— Їсти сьогодні будемо? — Батько ввалився на кухню й плюхнувся на табурет біля столу. Ніжки неприємно шкрябнули по підлозі. Мати мовчала, а Ярина напружилася в своїй кімнаті.
— Я з ким розмовляю? Дивись на мене! — гримнув батько й ударив кулаком по столу.
Ярина знала, що мати обернулася, з її очей сочився страх.
— Чого витріщилася? Жерти давай! Чоловік з роботи прийшов. Знаю я вас, баб, вам би тільки балачки точити та хвостом крутити, — пробурмотів він уже тихше.
Мати загриміла посудом, метушливо знімаючи тарілку з сушарки над раковиною.
— Знову макарони? Набридли, — гаркнув батько. Ярина зіщулилася в своїй кімнаті, чекаючи, що зараз почується дзвін розбитої тарілки. Ні, обійшлося… Якийсь час із кухні не долинало жодного звуку. Ярина вийшла зі своєї кімнати й зазирнула на кухню. Батько сидів до неї спиною. Мама махнула їй рукою, мовляв, іди. І Ярина миттєво зникла з дверного отвору, наче її й не було. Вона зачинилася в своїй кімнаті й уткнулася в підручник, але після кожного речення зупинялася й прислухалася. Начебто тихо. Сьогодні батько поводився досить спокійно. Потім вона чула, як він пройшов повз її двері в їхню з матір’ю кімнату, щось бубнячи собі під ніс, і там затих.
Вона чула це майже щодня. За звуками визначала, що відбувається на кухні. Батько ніде постійно не працював. Не міг довго втриматися на одному місці через пиятики, перебивався тимчасовими заробітками. Коли мами не було вдома, Ярина намагалася не залишатися з ним у квартирі, йшла до подруг після школи або сиділа на сходах і чекала маму.
— Привіт. Чого на сходах сидиш? Ключі забула? — Микита зупинився перед Яриною. Він жив на п’ятому поверсі.
— Начебто так, — буркнула вона. Їй було соромно, що він застав її на сходах.
Микита пройшов повз, піднявся на дві сходинки й зупинився.
— Змерзнеш, не можна на бетонних сходинках сидіти. Ходімо до мене.
Ярина не відповіла.
— Ходімо, — суворо сказав Микита, і вона підкорилася. Він був старшокласником, а вона звикла слухатися старших.
Микита відчинив двері своєї квартири й пропустив Ярину вперед.
— Мам, я прийшов. І не сам! — гукнув він, зачинивши вхідні двері.
— А з ким? — У передпокій вийшла Марія Петрівна, мама Микити.
— Добридень, — тихо привіталася Ярина.
— Добридень. Ярина, здається?
— Уявляєш, піднімаюся сходами, а вона на сходинках сидить, — роздягаючись, повідомив Микита.
— Ключі забула? — запитала Марія Петрівна. — Роздягайтеся й мийте руки, я поки обід розігрію.
Ярина пройшла до кімнати й озирнулася. Квартира така ж, як і в них, але затишніша й гарніша. Обід видався дуже смачним, хоча їли звичайний курячий суп і макарони з сосисками.
— Дякую, дуже смачно, — подякувала вона.
— Наступного разу не сиди на сходах, піднімайся одразу до нас, — сказала Марія Петрівна. — Домовилися?
Ярина кивнула.
— Дякую, мам. Ми до мене підемо. Ходімо, — Микита встав і зробив знак Ярині рукою. Вона підвела очі на Марію Петрівну. Та згідно кивнула.
Увійшовши до кімнати Микити, Ярина здивувалася, що прибрано, речі не розкидані, чисто, на стіні постери відомих груп, різнокольорових байків.
— Любиш гонки? — запитала вона.
— Не особливо, просто постери гарні.
— А в мене немає комп’ютера. Точніше, є, монітор батько розбив. Грошей немає купити новий.
— У мене планшет є, хочеш дам? — одразу запропонував Микита.
— Ні, батько побачить, продасть.
— Тоді приходь до мене й займайся, коли треба.
— А ти вже вирішив, куди вступатимеш після школи? — Ярина помацала макет літака. — Сам зробив?
— Звісно. Я хочу до авіаційного інституту вступати.
— Льотчиком будеш?
— Ні, літаки конструювати, — поблажливо всміхнувся Микита.
Він подобався всім її однокласницям. Красень. Завтра в школі дівчатам розповість, що була в Микити Смоліна вдома, заздритимуть.
Час за розмовою пролетів непомітно. Ярина глянула на годинник і схопилася.
— Мені пора, мама, мабуть, уже прийшла.
Іти страшенно не хотілося, але й зловживати гостинністю теж. Микита вийшов провести її в передпокій.
— Ти приходь, не сиди на сходах, — сказав він на прощання.
Ярина увійшла до своєї квартири й побачила на вішалці мамине пальто. З кухні долинав дзвін посуду — мама готувала вечерю.
— Ти звідки так пізно? — визирнула вона з кухні.
— Я на п’ятому поверсі була, у п’ятнадцятій квартирі.
— Ти б не тинялася по квартирах. Що люди про нас подумають? Вечеряти будеш?
— Ні, тьотя Маша нагодувала. Я уроки піду робити. Він вдома? — Не чуєш? Хропе, як паровоз. І де тільки гроші взяв? Нажерся знову, — зітхнула мати.
Відтоді Ярина часто бувала в Микити. Якщо зустрічала його на перерві, кивала й зніяковіло червоніла. Він вітався й проходив повз.
Іноді Ярина не заставала Микиту вдома, він по вечорах займався в спортивному клубі. Тоді тьотя Маша розповідала про сина, про чоловіка, який помер кілька років тому.
Зима змінилася весною, настало літо. Ярина більше не піднімалася до Микити, гуляла з подругами або сиділа на лавці біля будинку.
— Чого не заходиш? — запитав якось Микита, зустрівши її на вулиці. Ярина знизала плечима.
— Ти вже склав іспити? Коли поїдеш вступати?
— Я не поїду. Буду вчитися тут, у політехніці. Матір не хочу саму залишати.
— Здорово! — зраділа Ярина.
А восени вона одного разу зайшла до нього, наче задачу не могла розв’язати. Але чомусь базікати, як раніше, не виходило. Ярина соромилася Микити, почувалася скуто й ніяково. Він змінився, подорослішав і став ще гарнішим.
Тієї зими помер батько, отруївся паленою горілкою. Мама не плакала навіть на похороні, а Ярині чомусь було його шкода. Тепер не було потреби чекати маму з роботи, не було причини підніматися до Микити.
Мама ще довго здригалася від дзвінків, і в її очах спалахував страх.
— Мам, ти чого? Немає ж його, — казала Ярина.
— Звичка, — відповідала мама.
Ярина вже вчилася в одинадцятому класі. Одного вечора вона стояла біля вікна й чекала Микиту.
— Ти чого без світла? Усе Микиту виглядаєш? — до кімнати увійшла мама й клацнула вимикачем.
— Просто дивлюся у вікно, — сердито відповіла Ярина, заскочена зненацька.
— Він дорослий, дівчина в нього є. Гарна. Краще б уроки вчила, — зітхнула мама.
У Микити є дівчина! Серце розривалося від горя й ревнощів. Ярина не бачила дівчину Микити, але вже ненавиділа її. А одного разу зіткнулася з ними у дворі.
— Яринко? Привіт, чого не заходиш? — привітно запитав Микита. Його дівчина стояла поруч і крижаним поглядом дивилася на Ярину. Через високий зріст дивилася зверхньо, навіть зневажливо, як на мишу. Микита теж був високий, але все одно він дивився на Ярину по-іншому.
— Ти в якому вже класі вчишся?
— У випускному.
— Як швидко час летить. А я дивлюся, ти погарнішала, подорослішала, не впізнати тебе одразу. Куди вступати збираєшся?
— Микито, ходімо. — Дівчина незадовільно смикнула його за руку.
— Бувай, удачі! — сказав Микита, і вони пішли під ручку.
Ярина провела їх довгим поглядом. «Холодна, як рибина, а замість очей крижинки вставлені, — зло подумала вона. — Звісно, їй більше пасувало б прізвисько Снігова королева, але завелика честь». І Ярина почала називати її про себе Рибиною.
Минав час, Ярина закінчила школу й вступила до медичного інституту. А Микита отримав диплом і влаштувався на роботу, невдовзі купив собі машину. Ярина навчилася визначати її за звуком мотора, кидалася до вікна, коли він під’їжджав до під’їзду.
Якось Ярина йшла з інституту й зустріла у дворі Марію Петрівну. Та повільно кудись ішла з паличкою, помітно кульгаючи.
— Добридень, тьотю Машо, — привіталася Ярина. — Що з вами, чому кульгаєте?
— Нога розболілася, сили нема терпіти. Ледве ходжу. Лікар сказав, операцію треба робити, суглоб штучний ставити, а я боюся, — поскаржилася Марія Петрівна.
— Так скажіть, що купити, я збігаю в магазин, мені не важко, — одразу запропонувала Ярина.
— Сходи, бо Микити ніколи вдома немає…
Так Ярина знову почала забігати до Микити, щоправда, з ним зустрічалася вкрай рідко. Вона ходила в магазин, допомагала з прибиранням його мамі.
Одного разу вона наважилася й запитала про дівчину Микити.
— Ліда, звісно, гарна дівчина, але надто манірна. Постійно мовчить, не знаєш, як до неї й підступитися. Чужа вона якась. Ось ти своя. Не така потрібна наречена моєму синові, — зітхнула Марія Петрівна. — А ти чого розпитуєш? Чи не закохалася бува в нього?
Ярина опустила очі.
— Не журися. Була б ти старшою, кращої жінки Микиті й не треба. Зустрінеш ти ще своє кохання.
— Не треба мені іншого кохання, — тихо сказала Ярина й побігла.
Якось вона зайшла до Марії Петрівни запитати, що купити в магазині. Двері відчинила Рибина.
— Чого тобі? — непривітно запитала вона.
— Я до тьоті Маші…
— Немає її. Микита повіз її до лікарні машиною.
Здавалося, Рибина спеціально високо задерла підборіддя, щоб дивитися на Ярину зверху вниз.
— Чого ти швендяєш сюди без кінця? — Рибина блиснула крижинками очей.
— Я не швендяю, я тьоті Маші допомагаю, в магазин ходжу.
— Теж мені помічниця. Не ходи більше сюди. Якщо треба, я сама допоможу. Ми скоро з Микитою одружимося й тут будемо жити. Іди звідси, бо після тебе речі пропадають, — грубо сказала Рибина.
— Які речі? — спалахнула Ярина.
— Перстень. Я на раковині у ванній перстень залишила. Потім зайшла, а персня немає. Ти взяла, більше нікому.
— Та я далі передпокою не ходжу, — гнівно вигукнула Ярина.
— А я не знаю, може, ти без мене заходила. Краще по-хорошому віддай, а то поліцію викличу. — Рибина подалася вперед і нахилила голову. Злі крижані очі опинилися зовсім близько. Ярина відсахнулася.
— Не брала я твого персня!
— А ти доведи. — Рибина зробила крок до неї, очі-крижинки опинилися зовсім поруч. Ярина не витримала, розвернулася, рвонула на себе двері й зіткнулася з Микитою.
— Що ви так голосно розмовляєте? На сходах чути. — Микита перевів погляд з Ярини на Рибину. Ярина теж озирнулася.
Рибина випрямилася й лагідно всміхалася Микиті.
— Уже повернувся? — як ні в чому не бувало, запитала вона.
Ярина хотіла втекти, але Микита втримав її за руку.
— Що сталося?
— Вона… Вона звинуватила мене, що я її перстень взяла. Не брала я нічого, я навіть у ванну не заходила.
— Який перстень? — Микита міцно тримав Ярину за руку й дивився на Рибину.
— Із рожевим камінцем. Здається, я його загубила, не знаю, де залишила. Запитала, чи не бачила вона його, — медовим голосом пояснила Рибина.
— Вона бреше! Вона сказала, що це я його взяла, поліцію хотіла викликати. — Ярина висмикнула руку й кинулася вниз сходами. Її душили сльози.
— Та йдіть ви обоє! — з розпачем сказала Ярина, влетівши у свою квартиру й грюкнувши дверима.
— Ти чого? — у передпокій визирнула мама.
— Мамо! — Ярина кинулася до неї й усе розповіла.
— Знайдеться перстень, не плач. Микита розбереться, — заспокоювала плачущу доньку мама.
Наступного дня Микита прийшов сам. Мами вдома не було.
— Поговорити треба, — сказав він.
Ярина провела його до своєї кімнати. Побачивши на полиці секретера свою фотографію, Микита усміхнувся. Ярина про неї зовсім забула. Вона спалахнула й опустила очі.
— У мене вкрав? А кажеш, не крадеш. Ярина розгубилася й почервоніла ще більше.
— Та годі, мені не шкода. Я прийшов вибачитися. Знайшовся перстень.
— Де?
— Яка різниця? — тепер Микита відвів очі.
— Є різниця. Вона звинуватила мене в крадіжці. Думаєш, приємно? — голос Ярини тремтів від образи.
Микита взяв її за плечі.
— Ярино, вибач. Я жодної секунди не вірив, що ти його взяла. Чесно. Загалом, Ліді не подобалось, що ти часто приходиш до нас, ось вона й вирішила обмовити тебе, щоб ти більше не приходила. А перстень… Він випав із її кишені, коли вона впустила куртку.
— І ти її пробачиш? А якщо вона твою маму звинуватить у крадіжці? Від неї всього можна чекати. Рибина холодна!
— Перестань! Вона просто ревнує мене. — Микита суворо глянув на Ярину й прибрав руки з її плечей.
— Микито! Невже ти нічого не бачиш?
— Чого я не бачу? — Микита з жалем дивився на неї. Було видно, що йому набридла ця розмова.
— Я люблю тебе! — випалила Ярина й сама злякалася своєї сміливості. — Люблю з п’ятого класу. Микито, не одружуйся з нею, будь ласка. — Сльози тремтіли в її очах, обличчя Микити розпливалося.
— Ярино, ти що, плачеш? Та не буде ніякого весілля. Ми розійшлися.
— Правда? — Ярина кліпнула, й сльози потекли по щоках.
— Дурненька ти. — Микита пригорнув Ярину до себе. — Маму через тиждень випишуть із лікарні. Ти заходь до неї, допоможи, якщо що.
— Звісно! Міг би й не просити.
Микита пішов сумний і задумливий, а Ярина мало не стрибала від радості. Весілля не буде!
Ярина щодня забігала до тьоті Маші, ходила в магазин, мила підлогу, навіть готувати допомагала. Микиту вона не бачила, він приходив пізно. Усі вечори вона пропадала на п’ятому поверсі. Мати тільки головою хитала.
Одного разу Ярина зіткнулася з Микитою на сходах. Від нього явно пахло алкоголем.
— Микито, ти що, випив? — Ярина з жахом дивилася на нього, згадуючи батька, страх в очах матері…
— Ну й що? — хитнувшись до неї, сказав він. Ярина відступила назад, не зводячи з Микити переляканих очей. — Ярино, ти чого так дивишся? Не бійся, я не стану, як твій батько… — раптом зовсім тверезим голосом сказав він.
А в суботу прийшов до Ярини з букетом квітів і запросив у кіно. Яка ж вона була щаслива!
Тепер Микита вечорами не затримувався, поспішав додому, де з мамою його чекала Ярина. Більше він не пив. Вони часто ходили в кіно, просто гуляли й сиділи в його кімнаті та цілувалися…
Усе ж Яринине кохання розтопило серце Микити.
— Щастя вам, діти. Ти не скривдь її, Микито, — попросила мама, коли він зробив Ярині пропозицію.
— Обіцяю, ніколи не скривджу… Ярина припала до нього, як тонке молоде деревце до високого дуба.
І зрозуміла вона тоді: справжнє кохання не зламати ні пияцтвом, ні чужими плітками — воно, мов верба біля води, гнеться, але не ламається, і вистоїть у будь-яку негоду, якщо вірити й берегти одне одного.
