Слухай, Орися не п’є її вже понад десять років.
Уникає. Як уникають старих ран. Як не заходять у кафе, де тобі подарували каблучку, а потім забрали. Як не дивляться фільми, які колись дивилися разом.
Вода з лимоном стала символом втрати. Того, хто не повернеться. Того, кого не хочеться повертати.
—
Вона пам’ятала все так, ніби це було вчора. До найменших дрібниць.
Єгипет…
Вони прилетіли в Хургаду наприкінці травня. Він сказав:
– Це буде найкраща відпустка у твоєму житті.
Їй було двадцять вісім. Йому – тридцять два. Вони зустрічалися вісім місяців. У неї вже була зубна щітка в його квартирі. Він знав її подруг.
Усі навколо були впевнені: скоро весілля.
Готель «Амара» був не з найдорожчих, але затишний. Білі стіни, синя вода в басейні, пальми, за якими доглядав садівник із сумними очима.
Номер на третьому поверсі, з видом на море.
Щоправда… З крана текла іржава вода, кондиціонер працював коли як, сусіди зверху галасували ночами.
І все одно: вони були щасливі!
Так їй принаймні здавалося.
У перший же день він замовив газовану воду з лимоном.
– Ти пробувала? – запитав, примружуючись.
– Ні.
– Це смак любові.
Вона засміялася.
А він… не жартував.
Щиро вірив у прикмети, у знаки, у те, що якщо пити таку воду на заході сонця, то любов триватиме вічно.
І вони пили. Просто з пляшки, поділивши одну на двох.
Кисло, солодко, бульбашки лоскотали язик.
Він дивився на неї закоханими очима. Вона самозабутньо в них потопала.
– Давай завжди пити лимонну воду, – мрійливо промовив він.
– Давай, – погодилася вона, не підозрюючи, що цей смак стане її прокляттям.
—
Удома все одразу пішло якось не так. Він став холоднішим. Скасував одну зустріч, потім другу, потім перестав телефонувати, потім відповідав коли як.
Вона терпіла. Думала: у нього робота, криза, депресія.
За місяць він сказав:
– Мені треба побути наодинці, подумати.
За два:
– Не телефонуй мені більше.
За три – зник, не сказавши жодного слова.
Телефон мовчав. Друзі казали, що не знають, де він.
Його мати крізь зуби говорила в трубку:
– Син не хоче з тобою розмовляти. Не телефонуй більше. Не муч ні його, ні себе.
Вона не телефонувала. Чекала. Рік.
Потім вийшла заміж за іншого. Гарного, надійного, але цілком звичайного.
Він не пив воду з лимоном, не дивився на неї закоханими очима, не казав: «Ти – моє життя».
Він просто був поруч. Приносив додому зарплату в гривнях, щось робив по дому, коли вона просила.
І вона вирішила, що це і є любов. Спокійна, буденна. Доросла.
Ні те ні се.
Вона народила доньку Соломійку. Чоловік радів, але якось відсторонено, наче дитина – це нові меблі, які щойно купили в гіпермаркеті.
За п’ять років вони розлучилися.
Вона більше не могла жити в «болоті». Так вона говорила.
Не через лимонну воду, не через Єгипет, не через спогади.
Просто зрозуміла: нудний шлюб – це клітка.
Вона не була птахом. Вона була просто жінкою. І хотіла жити. А не існувати.
Вона залишилася сама. З донькою, з кішкою Муркою і відчуттям, що життя не вдалося.
Робота бухгалтеркою у маленькій фірмі, квартира в іпотеку, машина, яка постійно ламалася. Подруги роз’їхалися, мама померла, батька вона не знала. Донька. І кішка.
Лимонну воду вона не пила. І нічого іншого, що бодай трохи нагадувало той проклятий смак.
У ресторанах замовляла колу, сік, мінералку без газу. Вигадала для всіх, що в неї алергія на лимони, і навіть на їхній запах.
– Відколи?
– Давно.
Ніхто не знав правди. Правда була надто дурною для сорокарічної жінки.
Насправді вона боялася води. Лимона. Бульбашок.
І спогадів…
Одного разу зловила себе на думці, що не пам’ятає його обличчя.
Сиділа на кухні, пила чай, дивилася у вікно. Донька робила уроки, кішка спала на підвіконні.
А вона раптом подумала: «А який у нього ніс? Прямий чи з горбинкою? А очі? Карі чи зелені? А волосся? Темне чи світле?»
Вона не пам’ятала!
Вона пам’ятала тільки лимонну воду.
Якось увечері вона зайшла в «Сільпо». Хліб, молоко, яйця, корм для кішки. І раптом – на полиці з напоями – побачила її. Лимонну воду. Таку саму, як у Єгипті. Та сама етикетка – жовта, із лимоном, розрізаним навпіл. Ті самі бульбашки, які танцюють усередині.
Вона взяла пляшку в руки. Потримала. Поставила назад. Відійшла. Повернулася. Знову взяла.
Молодий хлопець у формі, який розвантажував ящики, запитав:
– Ви будете брати?
– Ні, – відповіла вона і пішла.
Усю дорогу додому думала про воду. Про нього. Про Єгипет. Про те, як безглуздо боятися того, чого давно немає.
Уночі вона не спала. Лежала на дивані, дивилася в стелю, прислухалася, як донька вовтузиться у своїй кімнаті.
Прийшла кішка, лягла на груди, замуркотіла. Тиша.
Раптом вона схопилася, накинула куртку, сунула ноги в капці, схопила ключі й вискочила за двері.
У «Сільпо» купила ту саму лимонну воду. Одну пляшку. Більше нічого.
Повернулася додому, пройшла на кухню, дістала склянку. Найзвичайнісіньку, без малюнка. Зробила глибокий вдих. Відкоркувала пляшку. Пролунало шипіння – бульбашки виривалися на волю.
Налила пів склянки. Понюхала. Пахло Єгиптом. Морем. Молодістю. Болем. Тим заходом сонця, коли він сказав «це смак любові».
Вона випила.
І… нічого не сталося.
Не повернулися спогади, не накотилися сльози, не стиснулося серце. Це була… просто газована вода зі смаком лимона…
Найзвичайнісінька.
Вона допила все, викинула пляшку в смітник, помила склянку, поставила в сушарку. Лягла спати і вперше за багато років заснула без снодійного.
Уранці прокинулася з усмішкою на обличчі.
– Мамо, ти чого? – донька помітила зміну в матері.
– Нічого.
– Ти дивна.
– Нормальна я. Просто виспалася…
Увесь день їй було добре. Не як зазвичай – уранці важкість, обідня втома, увечері ненависть до людей.
Сьогодні вона почувалася легко. Вільно. Наче скинула наплічник, який тягала на собі понад десять років.
Увечері купила ще одну знайому пляшку. Випила. Усміхнулася.
– Смішна, – сказала сама собі. – Чого боялася?
Вона зрозуміла: вода з лимоном не була її ворогом. Ворог сидів у її голові. І постійно нашептував:
– Не пий, інакше все згадаєш, не зможеш забути і знову страждатимеш…
І ось будь ласка: вона випила і залишилася ціла й неушкоджена. Більше того – абсолютно спокійна і щаслива.
Забула…
За тиждень вона зустрілася з подругою. Вони дружили з інституту.
– Ярино, а я знову п’ю воду з лимоном, – кинула вона.
– Що? – подруга поперхнулася.
– Майже щодня.
– А алергія?
– Не було жодної алергії.
– І що тепер?
– Тепер я вільна.
– Не хочеш йому написати?
– Навіщо?
– Може, він тебе пам’ятає, досі любить.
– Ну й нехай пам’ятає. А я – забула.
Вона обрала забути. Тепер вода з лимоном для неї – не про минуле. Вона про життя, яке триває. Попри все.
Або завдяки…
