— Їсти сьогодні будемо? — Батько ввалюється на кухню й падає на табурет біля столу. Ніжки неприємно дряпають підлогу. Мати мовчить, а Іра напружується у своїй кімнаті.
— Я з ким розмовляю? Дивись на мене! — прикрикує батько й б’є кулаком по столу.
Іра знає: мати обертається, з її очей сочиться страх.
— Чого витріщилась? Жерти давай! Чоловік з роботи прийшов. Знаю я вас, баб, вам би тільки теревені правити та хвостом крутити, — бурмоче він уже тихіше.
Мати гримить посудом, метушливо знімаючи тарілку з сушарки над раковиною.
— Знову макарони? Набридли, — гарчить батько. Ірина стискається в кімнаті, чекаючи, що ось-ось почується дзвін розбитої тарілки. Ні, обійшлося… Якийсь час із кухні не долинає жодного звуку. Іра виходить із кімнати й заглядає на кухню. Батько сидить до неї спиною. Мама махає рукою — мовляв, іди. І Іра миттєво зникає з дверного отвору, наче її й не було. Вона зачиняється в кімнаті й втуплюється в підручник, але після кожного речення зупиняється й прислухається. Наче тихо. Сьогодні батько поводиться доволі спокійно. Потім вона чує, як він проходить повз її двері в їхню з матір’ю кімнату, щось бурмочучи собі під ніс, і там затихає.
Вона чує це майже щодня. За звуками визначає, що відбувається на кухні. Батько ніде не працює постійно. Не може довго втриматися на одному місці через пиятики, перебивається тимчасовими заробітками. Коли мами нема вдома, Іра намагається не лишатися з ним у квартирі, йде до подруг після школи або сидить на сходинках і чекає маму.
— Привіт. Чого на сходах сидиш? Ключі забула? — Микита зупиняється перед Ірою. Він живе на п’ятому поверсі.
— Ніби так, — буркає вона. Їй соромно, що він застав її на сходах.
Микита проходить повз, підіймається на дві сходинки й зупиняється.
— Замерзнеш, не можна на цементних східцях сидіти. Ходімо до мене.
Іра не відповідає.
— Ходімо, — суворо каже Микита, і вона підкоряється. Він старшокласник, а вона звикла слухатися старших.
Микита відчиняє двері своєї квартири й пропускає Іру вперед.
— Мам, я прийшов. І не один! — гукає він, зачиняючи вхідні двері.
— А з ким? — У передпокій виходить Марія Олегівна, мама Микити.
— Добрий день, — тихо вітається Іра.
— Добрий день. Іра, здається?
— Уявляєш, підіймаюся по сходах, а вона на східцях сидить, — роздягаючись, повідомляє Микита.
— Ключі забула? — питає Марія Олегівна. — Роздягайтеся й мийте руки, я поки обід розігрію.
Іра проходить у кімнату й озирається. Квартира така сама, як у них, але затишніша й красивіша. Обід здається дуже смачним, хоча їдять звичайний курячий суп і макарони з сосисками.
— Дякую, дуже смачно, — дякує вона.
— Наступного разу не сиди на сходах, підіймайся одразу до нас, — каже Марія Олегівна. — Домовилися?
Іра киває.
— Дякую, мам. Ми до мене підемо. Ходімо, — Микита встає й робить знак Ірі рукою. Вона підіймає очі на Марію Олегівну. Та згідно киває.
Увійшовши до кімнати Микити, Іра дивується: прибрано, речі не розкидані, чисто, на стіні постери відомих груп, різнокольорових байків.
— Любиш гонки? — питає вона.
— Не дуже, просто постери гарні.
— А в мене нема комп’ютера. Точніше, є, монітор батько розбив. Грошей немає купити новий.
— У мене планшет є, хочеш дам? — одразу пропонує Микита.
— Ні, батько побачить, продасть.
— Тоді приходь до мене й займайся, коли треба.
— А ти вже вирішив, куди вступатимеш після школи? — Іра торкається макета літака. — Сам зробив?
— Звісно. Я хочу в авіаційний інститут вступати.
— Льотчиком будеш?
— Ні, літаки конструювати, — поблажливо усміхається Микита.
Він подобається всім її однокласницям. Красень. Завтра в школі дівчатам розповість, що була в Микити Смоліна вдома — заздритимуть.
Час за розмовою летить непомітно. Іра дивиться на годинник і схоплюється.
— Мені пора, мама, мабуть, уже прийшла.
Іти страшенно не хочеться, але й зловживати гостинністю теж. Микита виходить провести її в передпокій.
— Ти приходь, не сиди на сходах, — каже він на прощання.
Ірина входить у свою квартиру й бачить на вішалці мамине пальто. З кухні долинає дзвін посуду — мама готує вечерю.
— Ти звідки так пізно? — виглядає вона з кухні.
— Я на п’ятому поверсі була, у п’ятнадцятій квартирі.
— Ти б не тинялася по квартирах. Що люди про нас подумають? Вечеряти будеш?
— Ні, тьотя Маша нагодувала. Я уроки піду робити. Він вдома? — Хіба не чуєш? Хропе, як паровоз. І де тільки грошей узяв? Нажерся знову, — зітхає мати.
Відтоді Іра часто буває в Микити. Якщо зустрічає його на перерві, киває й зніяковіло червоніє. Він вітається й проходить повз.
Іноді Ірина не застає Микиту вдома — він увечері займається в спортивному клубі. Тоді тьотя Маша розповідає про сина, про чоловіка, який помер кілька років тому.
Зима змінюється весною, настає літо. Іра більше не підіймається до Микити, гуляє з подругами або сидить на лавці біля будинку.
— Чого не заходиш? — питає якось Микита, зустрівши її на вулиці. Ірина знизує плечима.
— Ти вже склав іспити? Коли поїдеш вступати?
— Я не поїду. Буду вчитися тут, у політеху. Матір не хочу саму залишати.
— Здорово! — радіє Іра.
А восени вона одного разу заходить до нього — ніби задачу не може розв’язати. Але чомусь балакати, як колись, не виходить. Іра соромиться Микити, почувається скуто й ніяково. Він змінився, подорослішав і став ще красивішим.
Тієї зими помирає батько — отруюється паленою горілкою. Мама не плаче навіть на похоронах, а Ірі чомусь його шкода. Тепер нема потреби чекати маму з роботи, нема причини підійматися до Микити.
Мама ще довго здригається від дзвінків, і в її очах спалахує страх.
— Мам, ти чого? Нема його, — каже Іра.
— Звичка, — відповідає мама.
Іра вже вчиться в одинадцятому класі. Одного вечора вона стоїть біля вікна й чекає на Микиту.
— Ти чого без світла? Все Микиту видивляєшся? — до кімнати входить мама й клацає вимикачем.
— Просто дивлюся у вікно, — сердито відповідає Іра, заскочена зненацька.
— Він дорослий, дівчина в нього є. Гарна. Краще б уроки вчила, — зітхає мама.
У Микити є дівчина! Серце розривається від горя й ревнощів. Іра не бачила дівчину Микити, але вже ненавидить її. А одного разу стикається з ними у дворі.
— Ірко? Привіт, чого не заходиш? — привітно питає Микита. Його дівчина стоїть поруч і льодяним поглядом дивиться на Іру. Через високий зріст дивиться зверхньо, навіть зневажливо, як на мишу. Микита теж високий, але він дивиться на Іру інакше.
— Ти в якому вже класі вчишся?
— У випускному.
— Як швидко летить час. А я дивлюся, ти погарнішала, подорослішала, не впізнати тебе одразу. Куди вступати збираєшся?
— Микито, ходімо. — Дівчина незадоволено смикає його за руку.
— Бувай, удачі! — каже Микита, і вони йдуть під ручку.
Ірина проводжає їх довгим поглядом. «Холодна, як рибина, а замість очей льодинки вставлені, — зло думає вона. — Звісно, їй більше пасувало б прізвисько Снігова королева, але завелика честь». І Іра називає її про себе Рибиною.
Час іде, Іра закінчує школу й вступає до медичного інституту. А Микита отримує диплом і влаштовується на роботу, невдовзі купує собі авто. Іра вчиться визначати його за звуком мотора, кидається до вікна, коли він під’їжджає до під’їзду.
Якось Іра йде з інституту й зустрічає у дворі Марію Олегівну. Та повільно кудись іде з паличкою, помітно кульгаючи.
— Добрий день, тьотю Машо, — вітається Іра. — Що з вами, чому кульгаєте?
— Нога розболілася, сили нема терпіти. Ледве ходжу. Лікар сказав, операцію треба робити, суглоб штучний ставити, а я боюся, — скаржиться Марія Олегівна.
— То скажіть, що купити, я збігаю в магазин, мені не важко, — одразу пропонує Іра.
— Сходи, бо Микити ніколи нема вдома…
Так Іра знову починає забігати до Микити, щоправда, з ним зустрічається вкрай рідко. Вона ходить у магазин, допомагає з прибиранням його мамі.
Одного разу наважується й питає про дівчину Микити.
— Дарина, звісно, гарна дівчина, але надто манірна. Весь час мовчить, не знаєш, як до неї й підступитися. Чужа вона якась. Ось ти своя. Не така потрібна наречена моєму синові, — зітхає Марія Олегівна. — А ти чого розпитуєш? Чи не закохалася часом у нього?
Іра опускає очі.
— Не сумуй. Була б ти старшою, кращої дружини Микиті й не треба. Зустрінеш ще ти свою любов.
— Не потрібна мені інша любов, — тихо каже Іра й тікає.
Якось вона заходить до Марії Олегівни спитати, що купити в магазині. Двері відчиняє Рибина.
— Чого тобі? — непривітно питає вона.
— Я до тьоті Маші…
— Нема її. Микита її в лікарню повіз на машині.
Здається, Рибина спеціально задирає підборіддя, щоб дивитися на Іру зверху вниз.
— Чого ти тиняєшся сюди без кінця? — Рибина блищить льодинками очей.
— Я не тиняюся, я тьоті Маші допомагаю, в магазин ходжу.
— Теж мені помічниця. Не ходи більше сюди. Якщо треба, я сама допоможу. Ми скоро з Микитою побралися і тут будемо жити. Іди звідси, бо після тебе речі пропадають, — грубо каже Рибина.
— Які речі? — спалахує Іра.
— Каблучка. Я на раковині у ванній каблучку лишила. Потім зайшла, а каблучки нема. Ти взяла, більше нікому.
— Та я далі передпокою не ходжу, — гнівно вигукує Іра.
— А я не знаю, може, ти без мене заходила. Краще по-хорошому віддай, бо поліцію викличу. — Рибина подається вперед і нахиляє голову. Злі льодяні очі опиняються зовсім близько. Іра відсахнулася.
— Не брала я твоєї каблучки!
— А ти доведи. — Рибина робить до неї крок, очі-льодинки опиняються зовсім близько. Ірина не витримує, розвертається, смикає на себе двері й стикається з Микитою.
— Чого ви так голосно розмовляєте? На сходах чути. — Микита переводить погляд з Іри на Рибину. Іра теж озирається.
Рибина випростується й лагідно усміхається Микиті.
— Уже повернувся? — як ні в чому не бувало, питає вона.
Іра хоче втекти, але Микита утримує її за руку.
— Що сталося?
— Вона… Вона звинуватила мене, що я її каблучку взяла. Не брала я нічого, я навіть у ванну не заходила.
— Яку каблучку? — Микита міцно тримає Іру за руку й дивиться на Рибину.
— З рожевим камінчиком. Здається, я її загубила, не знаю, де лишила. Запитала, чи не бачила вона її, — медовим голосом пояснює Рибина.
— Вона бреше! Вона сказала, що це я її взяла, поліцію хотіла викликати. — Ірина вириває руку й кидається вниз по сходах. Її душать сльози.
— Та йдіть ви обоє! — з відчаєм каже Іра, влітаючи у свою квартиру й зачиняючи двері.
— Ти чого? — у передпокій виглядає мама.
— Мамо! — Іра кидається до неї й усе розповідає.
— Знайдеться каблучка, не плач. Микита розбереться, — заспокоює плачущу дочку мама.
Наступного дня Микита приходить сам. Мами вдома нема.
— Поговорити треба, — каже він.
Іра проводить його у свою кімнату. Побачивши на поличці секретера свою фотографію, Микита усміхається. Іра про неї зовсім забула. Вона спалахує й опускає очі.
— У мене стягла? А кажеш, не крадеш. — Іра розгублюється й червоніє ще дужче.
— Та годі, мені не шкода. Я прийшов вибачитися. Знайшлася каблучка.
— Де?
— Яка різниця? — тепер Микита відводить очі.
— Є різниця. Вона звинуватила мене в крадіжці. Думаєш приємно? — голос Іри тремтить від образи.
Микита бере її за плечі.
— Ір, вибач. Я ні секунди не повірив, що ти її взяла. Чесно. Загалом, Дарині не подобалося, що ти часто приходиш до нас, от вона й вирішила оббрехати тебе, щоб ти більше не приходила. А каблучка… Вона випала з її кишені, коли вона впустила куртку.
— І ти її пробачиш? А якщо вона твою маму звинуватить у крадіжці? Від неї всього можна чекати. Рибина холодна!
— Перестань! Вона просто ревнує мене. — Микита суворо дивиться на Іру й прибирає руки з її плечей.
— Микито! Невже ти нічого не бачиш?
— Чого я не бачу? — Микита з жалем дивиться на неї. Видно, що йому набридла ця розмова.
— Я люблю тебе! — випалює Іра й сама лякається своєї сміливості. — Люблю з п’ятого класу. Микито, не одружуйся з нею, будь ласка. — Сльози тремтять у її очах, обличчя Микити розпливається.
— Ір, ти що, плачеш? Та не буде ніякого весілля. Ми розійшлися.
— Правда? — Іра моргає, і сльози течуть по щоках.
— Дурна ти. — Микита притискає Іру до себе. — Маму через тиждень випишуть з лікарні. Ти заходь до неї, допоможи, якщо що.
— Звісно! Міг би й не просити.
Микита йде сумний і задумливий, а Ірина ледь не стрибає від радості. Весілля не буде!
Ірина щодня забігає до тьоті Маші, ходить у магазин, миє підлогу, навіть готувати допомагає. Микиту вона не бачить — він приходить пізно. Всі вечори вона пропадає на п’ятому поверсі. Мати тільки головою хитає.
Одного разу Іра стикається з Микитою на сходах. Від нього виразно пахне алкоголем.
— Микито, ти що, випив? — Іра з жахом дивиться на нього, згадуючи батька, страх в очах матері…
— Ну й що? — хитнувшись до неї, каже він. Іра відступає назад, не зводячи з Микити переляканих очей. — Ір, ти чого так дивишся? Не бійся, я не стану, як твій батько… — раптом зовсім тверезим голосом каже він.
А в суботу приходить до Іри з букетом квітів і запрошує в кіно. Яка ж вона щаслива!
Тепер Микита вечорами не затримується, поспішає додому, де з мамою на нього чекає Іра. Більше він не п’є. Вони часто ходять у кіно, просто гуляють і сидять у його кімнаті й цілуються…
Усе ж Ірине кохання розтоплює серце Микити.
— Щастя вам, діти. Ти не ображай її, Микито, — просить мама, коли він робить Ірині пропозицію.
— Обіцяю, ніколи не образю… Ірина горнеться до нього, як тонке молоде деревце до високого дуба.
