разу він заговорив про обмін квартирами.
— У нас буде друга дитина, мам, — почав він.
— Так, я знаю, і дуже рада, — усміхнулася Олена Сергіївна.
— Оксана просить мене поговорити з тобою, щоб ти переїхала в бабусину квартиру, а ми – сюди, в нашу. Вона просторіша, на десять квадратів більша, сталінка. Нам на двох дітей буде тут зручніше…
— А чому Оксана завжди просить через тебе, а сама мовчить? – усміхнулася Олена Сергіївна, — знає, що я не зможу тобі відмовити? А чому б їй не вмовити своїх батьків пожити в бабусиній квартирі, а вам віддати їхній просторий будинок? Адже вона єдина дочка! Ото було б дітям роздолля!
Антін почервонів і пішов. А Олена Сергіївна не поспішала радувати сина. Вона теж звикла до своєї квартири. Тут кожна дрібничка була під рукою, все на своєму місці, рідне й обжите, з закритими очима знайдеш навіть голку…
І тут же згадувалися Олені слова матері: “Розпестила ти його, Антона, ой, розпестила…” І Олена вирішила не квапити події. Народилася друга внучка, додавши багато приємних клопотів усій родині. Дівчатка росли дружно, жили в одній маленькій кімнаті, а на вихідні приходили в гості то до бабусі Олени, то до бабусі й дідуся з боку Оксани. Там був їм простір і у дворі, і в саду з альтанкою, і власні гойдалки та ягоди.
А Олена Сергіївна з Миколою Федоровичем стали жити разом, у її квартирі, і здавали його квартиру мешканцям, аби мати більше коштів для життя. Вони любили ходити в театр і їздити в невеликі одно- або дводенні екскурсії, для цього й зважилися з’їхатися.
І лише через дванадцять років, коли не стало Миколи Федоровича, Олена Сергіївна переїхала в квартиру своєї матері, яка була і квартирою її дитинства.
— Усе, синку, беріть нашу квартиру, живіть там, а мені вже й маленької вистачить, — сказала вона синові, — наїздилася я, наспівалася, буду тепер вдома сидіти, дівчаток у гості чекати, і вас також. Сподіваюся, не покинете мене…
Син обійняв матір і допоміг переїхати їй у рідні з дитинства стіни, зробивши там косметичний ремонт.
Олена не стала нічого міняти в обстановці квартири, лише повісила на стінах ті великі фотографії сина, мами, і свої в юності. А ще на столику стояв портрет Миколи…
— Ось ми всі разом і будемо тут, — усміхалася Олена світло й спокійно, дивлячись на улюблених людей на фото, — і чого мені ще бажати? Рідні стіни й тепло дорогих моїх людей.
Внучки навідували бабусю. Дівчатка любили залишатися ночувати в неї, у своїй звичній спаленьці, де так і стояли їхні ліжка, і довго в них не стихали розмови, перемішані зі сміхом і жартами.
— А ну, дівчата, пора спати! — командувала бабуся з великої кімнати, — сороки-білобоки… Завтра рано вставати. Сирники буду вчити вас готувати. А то вже скоро наречені. Екзамен з кулінарії я у вас особисто прийматиму!
