Коробка стояла біля ніг третій день, і дно вже розмокло від ранкової вогкості. Одарка поправила рушник усередині, перерахувала кошенят: усі п’ятеро. Двоє сірих, двоє смугастих, одне чорне з білою грудкою. Чорне спало, смугасті колошилися, сірі тулилися одне до одного.
Ринок прокидався повільно. Галя з овочевого ряду вже виклала яблука гіркою, і від них ішов той кислуватий осінній запах, за яким жовтень відрізняється від усіх інших місяців. Небо висіло сіре, важке, і холод забирався під куртку не одразу, а поступово, по сантиметру, від долонь до ліктів. Асфальт блищав від учорашнього дощу, і калюжі віддзеркалювали прилавки, людей, шматки неба.
Одарка дула на пальці. Пальці були червоні, негнучкі, а рукавички вона забула вдома, бо вранці думала не про рукавички, а про те, що сьогодні останній день, коли вона може стояти тут. Завтра донька приїде забрати кішку, а кошенят донька не візьме. Донька сказала: «Мамо, ну куди мені п’ятьох?» І мала рацію. Але правоту доньки нічого не вирішувала, а тільки робила важчим те, що й без того було важким.
– Візьміть кошенятко, – казала Одарка кожному, хто сповільнював крок. – Гарненькі, ручні. Якщо вам не важко…
Люди проходили повз. Жінка з візком усміхнулася, але похитала головою. Чоловік у робочій куртці навіть не глянув. Дівчинка років десяти присіла, потягнула руку, але мати смикнула її за рукав і потягла далі.
– Ну кому потрібні кошенята в жовтні? – сказала Галя з сусіднього прилавка, перекладаючи яблука. – Весною ще туди-сюди, а зараз… Несла б ти їх назад.
Одарка промовчала. Назад означало те, про що вона не хотіла думати.
Чорне кошеня прокинулося, підвело голову, пискнуло. Одарка опустила руку в коробку й почухала його за вухом. Картон під пальцями був м’який, вологий, і в одному кутку вже почав розшаровуватися.
Не сповільнив кроку, не ковзнув поглядом по коробці й далі. Зупинився, наче влетів у невидиму стіну, і стояв так кілька секунд, дивлячись униз.
Худий, у потертій на ліктях куртці, руки в кишенях. Обличчя таке, яке буває в людей, які давно не висипаються, але не від роботи, а від чогось іншого. Світлі очі, втомлені. Щетина триденна, але охайна, наче він її не відрощує, а просто забуває прибрати.
– Скільки їх? – спитав він.
– П’ятеро, – Одарка випросталася, одсмикнула куртку. – Два хлопчики, три дівчинки. Місяць і тиждень. До лотка привчені. Якщо вам не…
– Давайте.
Одарка кліпнула.
– Що?
– Усіх давайте.
Він витягнув руки з кишень і присів навпочіпки. Підняв чорне кошеня однією долонею, подивився йому в очі, легко розвів задні лапки, перевіряючи, потім поклав назад. Так беруть не цуценя в подарунок дитині. Так беруть тварину люди, які знають, куди дивитися й навіщо.
Одарка стояла й не знала, що робити з руками. Пакет із кормом, який вона приносила щодня, раптом виявився не потрібен. Слова, які вона готувала для кожного перехожого, теж стали зайвими.
– Ви… усіх? – перепитала вона.
Він кивнув. Підняв коробку. Вона побачила, як його руки вже тримали обережно картон, дбайливо, не стискаючи.
– Зачекайте, – Одарка полізла в сумку. – Ось, тут корм, я купувала… І спеціальна суміш. Їх ще треба з піпетки підгодовувати, потроху. Поки що погано самі їдять.
Він узяв пакет. Не подякував. Не усміхнувся. Просто кивнув і пішов, і коробка в його руках погойдувалася в такт крокам, а з неї стирчала руда смугаста лапка, що чіплялася за край.
Галя присвиснула.
– Ну й справи. Усіх забрав. Дивний якийсь.
Одарка не відповіла. Вона дивилася йому в спину й не могла зрозуміти, чому всередині не стало легше, хоча саме цього вона хотіла три дні. Мабуть, тому що віддати кошенят незнайомцю, який не пояснив навіщо, – це не зовсім те саме, що прилаштувати. Прилаштувати означає знати, куди. А вона не знала. Тільки бачила його руки, і руки були правильні, і цього мало б вистачити.
Вона дістала з сумки блокнот і ручку. Пішла слідом, добре, йти далеко не довелося – незнайомець зайшов у під’їзд сусіднього будинку. Одарка, мов шпигунка, простежила за ним аж до квартири. Записала адресу. Про всяк випадок. Або не про всяк.
Черевики біля дверей стояли одні. Гачки на стіні в передпокої були порожні: чотири штуки, блискучі, і на кожному колись висіла куртка, шарф чи парасолька, а тепер вони просто стирчали зі стіни, як запитання, на які нікому відповідати.
Тарас поставив коробку на підлогу в кухні. Кошенята заворушилися, одне пискнуло.
Він зняв куртку, повісив на єдиний зайнятий гачок.
Батарея під вікном була ледь тепла. Жовтень підкрадався до листопада, і опалення ввімкнули недавно, і труби ще гріли так, наче самі не вірили, що пора.
Тарас присів навпочіпки біля коробки. Чорне кошеня перше підвело голову й подивилося прямо на нього, зеленими, мутнуватими ще очима, але вже з характером. Смужка світла з вікна лягала на лінолеум, і в ній кружляли порошинки, повільні, байдужі до всього.
Тарас відчинив шафу, знайшов старий рушник. Махровий, синій, давно втрачений колір і м’якість. Постелив його на підлозі біля батареї, переклав кошенят із коробки на рушник. Вони лежали купою, і лапки перепліталися, і він розбирати не став. Нехай.
Потім дістав із пакета корм, молочну суміш. Поклав на стіл.
Суміш треба було підігріти до тридцяти восьми градусів. Тарас знав це, як знають власне ім’я: не згадуючи, а просто знаючи. Розвів теплою водою, поставив на слабкий вогонь, і стояв біля плити з термометром для води, який знайшовся в шухляді, і чекав.
Зібрав інструменти в коробку, віддав ключі, написав заяву. Ганна пішла у квітні, а до жовтня він перестав бути ветеринаром, бо руки, які лікували чужих тварин, не змогли втримати власне життя. І здалося правильним зупинити все.
Але тіло пам’ятало. Піпетка лягла між вказівним і середнім пальцем так, як лягала тисячі разів. Ліва рука взяла кошеня, перевернула на спинку, підвела піпетку до губ. Крапля молока скотилася по підборіддю на рушник, і кошеня зачмокало, і Тарас відчув, як щось у зап’ясті розслабилося.
Чорне першим, бо те було найменше й заковтувало жадібно, поспішно, наче боялося, що віднімуть.
Сірих разом: вони лежали бік у бік і не хотіли розлучатися, і поки одне їло, друге тикалося носом йому в шию, і Тарас притримував обох однією рукою.
Смугастих по одному, вони виривалися й пищали, і молоко текло повз, по підборіддях і по рушнику, і він витирав їх куточком тканини, не дратуючись, а звично, як робив це роками в клініці, де господарі дивилися з тривогою, а він казав «все добре, все нормально», і від його голосу заспокоювалися не тільки тварини, а й люди.
Наївшись, кошенята заснули. Усі п’ятеро, на рушнику біля батареї, одне на одному. Чорне зверху, грудка біла, лапки звісилися. Тарас сів на підлогу поряд і притулився спиною до стіни. Дивився, як вони дихають. Тонкий, частий, спільний звук, схожий на шелест.
Потім підвівся, помив чашку. Висушив і поставив у шафу. Дістав іншу, чисту. Налив чаю. І поки пив, кошеня, одне зі смугастих, прокинулося, докотилося до його ноги й тицьнулося носом у кісточку. Ніс був мокрий, холодний, завбільшки з горошину.
Тарас не чекав дзвінка у двері, бо дзвінок не працював уже пів року, і він не полагодив його, бо нікому було дзвонити. Стук. Три коротких удари кісточками. Так стукають люди, які не впевнені, що їх хочуть бачити.
Він відчинив. Одарка стояла на порозі в тій самій хустці, тільки сьогодні вона була пов’язана охайніше. У руках пакет, із якого йшов запах смаженого тіста й цибулі.
– Добрий день, – сказала вона й одразу додала: – Я ненадовго. Я тільки спитати. Як вони? Кошенята.
Тарас відступив убік. Не запросив словами, просто відступив. Він чомусь навіть не здивувався, як вона його знайшла.
Одарка ввійшла. Кошенята були на кухні. Рушник біля батареї, поряд миски, кожна підписана маркером: «чорне», «сіре-1», «сіре-2», «смугасте-м», «смугаста-д». Одарка подивилася на миски, на маркерні підписи, на рушник, і в неї стислося горло, бо людина, яка підписує миски на четвертий день, не збирається їх віддавати.
– Ось. Принесла, – вона простягнула пакет. – Пиріжки. Я подумала, може…
Вона не закінчила, бо не знала, як закінчити. «Може, ви голодний» прозвучало б ніяково. «Може, вам самотньо» прозвучало б правдою, але правду говорити було зарано.
Тарас узяв пакет. Поставив на стіл. Чорне кошеня сиділо в нього на плечі, учепившись кігтями в светр, і Одарка помітила, що светр уже в затяжках, і Тарас їх не поправляв.
– Чай будете? – спитав він. Перша довга фраза за всю розмову.
Одарка кивнула. Сіла на табуретку, поклала руки на коліна. У кухні було тепліше, ніж у передпокої, і пахло молоком, кормом і ще чимось.
Кошеня спригнуло з плеча Тараса й полізло до неї на коліна, і вона підхопила його машинально, як підхоплюють те, що падає, не думаючи. Воно було тепле, і кігті проколювали тканину спідниці, і Одарка не прибрала його, а тільки притисла долоню до спинки, відчуваючи, як б’ється під хутром швидке мале серце.
Тарас розлив чай.
Через тиждень Тарас помітив, що коробка більше не потрібна. Кошенята спали хто де: двоє на кріслі, одне на підвіконні, чорне в нього в ногах, смугаста на светрі, який він кинув на стілець і забув. Коробка стояла в кутку порожня, і він розплющив її, поклав біля порога замість килимка. Картон був м’який, стертий, і кошенята, проходячи повз, шкрябали його кігтями за звичкою, як шкребуть знайоме.
Одарка приходила через день. Приносила пиріжки, або сир, або яблука з того самого ринку, від Галі. Дзвінок він полагодив на другому тижні. Вона дзвонила, і цей звук, різкий, деренчливий, старомодний, був кращий за будь-яку тишу, яку Тарас знав за останній рік.
У передпокої на гачках тепер висіли його куртка й її хустка.
Одного ранку чорне кошеня вибігло в коридор через прочинені двері. Тарас вийшов за ним, підняв, і кошеня вперлося лапами йому в підборіддя, наче хотіло подивитися, що там, за дверима, далі. Тарас подивився теж. Сходова клітка, запорошене вікно, світло. Він стояв так кілька секунд, притримуючи двері ногою, щоб не зачинилися.
Потім повернувся в квартиру. Поставив кошеня на підлогу, і те побігло на кухню, де вже бряжчали миски, бо решта четверо почули кроки й вирішили, що пора снідати. Двері Тарас не став замикати на замок. Скоро прийде Одарка.
Так він зрозумів: іноді життя повертає втрачене не тоді, коли його шукаєш, а коли перестаєш боятися порожнечі. І відчиняєш двері не тому, що чекаєш, а тому, що вже не боїшся, що ніхто не прийде.
