Чоловік сам пропонує підвезти мене на роботу, а за годину літній водій зупиняє мене біля хлібного кіоску й шепоче: «Завтра не сідайте до Романа в машину, якщо хочете врятувати доньку». Я вирішую, що Аркадій Семенович збожеволів. Але ввечері Роман справді каже, що вранці відвезе мене до центру.
— Ти ж зазвичай виїжджаєш раніше, — зауважую я.
— Усе змінилося. Поїдемо разом, — відповідає він і продовжує чистити яблуко довгою спіраллю.
Телефон лежить поруч екраном униз. На його зап’ясті блищить новий дорогий ремінець, хоча два тижні тому він запевняв, що грошей ледве вистачає на заняття Кіри. Наша донька мріє вступити до коледжу дизайну, і я щомісяця відкладаю кошти на її рахунок. Роман присягається, що теж допомагає.
Уночі він зачиняється у ванній. Вода не тече, зате телефон кілька разів вібрує. Я чую, як він шепоче:
— Ні, завтра привезу. Вона нічого не дізнається.
Уранці Роман раптом відмовляється брати мене з собою. Каже, що в Кіри паморочиться голова, цілує мене сухими губами й виходить. Я чекаю, поки його машина зникає за будинком, беру сумку й їду на автостанцію.
Автобус до Березівки майже порожній. Я не розумію, навіщо їду туди, доки на зупинці біля поліклініки не заходить молода жінка з хлопчиком у синій шапці. На його рюкзаку вишита ракета. Дитина підводить голову — і в мене перехоплює подих.
Це очі Романа. Важкі повіки, світлий обідок навколо райдужки, той самий погляд, який я бачу в Кіри на старих фотографіях.
На пальці жінки блищить каблучка із зеленим каменем. Рік тому Роман приносить додому таку саму, а потім каже, що повернув її в магазин.
На кінцевій я йду за ними. За кілька хвилин жінка звертає до сірого будинку. Біля воріт стоїть машина Романа, хоча на заводі його вважають відрядженим.
Він виходить назустріч хлопчикові, підіймає його на руки й сміється. Потім цілує жінку, поправляє синові шарф і відчиняє хвіртку.
Я повертаюся додому раніше за нього. За дві години Роман заходить із пакетом мандаринів.
— Кірі краще? — питає він.
Я дивлюся йому просто в очі.
— Як звати твого сина?
Пакет вислизає з його руки. Мандарини котяться під батарею. Роман блідне, але відповідає:
— Тимур.
У цю мить у замку повертається ключ. Віра Миколаївна, його мати, заходить без стуку, бачить нас і спокійно каже: «Ну нарешті». Потім дістає із сумки сірий запечатаний конверт і простягає його Романові. Його пальці тягнуться до краю паперу, але я перехоплюю конверт раніше.
— Що там?
Віра Миколаївна навіть не здригається.
— Не лізь не в своє діло. У Роми є син, і ти мусиш розуміти, що це означає.
— У Роми є донька, — відповідаю я. — І вона теж його дитина.
— Донька виросте й піде. А хлопчик продовжить прізвище.
Роман мовчить. Саме це мовчання розбиває мене дужче за будь-які зізнання. Він не захищає мене. Не зупиняє матір. Просто дивиться на конверт, наче боїться, що всередині лежить щось гірше за мій біль.
Віра Миколаївна розгладжує рукавичку й каже, що Зарина сама, Тимурові потрібен батько, а мені слід не влаштовувати скандал. Роман житиме зі мною, але допомагатиме іншій сім’ї. «Так роблять дорослі люди», — промовляє вона.
Я збираю сумку, але не йду. У кімнаті спить Кіра, притиснувши до грудей підручник. Поруч лежить листівка від Романа: «Моїй майбутній художниці». Я згадую, як донька відмовилася від поїздки на конкурс, бо батько сказав: «Зараз тимчасові труднощі». Тоді я повірила йому.
Уранці Аркадій Семенович чекає мене біля бібліотеки. Замість привітання він кладе на лавку товсту папку.
— Я мав сказати раніше, — зізнається він. — Роман просив мене друкувати маршрутні листи. У звітах стояли одні адреси, а їздив він зовсім в інші місця.
Усередині — копії маршрутів, чеки із заправок і фотографії електронних перепусток. На одному знімку машина Романа щотижня стоїть біля будинку Зарини. Але страшнішими виявляються банківські виписки.
З накопичувального рахунку Кіри йдуть гроші. П’ятдесят тисяч на будівельні роботи, вісімдесят — у меблевий магазин, тридцять дві тисячі — до приватної клініки й ще сто двадцять — на картку Зарини.
— Скільки залишилося? — питаю я.
Аркадій Семенович відводить погляд.
— Двадцять три тисячі.
Я закриваю папку. На обкладинку падає дощова крапля й розтікається по прізвищу Романа.
Удома я кладу документи на стіл. Роман спочатку все заперечує, потім плаче, а потім пише розписку: обіцяє повернути гроші, продати машину й відмовитися від претензій на мою ділянку. Два тижні він майже ідеальний. Переказує Кірі сто тисяч, відвозить її до коледжу, купує нові матеріали.
Я майже вірю, що страх здатен зробити людину чесною.
Але одного вечора Роман кладе переді мною заяву.
— Підпиши. Це всього лише гараж.
Я читаю перший рядок і відчуваю холод: мова йде не про гараж, а про землю, що дісталася мені від тітки.
— Ти хотів закласти мою ділянку?
— Тимчасово. Мені треба закрити нестачу на роботі.
— Яку нестачу?
Його обличчя стає жорстким.
— Якщо почнеш галасувати, Кіра перша постраждає. Я знаю людей, які можуть зробити так, що їй не дадуть вступити.
Крізь стіну тихо кашляє донька. Роман підіймає телефон і комусь дзвонить:
— Вона відмовилася. Отже, діємо сьогодні. До ревізії залишилося зовсім мало часу…
Я чекаю, доки він засне, роблю копії всіх паперів і пишу листа директорові заводу. Уранці беру папку й вирушаю туди. Біля кабінету начальника Роман перегороджує мені дорогу, а за його спиною вже стоять директор і бухгалтер.
Він усміхається, наче все ще може керувати розмовою.
— Ларисо, прибери папку. Інакше пошкодуєш…
Я кладу долоню на защіпку й відкриваю її.
У папці лежать не лише банківські виписки. Я заздалегідь записала на телефон нічну розмову Романа про нестачу й додала її до листа директорові. Поруч лежать його розписка, копії заяви на мою ділянку й фотографії маршрутів.
— Інакше пошкодую я? — перепитую я. — Чи ти боїшся, що пошкодують ті, чиї гроші ти привласнив?
Роман рветься до папки, але директор зупиняє його жестом.
— Не торкайтеся документів, — каже він. — Бухгалтер уже викликала перевіряльників.
Обличчя Романа стає сірим. Він раптом перестає бути впевненим начальником постачання. Переді мною стоїть людина, яка два роки брехала дружині, приховувала сина, переводила гроші з доньчиного рахунку й намагалася закласти мою землю, щоб закрити службову діру.
— Ти зруйнуєш сім’ю, — шепоче він.
— Ти зруйнував її сам. Я просто перестала прикривати уламки.
Того ж дня його відсторонюють від роботи. Перевірка показує, що він оформлював фіктивні поставки, підробляв маршрути й виводив гроші через знайомих підрядників. Сірий конверт, який принесла Віра Миколаївна, виявляється копією заяви на заставу моєї ділянки. Вона хотіла, щоб я підписала її вдома, поки Роман удавав каяття.
Юрист підтверджує: без моєї нотаріальної згоди землю ніхто не міг закласти. А гроші Кіри вдається повернути після звернення до банку й офіційного розслідування. Роман продає машину, свою частку в квартирі й виплачує більшу частину вкраденого. Решту з нього стягують за рішенням суду.
Зарина теж не залишається з ним. Вона дізнається, що Роман обіцяв їй оформити будинок, а мені казав, ніби просто допомагає самотній жінці. Забравши Тимура, вона переїжджає до сестри й забороняє Романові приходити без попередньої домовленості.
Кіра довго не розмовляє з батьком. Одного разу вона питає мене:
— Мам, чому ти не сказала раніше?
Я обіймаю її й відповідаю:
— Тому що сподівалася, що він сам стане чесним.
— А тепер?
— Тепер я знаю: надія не має коштувати тобі майбутнього.
Навесні ми відкриваємо вдома маленьку майстерню. Я шию чохли й подушки, а Кіра вигадує візерунки. На вікні висять лляні фіранки, на столі стоїть лампа із зеленим абажуром — майже така, яку донька намалювала у своєму першому ескізі.
Аркадій Семенович приходить одного разу з банкою варення й довго стоїть біля дверей.
— Вибачте, Ларисо. Я мав попередити вас раніше.
— Ви попередили тоді, коли я змогла почути, — кажу я. — Цього достатньо.
Він іде, кульгаючи по мокрій доріжці. Я зачиняю двері, повертаюся до столу й бачу, як Кіра ріже тканину по накресленій лінії.
Раніше я боялася розрізати хоч щось: плаття, родинну фотографію, стару звичку терпіти. Тепер ножиці легко проходять крізь матеріал.
За вікном гасне світло, а в кімнаті стає все просторіше — наче разом з останнім розрізом із неї назавжди вийшла людина, яка займала надто багато місця.
