Оксана злизувала білий крем із чайної ложки. Крем здавався надто білим, надто солодким, ніби його зробили зі снігу, який ніколи не тане.
— Галино Петрівно, ви тепер пенсіонерка. Витрачати вам особливо нема на що. Ми з Данилом вирішили урізати допомогу.
На столі стояв торт за тисячу вісімсот гривень. Куплений на пенсію Галини. Він стояв, наче білий острів посеред чужого моря.
Галя дивилася на порожню чашку. Чай давно охолов. Усередині щось сухо клацнуло — ніби зламався маленький годинник, який тікав від часу.
— У сенсі урізати? — спитала Галина.
Оксана поклала ложку. Витерла губи серветкою. Рухи були повільні, господарські, наче вона вже давно тут розпоряджалася.
— У прямому. Вам учора перевели першу пенсію. Вісім тисяч гривень. Квартплата у вас півтори. На їжу вистачить за очі. Навіщо вам більше?
Данило сидів поруч. Дивився в тарілку. Колупав виделкою залишки бісквіта.
— Даню, ти теж так думаєш? — спитала Галина.
Син смикнув плечем.
— Мам, ну в нас іпотека. Машина в кредиті. Оксані треба зуби лікувати. А ти ж удома сидиш. Тобі ні проїзний не потрібен, ні одежа нова.
Галина присунула до себе паперову серветку. Взяла ручку.
— Я сиджу вдома. З вашими дітьми.
— Ну ви ж бабуся! — обурилася Оксана. — Це ваша радість!
— Чотири тисячі, які ви мені платили, — Галина написала цифру на серветці. — Це була не допомога. Це була оплата моєї праці.
Оксана коротко засміялася. Не з веселощів. Зі злості.
— Тьху, лічильник увімкнувся. Якої праці? Ви з рідними внуками сидите!
— Сорок годин на тиждень. Плюс я забираю їх із садка. Плюс готую їм обід зі своїх продуктів.
— Ми вам внуків народили! — голос невістки злетів угору.
— Народжували ви їх для себе, Оксаночко.
Данило з гуркотом кинув виделку на стіл.
— Мам, не починай. Оксана права. Платити рідній матері за час з онуками — це дикість. Ми більше грошей переказувати не будемо. Крапка.
Галина мовчки встала. Підійшла до комода. Відкрила верхню шухляду. Дістала зв’язку ключів.
Підійшла до столу. Кинула ключі перед сином. Метал брязнув об скло тарілки, і звук розсипався по кухні, як скляні намистини.
— Це що? — Данило нахмурився.
— Ключі від вашої квартири. Раз я тепер просто любляча бабуся, а не безкоштовна нянька, мій графік змінюється.
Оксана вкрилася червоними плямами.
— Це як розуміти, Галино Петрівно?
— Дуже просто. Із завтрашнього дня ви відводите Тимка й Орисю в садок самі. Лікарняні берете самі. Вихідні діти проводять з вами.
— Я працюю! — гарикнула невістка.
— Я теж працювала. Сорок років на заводі. Тепер я відпочиваю.
Галя підійшла до вхідних дверей. Відчинила їх.
— Чай допили? Торт доїли? Вихід там.
Данило підвівся перший. Обличчя червоне. Схопив куртку з вішалки.
— Ти ще пошкодуєш, мам. Зателефонуєш, коли стане самотньо.
Галина Петрівна не відповіла. Вона зачинила двері й повернула замок.
У понеділок Галина прокинулася о восьмій. На кухні було тихо. Ніхто не просив увімкнути мультики. Ніхто не розливав компот на чисту скатертину.
Вона зварила собі справжню каву. Дістала гарну чашку. Кава пахла так, ніби сонце прокинулося разом із нею.
Дзвінок у двері пролунав о восьмій п’ятнадцять.
Довгий. Нахабний. Безперервний. Він дзвенів ще трохи після того, як стих, — ніби його луна застрягла в стінах.
Галя підійшла до дверей. Подивилася у вічко.
На сходовому майданчику стояла Оксана. У зубах затиснутий телефон. В одній руці жовтий пакет із супермаркету. Другою рукою вона тримала чотирирічну Орисю за каптур куртки. Поруч переминався з ноги на ногу шестирічний Тимко.
— Відчиняйте! — крикнула Оксана в зачинені двері. Смикнула ручку.
Галина натиснула на кнопку домофона.
— Я сплю, Оксано.
— Галино Петрівно, не дурійте! Мені на роботу до дев’ятої! У садочку карантин, я їх туди не поведу.
Діти захнипали. Орися почала терти очі брудною варежкою.
— А я на пенсії. У мене режим.
Оксана штовхнула двері чоботом.
— Я їх зараз тут залишу! На килимку! Потім самі службі у справах дітей пояснювати будете!
Галина притулилася лобом до холодного металу дверей.
— Залишай. Сусідка тьотя Ганна якраз удома. Вона в поліцію одразу зателефонує. Скажу, що мати покинула дітей у під’їзді й утекла.
За дверима зависла тиша. Тільки чулося важке дихання невістки.
— Ви божевільна. Стара відьма, — процідила Оксана.
Кроки стихли. Ліфт брязнув дверима. Поїхали.
Галя пішла на кухню. Кава вже охолола. Вона вилила її в раковину й налила нову. Руки трохи тремтіли. Але всередині було спокійно.
Данило зателефонував в обід.
Трубку Галя взяла не одразу. Чекала, поки він зателефонує втретє.
— Слухаю.
— Мам, ти зовсім з глузду з’їхала? — Данило кричав у трубку. На задньому плані гули машини. — Оксані догану вліпили! Вона запізнилася на дві години, бо возила дітей до моєї тещі на інший кінець міста!
— І як там Зореслава Остапівна? — рівним тоном спитала Галина Петрівна. — Зраділа внукам?
— Не біси мене. Ти навіщо влаштувала цей цирк?
— Данилку, я попереджала. Мої послуги коштують грошей. Ви платити відмовилися.
— Які гроші?! Це твоя кров!
Галя взяла зі столу серветку із вчорашніми записами.
— Кров? Добре. Три місяці тому ти позичив у мене сорок тисяч. На ремонт коробки передач. Повернув?
Данило затнувся.
— Я віддам. Зарплату затримають і віддам.
— Не віддаси. А я брала кредит на цю суму. І плачу відсотки зі своєї пенсії. Вісім тисяч, Даниле. Мінус півтори — комуналка. Мінус дві — кредит за твою машину. Скільки лишається?
— Я тобі продукти привожу!
— Раз на місяць. Два пакети круп і курку. На дві тисячі. А діти з’їдали в мене за тиждень на тисячу.
— Мам, ну ти вічно все рахуєш! — завив Данило.
— Довелося навчитися. Коли син рахує мою пенсію.
Галина поклала трубку. Натиснула кнопку вимкнення звуку.
Увечері в банківському застосунку дзенькнуло сповіщення.
Переказ від Данила. Три тисячі гривень. Повідомлення: «На. Вдавися».
Галина переказала гроші назад. Повідомлення писати не стала.
Минуло два тижні.
Жили як чужі. Дзвінків не було. Галина гуляла в парку. Читала книжки. Здала в хімчистку старе пальто.
У п’ятницю ввечері вона пекла яблучний пиріг. Просто для себе. Запах кориці заповнив тісну кухню.
У двері подзвонили.
Галя відчинила. На порозі стояв Данило Володимирович. Вигляд пом’ятий. Очі бігають. Поруч стояв Тимко в брудній синій куртці.
— Мам, виручай.
Данило вштовхнув сина в коридор.
— Що сталося?
— Оксана в лікарні. Підозра на апендицит. Я зараз до неї поїду, хірургів ловити. Орисю теща забрала, а Тимка подіти нікуди. Залиш до завтра. Будь ласка.
Галя подивилася на внука. Той стояв, опустивши голову. У руках тримав планшет.
— Гаразд. Проходь, Тимку. Роздягайся.
Данило видихнув так, ніби скинув мішок картоплі.
— Дякую, мам. Я зателефоную вранці.
Двері за ним зачинилися швидше, ніж Галя встигла спитати номер лікарні.
Тимко зняв куртку. Кинув на підлогу.
— Підніми й повісь на гачок, — спокійно сказала Галина.
Хлопчик спідлоба глянув на неї. Підняв куртку.
— Голодний?
— Ні. Ми в макдональдсі їли.
Вони сиділи на кухні. Галя різала пиріг.
— Як там мама? — спитала Галя. — Дуже живіт болів?
Тимко уплітав пиріг.
— У мами не болить живіт.
Галя завмерла. Ніж зупинився за міліметр від тарілки.
— А чому тато сказав, що вона в лікарні?
— Не знаю. Мама вдома купальник міряла. Вони з татом у спа-готель поїхали. У тьоті Соломії день народження.
Усередині щось зачинилося на глухий, тяжкий замок.
Вона поклала ножа. Витерла руки. Взяла телефон.
Зайшла на сторінку Соломії, молодшої сестри Оксани. Перша ж історія завантажилася з веселою музикою.
Дерев’яний пірс. Басейн із гарячою водою. Оксана в новому зеленому купальнику цокається келихом із шампанським. Підпис: «Дівчатка такі дівчатка! Чоловіки оплатили вихідні!». Час публікації — сорок хвилин тому.
Заміський клуб «Сосновий бір». Це за двадцять кілометрів від Києва.
У телефоні булькнуло повідомлення. Від Данила.
«Мам, хибна тривога. Апендициту нема. Але лікарі сказали відлежатися. Ми до неділі побудемо в її мами. Нехай Тимко поживе у тебе два дні. Цілую.»
Галина довго дивилася на екран.
Потім подивилася на Тимка. Той розмазував яблучну начинку по столу.
— Тимку, одягайся.
Хлопчик підняв голову.
— Куди? Ми ж тільки прийшли.
— Ми їдемо до мами. Вітати тьотю Соломію.
Таксі обійшлося в тисячу двісті гривень.
У салоні пахло дешевим ароматизатором і мокрим снігом. Тимко заснув на задньому сидінні. Галя дивилася у вікно. Повз миготіли голі чорні дерева.
Ніякої люті не було. Був холодний розрахунок.
Машина зупинилася біля кованих воріт клубу «Сосновий бір».
Галя розрахувалася. Вийшла на морозне повітря. Вивела сонного Тимка.
Хлопчик позіхав і тер очі. Куртка застебнута криво. Шапка з’їхала набік.
На ресепшені стояла висока дівчина в строгій уніформі.
— Добрий вечір. Підкажіть, де проходить банкет Соломії Савчук?
Дівчина чергово посміхнулася.
— Зала «Перлинна», коридором праворуч. Вас провести?
— Ми самі знайдемо.
Галя міцно тримала Тимка за руку. Вони йшли коридором із м’яким килимом. Грала приглушена лаунж-музика. Пахло дорогими парфумами й смаженим м’ясом.
Вона штовхнула важкі дубові двері зали «Перлинна».
Усередині було чоловік двадцять. Довгий стіл заставлений закусками. Приглушене світло. За столом виголошував тост якийсь повновидий чоловік.
Оксана сиділа поруч з іменинницею. У вечірній сукні з відкритими плечима. Волосся гарно вкладене.
Данило сидів навпроти. Сміявся, відкинувшись на спинку стільця. У руках склянка з віскі.
Галина ступила в залу.
Кроки по паркету були гучними. Тимко спіткнувся об ніжку стільця й схлипнув.
Кілька людей обернулися. Тост затих.
Данило повернув голову. Його усмішка сповзла так швидко, ніби її стерли ганчіркою. Обличчя зблідло.
— Мамо? — видихнув він. Склянка цокнула об край тарілки.
Оксана подалася вперед. Очі стали круглі, як блюдця.
Галя підійшла просто до їхнього столу.
Вона не кричала. Не лаялася. Говорила рівно, але так, що чув увесь зал.
— Даниле. Ви забули свій багаж.
Галя підштовхнула Тимка вперед. Той побіг до матері й уткнувся носом у її вечірню сукню, залишивши на шовку вологий слід від брудного рукава куртки.
— Мам, я їсти хочу! — захнипав Тимко.
Оксана стиснула щелепи так, що жуйні м’язи здулися.
— Галино Петрівно, ви що робите? — прошипіла невістка. — Ви нас перед друзями соромите! Забирайтеся негайно і заберіть його!
Соломія, іменинниця, підвелася.
— Даню, це що за цирк? Ви ж казали, що дітей прилаштували.
Данило схопився. Схопив Галю за лікоть. Пальці стиснулися боляче.
— Ти навіщо приперлася? Я ж просив!
Галя повільно опустила погляд на його руку. Потім подивилася в очі. Дивилася як на перешкоду. Як на порожнє місце.
— Прибери руку, Данилку.
Він відсмикнув пальці.
— Ви мені збрехали, — дзвінко промовила Галина, щоб гості теж чули. — Про апендицит. Про лікарню. Скинули дитину, як річ у камеру схову, і поїхали пити.
— Ми втомилися! Ми маємо право на відпочинок! — вигукнула Оксана.
— Маєте. Але за свій рахунок. З дітьми будете відпочивати разом. Я на пенсії. Мій робочий день закінчений.
Галина розвернулася.
— Бабусю! — закричав Тимко.
Вона не обернулася. Вона йшла до дверей, дивлячись прямо перед собою.
У спину вдарив крик сина:
— Ти мені більше не мати! Забудь наш номер!
Двері зачинилися, відрізаючи її від шуму зали.
У коридорі було тихо. Галина поправила комір пальта. Викликала таксі назад. Усередині була дивна порожнеча, від якої чомусь дихалося дуже легко.
У неділю вдень ключ туго повернувся в замку квартири Галини.
Двері здригнулися від удару.
Потім дзвінок. Довгий. Шалений.
Галина Петрівна заварювала чай в улюбленій чашці з котами. Вона не поспішала. Зняла чайник із плити. Витерла стіл губкою.
Підійшла до дверей. Відчиняти не стала.
— Хто там? — голосно спитала Галя.
— Відчиняй! — голос Данила зривався. — Замки поміняла?!
— Поміняла. Уранці слюсар приходив. Дві з половиною тисячі взяв. Із моєї пенсії.
Данило вдарив кулаком по дверях.
— Мам, ти у своєму розумі?! Оксана зі мною не розмовляє другий день! Соломія нас виставила зі свята! Там мій шеф був, він усе бачив!
— Твої проблеми, Даниле.
— Винеси мої речі! — загорлав син зі сходового майданчика. — Інструменти, вудки, ковзани зимові. Усе, що на балконі лежало.
— Винесу. У п’ятницю. Зберу в коробки й виставлю до сміттєпроводу.
— Ти хвора! Рідного внука на посміховисько виставила! Психіку дитині зламала!
— Психіку йому ламають батьки, яким він заважає пити шампанське в спа-готелі.
За дверима зависла важка тиша.
Потім Данило процідив крізь зуби:
— Ти здохнеш на самоті. Ніхто склянки води не принесе.
Галина усміхнулася. Відображенню у вічку. Усмішка вийшла жорсткою.
— Кулер куплю. З доставкою додому. Прощавай, Даниле Володимировичу.
Вона відійшла від дверей. Кроки на сходах затихли.
На кухні пахло свіжим чаєм і спокоєм. У квартирі не було ні чужих брудних черевиків, ні зламаних іграшок, ні крикливих родичів. Вона вперше за багато років належала тільки собі.
Галина Петрівна сіла за стіл. Відпила гарячого чаю.
А як би ви вчинили на місці Галини: залишили дитину в себе, проковтнувши брехню, чи теж привезли його просто на вечірку до батьків?
