Оксана глянула на екран телефону. Наталка надіслала запрошення в спільний чат: «Дівчата, чекаю вас у суботу о 18:00 у кафе «М’ята». Буде весело!»
Оксані тридцять років. Двоє дітей — донечка Соломія та синочок Тимко. Розлучення. Офісне крісло, яке пам’ятає її спину краще, ніж будь-який чоловік за останні два роки. І ось це запрошення, від якого стало радісно.
— Тимку, не бігай коридором! Соломіє, вдягни шкарпетки, холодно! — гукнула Оксана, затискаючи телефон плечем.
На тому кінці дроту Наталка щебетала про сюрпризи та караоке.
— Оксано, ти прийдеш? Обіцяю, буде класно, і без твоїх отих слів: «у мене діти».
Оксана хмикнула.
— Твої діти. Твої проблеми. Твій розлучення. Твій вік… Я подумаю, — відповіла вона.
У суботу Павло, колишній чоловік, запізнився на дві години — він приходив до дітей на вихідні. Соломія плакала, бо хотіла, щоб мама заплела їй коси «як у принцеси», а Тимко сховав лівий черевик. Коли Оксана нарешті застібнула блискавку на єдиній сукні, яка ще не виглядала мішкувато, годинник показував майже шосту вечора.
— Поїду. Хоч на годину.
У кафе грала музика. Дівчата з бухгалтерії вже пригубили шампанське, а Мар’яна з відділу продажів розповідала про свого нового хлопця з такою інтонацією, ніби захищала диплом на тему «Моє щастя, яке ви всі повинні бачити».
Наталка побачила Оксану, верескнула й кинулася обійматися.
— Ти прийшла! Яка ти гарна! Сідай, зараз торт принесуть.
Оксана присіла за стіл, взяла келих із соком. Слухала. Кивала. Усміхалася в потрібних місцях.
Леся з суміжного відділу, висока блондинка з вічно невдоволеним обличчям, нахилилася до неї:
— А твій де?
— У розлученні. Вже рік, — рівно сказала Оксана.
— Ой, вибач. Я не знала. Дітям тяжко, мабуть.
Оксана допила сік. Заграла повільна музика, знайома. Когось запросили танцювати. Оксана залишилася сидіти. До неї підсіла Наталка, винуватиця свята, вже трохи напідпитку й через те незвично серйозна.
— Оксано, ти чого сумна?
— Я не сумна. Я втомлена.
— Це одне й те саме, коли тобі тридцять із двома дітьми та колишнім, який приходить лише за графіками.
Оксана здивувалася такій точності.
— Ти теж розлучена, чи що?
Наталка засміялася:
— Ні. Але я уважна. Слухай… Я попросила співака заспівати одну пісню. Для тебе.
Оксана не зрозуміла, але кивнула.
Хлопець біля мікрофона взяв акорди. І раптом полилося щось старе, що крутили по радіо, коли Оксана вчилася в інституті. Пісня, під яку вони з Павлом цілувалися на лавці біля гуртожитку. Дурнуваті вірші про «ніколи не кажи прощавай». Оксана закрила обличчя руками. Не від сорому. Від того, що хтось згадав, якою вона була. До «твоїх дітей».
— Я не замовляла цю пісню, — прошепотіла вона.
Наталка знизала плечима:
— Може, це він сам. Може, ти йому сподобалася. Ти хоч іноді дивишся в дзеркало, Оксано?
Вона не дивилася. Але зараз підвела очі. Хлопець біля мікрофона усміхався. Незнайомий. Молодий. Нічого не знаючий про її життя. Оксана витерла щоки серветкою, взяла келих із шампанським і усміхнулася у відповідь. Не тією черговою офісною усмішкою, а справжньою.
Потім вона відправила Павлу повідомлення: «Я затримаюся. На ніч дітей залишаю в тебе. Це не обговорюється».
І видихнула. Вперше за довгий час на повні груди.
Торт принесли рівно о дев’ятій. Оксана з’їла два шматки й не порахувала калорії. Наталка шепнула на вухо:
— Знаєш, я запросила тебе, бо ти єдина, хто не обговорював мій звіт на плануванні.
— Твій звіт був нормальним, — знизала плечима Оксана.
— Ось саме. Ти єдина, хто взагалі слухає. А не вдає.
Додому Оксана повернулася в дванадцятій годині. Порожня квартира пахнула тишею. Спершу хотілося заплакати від того, що Тимкові шкарпетки не розкидані по коридору, а шпилька Соломії не валяється на кухні.
Але потім вона зняла сукню, заварила чай, увімкнула ту саму пісню в навушниках. І зрозуміла, що дім — це не тільки гамір маленьких ніг. Це ще й ота тиша, в якій можна нарешті почути себе.
— А непоганий був вечір, — подумала Оксана й заснула з усмішкою.
А вранці прийшло повідомлення з незнайомого номера: «Ви сьогодні будете на презентації? Я той самий співак із кафе — Дмитро. Можна пригостити кавою? Просто так, без приводу».
Оксана подивилася на телефон і набрала: «Буду. Кава чорна, без цукру. І дякую за пісню».
Перші два тижні все було як у кіно. Дмитро зустрічав Оксану після роботи з букетом. Він співав для неї в кафе, коли було мало людей, і дивився так, ніби вона єдина жінка у світі. Оксана танула. І пропадала.
Спочатку раз на тиждень. Потім через день. Потім мати перестала приховувати невдоволення.
— Оксано, ти дітей на кого кидаєш? У мене свої справи. У тебе робота, між іншим.
— Мамо, благаю тебе, Тимко вже спить, Соломія уроки зробила. Я на дві години.
— На дві години вона… Цілий тиждень на дві години. Знаю я ці «дві години». Чоловік? — Оксана мовчала.
— І звідки він? Із того кафе? — мати підтиснула губи. — Ресторанний співак… Оксано, ти розумна дівчина, у тридцять років із двома дітьми хапаєшся за кожного, хто ласкаво подивиться. Тільки вони всі на один штиб. Сьогодні тобі один співає, завтра інший.
— Мамо, припини! — Оксана кинула сумку на диван. — Ти його не знаєш.
— А ти… скільки ти його знаєш? Місяць? Два? Уж кого-кого, а чоловіків я за своє життя надивилася, — вона грюкнула дверима.
Дмитро був іншим. Він пам’ятав, як звати Соломію й що Тимко боїться темряви. Він казав, що не проти дітей, що подумає, як вони можуть влаштувати життя.
Оксана майже повірила.
Того вечора вона вирішила зробити сюрприз. Дмитро сказав, що буде виступати до десятої, а потім вільний. Оксана залишила дітей у матері — та закатила очі, але не відмовила — і поїхала в кафе без запрошення. Вона увійшла в зал. Усміхнулася знайомому бармену. Подивилася на сцену.
Дмитра там не було.
Він стояв біля колони й танцював. Не вальс, а просто дуркував, але в ритм музиці з гарною жінкою. Високою. Худою. В облягаючій сукні, яка коштувала, як Оксанина зарплата за місяць. Її волосся було ідеально вкладене, сміх гучний і вільний.
Дмитро сміявся теж. А потім узяв її за руку, і вони зникли за дверима з табличкою «Службовий вхід».
Оксана стояла посеред залу. Хтось зачепив її плечем, вибачився. Музика грала далі.
— Всі вони на один штиб, — згадала слова матері.
Вона розвернулася й вийшла. Не грюкнула дверима. Не заплакала. Просто сіла в таксі й назвала адресу… Біля під’їзду стояв Павло. У старій куртці, з синцями під очима, злий і скуйовджений.
— Оксано! Ти чому на телефон не відповідаєш? Мати твоя мені дзвонить уже пів години! Батько в лікарні. Інфаркт. Вона дітей залишила вдома, а мене попросила приїхати до них.
Оксана схопилася за серце.
— Що? Як? Він же…
— Я не знаю як. Викликай таксі. Я з дітьми посиджу.
Вона тремтячими пальцями набрала номер матері. Та ридала в трубку.
— Тато в реанімації. Приїжджай негайно.
— Я вже їду. Мамо, він викарабкається?
— Лікарі нічого не кажуть.
Усю ніч вони з матір’ю просиділи в лікарняному коридорі. О восьмій ранку з дверей вийшов стомлений лікар.
— Криза минула. Ваш чоловік міцний. Ще б пів години — не ручався б. Але тепер усе буде добре. Спокій, дієта, жодних стресів.
Мати розридалася. Оксана обійняла її, і вони так стояли — дві жінки, які мало не втратили головного чоловіка у своєму житті. На зворотному шляху в таксі Оксана дивилася у вікно. Світанкове сонце пробивалося крізь панельні будинки. Вона згадала, як Дмитро гладив її по щоці, обіцяв море й подорожі. Смішно. Море… А батько лежав у реанімації, поки вона була в кафе.
— Досить з мене божевільних гулянок.
Вдома був Павло, теж не спав, видно по його вигляді.
— Павле, — тихо сказала вона. — Дякую тобі, що приїхав, що був поряд із дітьми.
Павло мовчав хвилину. Потім заговорив незграбно, як завжди, коли йшлося про почуття.
— Оксано, я без тебе… Дітям потрібен батько. І не тільки у вихідні. Загалом, давай з’їдемося. Заново, як раніше. Ти втомилася. Діти сумують. І я сумую за домом, за твоїм бурчанням, якщо я не зняв взуття.
Оксана засміялася крізь сльози.
Вона підійшла до чоловіка й уткнулася в його плече. Взяла його за руку. Шершава, знайома, тепла долоня. Не та, що брала мікрофон і обіцяла море. А та, що тримала коляску, міняла колеса в її машині.
— Давай спробуємо, — сказала Оксана. — Але якщо ти знову не митимеш за собою чашку, я приб’ю тебе подушкою.
— Домовилися.
Діти вискочили з кімнати, Тимко повис на Павлі, закричав: «тато!». Соломія спершу відвернулася, але потім усе ж підійшла й тихо сказала:
— Ти залишаєшся? Надовго?
Павло присів навпочіпки:
— Назавжди, Соломіє. Якщо ви мене приймете.
А ввечері, коли діти заснули, Павло мив посуд, Оксана дістала телефон і видалила листування з Дмитром. Жодного повідомлення так і не прийшло.
— Мати мала рацію, — подумала Оксана. — Але вона не права в одному. Не в тридцяти справа. Не в дітях. І не в розлученні. А в тому, кого вибираєш. Я вибирала гарні обіцянки. А треба було втомлені очі й брудну чашку в раковині.
Вона підійшла до Павла, обняла зі спини, уткнулася носом у плече.
— Що? — спитав він.
— Нічого. Просто добре, що ти вдома, — і це було більше, ніж усі пісні світу.
