Соломія стояла за дверима кухні, напружено вслухаючись у розмову батьків. Говорили про неї, точніше — про них із Сергієм.
Розмови про весілля точилися давно. Молоді зустрічалися вже третій рік, кохали одне одного. Із весіллям усе зрозуміло, головне питання лишалося — де жити після нього. У нареченого й нареченої родини середнього достатку, грошей лопатою не загрібають, мешкають у типових двокімнатних.
Жити з батьками молоді не хотіли, та й батьки вважали, що сімейне життя треба починати самостійно. Соломії ще рік навчатися в інституті, Сергій уже працював, але якщо знімати квартиру, половина його зарплати піде на оренду. Батьки, звісно, допоможуть, та Соломія думала: нащо напружувати всіх, якщо можна просто зачекати рік із весіллям, поки вона теж не почне працювати. А от наречений чекати не хотів, ладен був знімати житло, аби бути з коханою поряд.
У Соломії є бабуся, яка живе у своїй квартирі. Їй вісімдесят два, але старушкою її назвати язик не повертається. Стежить за собою, при здоровому глузді, обходиться без сторонньої допомоги. Хронічні хвороби, звісно, є: суглоби болять, ходить із паличкою, серце прихоплює, бачить погано.
Ось про неї, про бабусину квартиру, зараз і говорили батьки.
— У цій ситуації я бачу єдиний вихід — забрати маму до нас, а її квартиру віддати Соломії з Сергієм, — наполягала мама.
— Ти ж казала, що в твоєї мами складний характер. Чи вживетеся ви з нею? І потім, невідомо, чи погодиться твоя мама переїхати до нас, — висловив сумніви тато.
— Моя мати обожнює Соломію, погодиться, — впевнено заявила мама.
— Твоя мама, тобі й вирішувати, — задумливо мовив тато.
— Що тут вирішувати? У неї вік, хвороби… З нами їй буде навіть краще. А як не вживемося, то оформимо її в будинок для літніх людей. І що? Моя знайома оформила туди свою матір, так не натішиться. Умови цілком пристойні: окрема кімната, обід і вечеря за розкладом, лікарі поруч, прогулянки в прекрасному парку, — захоплено нахвалювала мама.
— Ну… не знаю, — протягнув тато. — Що про нас скажуть? Що позбулися матері? Може, справді зачекати з весіллям? Негарно це…
Соломії ця розмова зовсім не подобалася. Скрипнули ніжки стільця по кахлю підлоги, й дівчина навшпиньках шмигнула до своєї кімнати. Пропозиція мами про будинок для літніх не виходила з голови. Бабусю вона любила, часто до неї їздила, ночувала. А тепер виходить, Соломія її виживає із власної квартири? Тато має рацію, так не можна.
Соломія почувалася зрадницею. Вона вирішила ще раз поговорити із Сергієм.
— Згоден із тобою. Навіщо взагалі щось вигадувати? Нехай бабуся живе у своїй квартирі, а ми будемо жити на зйомній. Впораємось. Але весілля відкладати не будемо. — Сергій обійняв Соломію й поцілував. — Попрошу батька дати якусь підробіток на будівництві. Через рік ти почнеш працювати. Взагалі не бачу жодних проблем.
Питання лишилося відкритим.
Наступного дня Соломія поїхала до бабусі. У квартирі був безлад, скрізь стояли коробки, речі купами валялися на підлозі.
— Ба, ти вирішила перебрати свої речі чи щось шукаєш? — здивувалася Соломія, оглядаючи кімнату.
— Позбуваюся всього зайвого. Проходь. Ти вчасно прийшла, допоможеш. Я вирішила переїхати в будинок для літніх. Я вже дзвонила, мені сказали, які документи потрібні…
— Це мама тебе вмовила? — обурено запитала Соломія.
— Ні, я сама. Мати твоя кличе до себе жити, але я не хочу. Я погано сплю, блукаю квартирою ночами, хроплю. Тому вирішила переїхати в будинок для літніх. Я не молодію, а там і нагодують, і укол зроблять, якщо треба. Це моє усвідомлене рішення.
— Ні, ба, я проти. Сергій зніме квартиру, не треба нікуди переїжджати, — знову обурилася Соломія.
— Та я не через вас, я сама так вирішила. Ось речі розбираю, дивлюся, що взяти із собою, а що викинути. Нажила мотлоху, дихати нічим. Дістань краще з антресолів коробки, подивимося, що в них. Самій мені не дістати.
Соломія присунула до шафи стілець, залізла на нього й дістала коробки. Бабуся відкрила одну й витягла скриньку.
— Дивись-но, а я її стільки часу шукала. Це тобі. — Вона простягла скриньку внучці. У ній лежали скромні бабусині прикраси: золоті й срібні каблучки, намисто, брошки. Соломія перебирала прикраси, а срібні сережки одразу приміряла.
— А це чиє? — вона витягла зі скриньки тонку обручку.
— Моє, — сказала бабуся, затримавшись на каблучці поглядом.
— Твоє в тебе на пальці, — зауважила Соломія.
— І це моє. — Бабуся забрала в Соломії каблучку.
— Ба, ти мене завжди вчила, що брехати негарно. Які секрети від мене? — образилася Соломія.
— Я не брешу, але є речі, про які краще не говорити.
— Чому? Із цим кільцем пов’язана якась таємниця, так? Розкажи, — наполягала дівчина.
— Нема чого розповідати, — бабуся підтиснула губи. — Що в інших коробках?
Соломія відкрила коробку з-під взуття. У ній лежали пожовклі листи, документи, старі фотографії.
— Ба, а це хто? — Соломія роздивлялася не дуже якісний знімок молодого чоловіка у військовій формі.
Бабуся взяла у внучки фото. Вона дрібно затремтіла в бабусиних пальцях.
— Ба, з тобою все гаразд? — стурбовано запитала Соломія.
— Це твій дідусь, — раптом сказала бабуся.
— Як? На дідуся він зовсім не схожий.
— Це твій рідний дід, — наполегливо повторила бабуся. — Я знала, що колись усе відкриється. Таємниці не живуть вічно. Я розповім, тільки якщо ти пообіцяєш мовчати й нікому не казати, навіть твоєму Сергієві, особливо матері.
— Ти заінтригувала мене. Обожнюю таємниці. Обіцяю, що жодній живій душі не відкрию твою таємницю. — Соломія склала пальці в щіпку й провела біля рота, ніби застібала його на блискавку. Але зустрівши докірливий бабусин погляд, осіклася й посерйознішала.
— Жодній душі, — повторила бабуся.
Після короткої паузи вона почала свою розповідь.
— У молодості я була красивою, як ти.
— Ти й зараз нічого, — тут же сказала Соломія.
— Не перебивай. Отож-бо, що нічого. Жили ми в селі. Нас у матері було троє. Старша сестра вже була заміжня, жила в сусідньому селі. Я середня, ще в мене був молодший брат.
Мені тоді було сімнадцять, а братові одинадцять. Після війни багато снарядів у землі лишалося. Коли німці йшли, мінували за собою поля й дороги. Брат із хлопцями нишпорили по полях у пошуках гільз, автоматів, усяких воєнних трофеїв. Одного разу він наступив на міну й підірвався.
Приїхали тоді військові розміновувати поле. Один красивий такий, зайшов до нас із матір’ю. Я як побачила його, так і закохалася. Потім вони поїхали. Думала, ніколи більше не побачу його. А він за місяць повернувся. За мною. Мати не хотіла мене відпускати з ним, але я вмовила.
Привіз він мене до міста, у військову частину, де служив. Розписалися одразу. Жили в його маленькій кімнаті в гуртожитку. Ліжко жахливо скрипіло пружинами. Як же ми були з ним щасливі тоді. Нікого більше так не любила, як його… — Погляд бабусі затуманився, ніби вона була там, у тому гуртожитку, у своєму минулому. Соломія чекала, не перебивала й не квапила.
— Сергієві дали відпустку на тиждень, і ми поїхали на море. У нього там тітка жила. Її будинок стояв прямо на березі. Я могла годинами дивитися на безкрає море, слухати шум прибою. Та надто коротким виявилося наше щастя.
Ми повернулися до військової частини, а через два дні Сергій знову поїхав у район на розмінування. Друг у нього був, Степан. Він і приніс мені жахливу звістку, що Сергій підірвався. Навіть ховати було нічого.
Тиждень я пролежала в гарячці. Хотіла до матері в село повернутися, а потім зрозуміла, що чекаю дитину. У військовій частині я теж не могла лишатися. А куди піти? От Степан і запропонував вийти за нього. Подобалася вона йому дуже. Сказав, так я зможу лишитися в гуртожитку, легше буде з ним, та й дитині батько потрібен. А я не могла, опиралася, Сергія любила. Чесно сказала Степанові, що навряд чи зможу полюбити його. А він не відступив, сказав, що знає, що шлюб — справа формальна.
Отак я вийшла за Степана заміж. Для всіх ми були чоловіком і жінкою, але ночував він у себе. Потім я народила твою маму. Він і донечку записав на себе, любив її, виростив, як рідну. Потім ми стали жити як чоловік і жінка, але спільних дітей у нас не вийшло. Я була Степанові вірною дружиною, але так і не змогла його полюбити. Думаю, Сергій не в образі на мене. — Бабуся помовчала.
— Досі пам’ятаю запах моря. Так більше жодного разу й не вибралися туди. Степан казав, що вийде у відставку, з’їздимо. Тільки помер він через рік. — Бабуся зітхнула.
Історія запала в душу Соломії.
— Сергію, давай повеземо бабусю на південь, до Криму, — сказала вона нареченому.
— Соломіє, грошей і так в обріз. На весілля відклали. Який Крим? Та й обстрілюють міста.
— А ми не в місто поїдемо, просто на море.
— Та не переживе бабуся дороги. Що ми там із нею робитимемо? Я хочу бути з тобою, удвох, — упирався Сергій.
— Я сама з нею поїду, якщо не хочеш. Якщо вона в будинок для літніх переїде, то так і не з’їздить ніколи до моря.
Із Сергієм вони посварилися. Соломія вирішила взяти квитки на літак. Потягом їхати довго й втомливо, та й квитків не дістати. Бабуся ніколи не літала, але не злякалася, сказала, що в її віці дурно чогось боятися. Вона стійко перенесла переліт.
Тільки заселилися в пансіонат, як бабуся зазбиралася на море.
— Ба, може, відпочинемо спочатку з дороги? — занепокоїлася Соломія.
— Я не втомилася. Ми всього на тиждень приїхали, вдома відпочину.
Бабуся стояла на березі в ситцевій довгій сукні, в солом’яному капелюшку й дивилася на море. Погляд її знову затуманився. Здавалося, вона навіть випросталася, помолодшала. Соломія не заважала їй, відійшла вбік. Що бабуся бачила, чи бачила щось, а може, просто згадувала — вона не знала.
— Ба, підемо? — нарешті торкнула її за руку Соломія.
Бабуся повернулася з минулого й усміхнулася внучці.
Наступного дня після сніданку вони знову пішли до моря. Соломія засмагала, купалася, а бабуся сиділа під парасолькою й дивилася на море. На третій день уранці Соломія прокинулася й не знайшла бабусі в кімнаті. Вона запитала в чергової.
— Літня пані пішла до моря, — відповіла та.
Соломія знайшла бабусю на березі.
— Ба, чому ти мене не дочекалася? — ображено запитала Соломія.
— Мені Сергій приснився. Стільки років не снився, а тут… У мене таке відчуття, що він теж тут. Хотіла побути з ним удвох. Дякую тобі, що привезла мене сюди, — на очах бабусі поблискували сльози.
— Привіт, — пролунало поряд, і Соломія побачила Сергія.
— Ти?
— Я. От вирішив приїхати. Вибач, я був неправий. Я не можу без тебе.
Поверталися до пансіонату вже втрьох.
— Не треба бабусі ні в який будинок для літніх їхати, — сказав якось увечері Сергій. — Я згоден зачекати рік.
— Навряд чи вона передумає. — Соломія скучила за Сергієм за ці кілька днів. Вона й сама вже не хотіла відкладати весілля.
— Я вмовлю її, — пообіцяв Сергій.
І вмовив. Щоправда, бабуся поставила умову, щоб Соломія з Сергієм жили з нею. Але й тут Сергій примудрився вмовити бабусю відмовитися від цієї ідеї.
— Ми молоді, шумні, будемо вам заважати. Але зі свого боку обіцяю, що навідуватимемо вас часто, хоч щодня, ще набриднемо вам.
Весілля відгуляли наприкінці серпня. Соломія з Сергієм часто навідували бабусю. Тим більше, квартиру зняли недалеко від неї. Щоразу до їхнього приходу бабуся готувала щось смачне й, завмираючи, чекала, коли Сергій скуштує частування. Він не скупився на компліменти, і бабуся радісно ніяковіла від його похвал, мов дівчина.
Загалом у них із Сергієм склалися якісь особливі стосунки. Можливо, через ім’я, а може, перейнялися симпатією одне до одного.
Бабусину таємницю Соломія зберегла, нікому нічого не сказала, навіть Сергію.
Наступного року вони знову планували поїхати до моря, втрьох…
