Минуло вже понад десять років, а вона так і не п’є її. Уникає. Як уникають старих ран. Як не заходять у кафе, де колись подарували каблучку, а потім забрали. Як не дивляться фільмів, які дивилися разом.
Вода з лимоном стала символом втрати. Того, хто не повернеться. Того, кого не хочеться повертати.
***
Вона пам’ятала все так, ніби це було вчора. До найменших подробиць.
Крим…
Вони приїхали в Ялту наприкінці травня. Він сказав:
— Це буде найкраща відпустка у твоєму житті.
Їй було двадцять вісім. Йому — тридцять два. Вони зустрічалися вісім місяців. Вона вже тримала зубну щітку в його квартирі. Він знав її подруг.
Усі навколо були певні: скоро весілля.
Пансіонат «Чайка» був не з найдорожчих, але затишний. Білі стіни, синя вода в басейні, пальми, за якими доглядав садівник із сумними очима.
Номер на третьому поверсі, з видом на море.
Щоправда… з крана текла іржава вода, кондиціонер працював через раз, сусіди згори шуміли по ночах.
І все одно вони були щасливі! Принаймні їй так здавалося.
У перший же день він замовив газовану воду з лимоном.
— Ти пробувала? — запитав, примружившись.
— Ні.
— Це смак кохання.
Вона засміялася.
А він… не жартував.
Щиро вірив у прикмети, у знаки, у те, що якщо пити таку воду на заході сонця, то кохання триватиме вічно.
І вони пили. Просто з горлечка, поділивши одну пляшку на двох.
Кисло, солодко, бульбашки лоскотали язик.
Він дивився на неї закоханими очима. Вона самозабутньо в них тонула.
— Давай завжди пити лимонну воду, — мрійливо промовив він.
— Давай, — погодилася вона, не підозрюючи, що цей смак стане її прокляттям.
***
Удома все відразу пішло якось не так. Він став холоднішим. Скасував одну зустріч, потім другу, потім перестав телефонувати, потім відповідав інколи.
Вона терпіла. Думала: у нього робота, криза, депресія.
Через місяць він сказав:
— Мені треба побути одному, подумати.
Через два:
— Не телефонуй мені більше.
Через три — зник, не сказавши жодного слова.
Телефон мовчав. Друзі казали, що не знають, де він.
Його мати крізь зуби говорила в трубку:
— Син не хоче з тобою розмовляти. Не телефонуй більше. Не муч ані його, ані себе.
Вона не телефонувала. Чекала. Рік.
Потім вийшла заміж за іншого. Гарного, надійного, але цілком звичайного.
Він не пив воду з лимоном, не дивився на неї закоханими очима, не казав: «Ти — моє життя».
Він просто був поруч. Приносив зарплату, робив щось по дому, коли вона просила.
І вона вирішила, що це і є кохання. Спокійне, буденне. Доросле.
Ні те ні се.
Вона народила доньку. Чоловік радів, але якось відсторонено, ніби дитина — то нові меблі, які щойно придбали в меблевому центрі.
За п’ять років вони розлучилися.
Вона більше не могла жити в «болоті». Так вона говорила.
Не через лимонну воду, не через Ялту, не через спогади.
Просто вона зрозуміла: нудний шлюб — це клітка.
Вона не була птахом. Вона була просто жінкою. І хотіла жити, а не існувати.
Вона залишилася сама. З донькою, з кішкою і з відчуттям, що життя не вдалося.
Робота бухгалтеркою у маленькій фірмі, квартира в іпотеці, машина, яка постійно ламалася. Подруги роз’їхалися, мама померла, батька вона не знала. Донька. І кішка.
Лимонну воду вона не пила. І нічого іншого, що хоч трохи нагадувало той проклятий смак.
У ресторанах замовляла колу, сік, мінералку без газу. Всім розповіла, що в неї алергія на лимони, навіть на їхній запах.
— З яких пір?
— Давно.
Ніхто не знав правди. Правда була надто дурною для сорокарічної жінки.
Насправді вона боялася води. Лимона. Бульбашок.
І спогадів…
Одного разу спіймала себе на думці, що не пам’ятає його обличчя.
Сиділа на кухні, пила чай, дивилася у вікно. Донька робила уроки, кішка спала на підвіконні.
А вона раптом подумала: «А який у нього ніс? Прямий чи з горбинкою? А очі? Карі чи зелені? А волосся? Темне чи світле?»
Вона не пам’ятала!
Пам’ятала лише лимонну воду.
Якось увечері вона зайшла в «Сільпо». Хліб, молоко, яйця, корм для кішки. І раптом — на полиці з напоями — побачила її. Лимонну воду. Таку саму, як у Ялті. Та сама етикетка — жовта, з лимоном, розрізаним навпіл. Ті самі бульбашки, що танцюють усередині.
Вона взяла пляшку в руки. Потримала. Поставила назад. Відійшла. Повернулася. Знову взяла.
— Пані, ви будете брати? — запитав молодий чоловік у формі, який розвантажував ящики.
— Ні, — відповіла вона й пішла.
Усю дорогу додому думала про воду. Про нього. Про Ялту. Про те, як безглуздо боятися того, чого вже давно немає.
Уночі вона не спала. Лежала на дивані, дивилася в стелю, прислухалася, як донька вовтузиться у своїй кімнаті. Прийшла кішка, лягла на груди, замурчала. Тиша.
Раптом вона схопилася, накинула куртку, взула капці, схопила ключі й вискочила за двері.
У «Сільпо» вона купила ту саму лимонну воду. Одну пляшку. Більше нічого.
Повернулася додому, пройшла на кухню, дістала склянку. Звичайну, гранчасту, без малюнка. Зробила глибокий вдих. Відкрила пляшку. Пролунало шипіння — бульбашки виривалися на волю.
Вона налила півсклянки. Понюхала. Пахло Ялтою. Морем. Молодістю. Болем. Тим заходом сонця, коли він сказав «це смак кохання».
Вона випила.
І… нічого не сталося.
Спогади не повернулися, сльози не накотилися, серце не стиснулося. Це була… просто газована вода зі смаком лимона…
Найзвичайніша.
Вона допила все, викинула пляшку в смітник, помила склянку, поставила в сушарку. Лягла спати і вперше за багато років заснула без снодійного.
Уранці вона прокинулася з усмішкою на обличчі.
— Мамо, ти чого? — донька помітила зміну в матері.
— Нічого.
— Ти дивна.
— Нормальна я. Просто виспалася…
Увесь день їй було добре. Не як завжди — зранку тяжкість, в обід утома, увечері ненависть до людей.
Сьогодні вона почувалася легко. Вільно. Наче скинула рюкзак, який носила на собі понад десять років.
Увечері вона купила ще одну знайому пляшку. Випила. Усміхнулася.
— Смішна, — сказала сама собі. — Чого боялася?
Вона зрозуміла: вода з лимоном не була її ворогом. Ворог сидів у її голові. І постійно нашіптував:
«Не пий, бо все згадаєш, не зможеш забути і знову страждатимеш…»
І ось, будь ласка: вона випила і залишилася ціла й неушкоджена. Більше того — цілком спокійна й щаслива.
Забула…
Через тиждень вона зустрілася з подругою. Вони дружили ще з університету.
— Орисю, а я знову п’ю воду з лимоном, — кинула вона.
— Що? — подруга поперхнулася.
— Майже щодня.
— А алергія?
— Не було ніякої алергії.
— І що тепер?
— Тепер я вільна.
— Не хочеш йому написати?
— Навіщо?
— Може, він тебе пам’ятає, досі любить.
— Ну й нехай пам’ятає. А я — забула.
Вона обрала забути. Тепер вода з лимоном для неї — не про минуле. Вона про життя, яке триває.
Всупереч усьому. Або завдяки….
