Це сталося давно, але Ярина Вербицька досі згадує той вечір у санаторії в Карпатах. Тоді вона присіла на вільне місце, переконавшись, що лавка чиста і що її світлій сукні не загрожує навіть порошинка. У руках була нова біленька сумочка. У тому санаторії вже повелося: після вечері надягати одну зі святкових речей і виходити на прогулянку. Більшість відпочивальників теж демонстрували своє вбрання. Одна жінка зізналася: «Де ще, як не на відпочинку, “вигулювати” свої сукні? Удома й піти нікуди».
Краєм ока Ярина побачила, що підійшов Юрій Ковальчук, неквапом сів поруч:
— Помовчмо разом, — тихо і якось проникливо сказав він, голосом, що пасував до всієї тієї гармонії тиші й гарного краєвиду.
З-під бежевого піджака виднілася біла сорочка, штани були бездоганно випрасувані, темне волосся підстрижене так, ніби він щойно вийшов від перукаря. Сивина на скронях, наче срібло, анітрохи не псувала зовнішнього вигляду, а навпаки, додавала якоїсь упевненості й солідності.
Ярина ще за два дні до того помітила, що коли вони зустрічаються, він якось особливо дивиться на неї, вирізняючи серед інших жінок.
— Як ви гарно сказали: помовчмо разом, — відзначила вона фразу, що їй сподобалася.
— З вами, Яриночко, навіть мовчати приємно, хоча я завжди радий поговорити. — Юрій повернувся до Ярини півобертом, щоб цілком заволодіти увагою симпатичної брюнетки. Ярина йому сподобалася з першої зустрічі.
Вона теж повернулася до Юрія, сяючи теплим поглядом.
— До речі, я вас учора чекав на танцях, а ви не прийшли… Не любите танцювати?
— Чому ж, танці мені подобаються, але вчора я гуляла: увечері повітря сповнене ще більшої свіжості, хочеться дихати й дихати.
— Я не знав, що ви любите вечірні прогулянки, — Юрій ледь помітним рухом торкнувся руки Ярини. Жінка відчула легкі імпульси від дотику. Карі очі Юрія дивилися на неї з надією на більше.
— Запрошую вас сьогодні ввечері на прогулянку індивідуальним маршрутом, — я його сам відкрив, там розкішний краєвид: гори добре видно. Але мені не з ким було поділитися своїм відчуттям краси… а тепер є з ким — з вами. — І він легенько стиснув руку Ярини, ніби подаючи сигнал до своїх подальших, наполегливих залицянь.
«Чому б і ні, — подумала Ярина, — звичайна прогулянка. До того ж ходити далеко самій небезпечно, а коли поруч чоловік, то набагато надійніше». Вона глянула на пару, що проходила повз їхню лавку: чоловік і жінка захоплено розмовляли, було видно, що познайомилися тут, у санаторії, і тепер приємно проводять час.
— Яка у вас, Яриночко, рука гарна, — не сказав, а майже прошепотів Юрій. Він ще ближче присунувся до неї, милуючись профілем Ярини.
Їй не хотілося питати, чи він одружений, — як правило, тут більшість невільні, а свої захоплення виправдовують бажанням новизни й нових вражень. Просто зараз їй було напрочуд приємно сидіти на лавці з чоловіком, якому вона, очевидно, подобається і який вирізнив саме її серед усіх.
— А ходімо, прогуляймося просто зараз, — запропонував чоловік, — поговоримо, а ввечері я запрошую вас у кав’ярню. — Юрій елегантно подав руку Ярині, допомагаючи підвестися.
Вона без жодних умовностей одразу погодилася й, підхопивши білу сумочку, взяла Юрія під руку. Пройшовши кроків п’ять, безтурботно, як дівчинка, махнула сумочкою й випустила її з рук. Сумка впала в невелику калюжку, що лишилася після дощу. Ярина ойкнула від несподіванки й від контрасту: білосніжна сумка лежала в багнюці.
— Нічого страшного, зараз буде як новенька, — Юрій обережно підняв сумку й поклав її на траву. Ярина дістала серветки й почала відтирати. Але каламутні розводи все одно лишилися.
— Піду в номер і відмою, — сказала Ярина.
— Тоді я тебе зачекаю, — запропонував Юрій. Або зробимо так (він уже перейшов на «ти»): — Чекаю тебе після вечері на цьому ж місці… Гаразд?
Вона кивнула й поквапилася в номер, тримаючи сумку на відстані, щоб не забруднитися. Ярина відмила нову білу сумочку, яку купила спеціально перед виїздом у санаторій. І хоч усі сліди бруду ніби щезли, однаково здавалося, що сумка стала якоюсь брудною, втратила новизну.
Вона згадала про пропозицію Юрія щодо вечірньої прогулянки, його погляд, що натякав на продовження, і відчула неприємний осад. За весь тиждень відчуття чогось неприємного, що дратувало її саму, з’явилося вперше. Вона раптом порівняла свої стосунки з Юрієм, на перший погляд цілком безневинні для неї, із сумочкою, що впала в багнюку.
Раптом задзвонив телефон.
— Мамо, Дениско з Артемком не дають мені уроки вчити, — почула вона в трубці голос молодшої доньки й сміх, що долинав.
— А ви що там робите? — мовби повертаючись у реальність, спитала вона доньку.
— Ярино, це я, — озвався голос Андрія Вербицького. — Онуків привели, ми тут пиріг вирішили спекти, а Соломія проти: каже, всю кухню заляпаємо.
— Андрію, купив би в магазині дітлахам чогось смачненького, а я приїду, спечу пиріг, а може, й торт.
— Приїжджай уже швидше, ми всі скучили, — сказав Андрій. А потім тихо додав: — А я найбільше. Хочеш, хоч зараз сяду в машину й поїду по тебе?
— Уже трохи лишилося, потерпіть, я теж скучила. Дай трубку Соломії.
Поговоривши з донькою, потім з онуками й сказавши чоловікові, що теж його любить, вона помітила, що спізнюється на вечерю. Швидко переодяглася, взяла сумочку, покрутила її в руках і переконалася, що на ній не лишилося жодної цятки бруду.
— От тепер добре, — із настроєм сказала вона сама до себе. І зовсім їй не потрібно бігти на прогулянку з якимось Юрієм — це вона вже точно усвідомила, порівнявши сумочку, що впала в багнюку, з їхніми стосунками, що зароджувалися.
Ярина відчула, як скучила за чоловіком, дітьми й онуками… а їхала ж відпочити від них, а тепер рада чути їхні голоси й рада була б побачити чоловіка на кухні, що намагається спекти онукам пиріг. Вона згадала, як Андрій на Восьме березня хотів здивувати її кулінарним шедевром — було приємно й смішно від його невмілих дій. Смішно, але так мило й радісно.
Вона вирішила: не поїде автобусом, а скаже Андрієві, щоб приїхав по неї, коли закінчиться путівка. Заодно покаже йому, які тут гарні місця, погуляють разом. І не треба їм жодної «брудної сумочки».
