**Запис у щоденнику**
Сьогодні середа. Звичайна середа, а не субота. Я стояла в передпокої й дивилася на двох хлопчаків із однаковими ранцями. За їхніми спинами маячів Андрій, у кожній руці по величезній сумці.
— Кого ти привів у мій дім? — спитала я рівним голосом. — Ми ж домовлялися, що діти від твого першого шлюбу з нами жити не будуть.
Андрій проштовхнувся повз мене в коридор і опустив сумки на підлогу.
— Не починай, Надіє. Обставини змінилися. Місяць, може два.
— Може три? — я присіла перед близнюками, усміхнулася їм, погладила по голівках. — Хлопчики, йдіть у кімнату, там на полиці конструктор. Пограйтеся, поки ми з татом поговоримо.
Діти пішли. Я зачинила двері й повернулася до чоловіка.
— Андрію, я правильно розумію? Ти привів дітей у середу, з речами, і ставиш мене перед фактом?
— А що я мав робити? Вони мої сини! Чи ти хочеш, щоб вони на вулиці ночували?
— Цікава логіка. Коли ми одружувалися, ти присягався, що хлопчики житимуть із Христиною. Пам’ятаєш? Чи в тебе пам’ять вибіркова, як меню в дешевій їдальні — тільки те, що вигідно?
— Це тимчасово!
— Тимчасово — це коли субота й неділя. А дві сумки й три місяці — це переїзд. Різницю відчуваєш?
Андрій почав ходити по коридору.
— Я не збираюся перед тобою звітувати за своїх дітей. Це й мій дім також.
— Ні, Андрію. Це моя квартира. Була до тебе й буде після. І перш ніж ти вкотре скажеш слово «мій», зазирни в документи. Там одне прізвище, і воно не твоє.
Я дістала телефон і набрала номер свекрухи. Андрій сіпнувся.
— Поклади трубку. Не смій дзвонити моїй матері!
— Чому? Ти ж рішення за двох приймаєш — може, і вона не знає, що стала бабусею на повну ставку?
— Надіє, я попереджаю!
— Попереджаєш? Про що? Про те, що через п’ять хвилин Галина Павлівна дізнається, як її син розпоряджається чужою квартирою?
Гудки. Свекруха відповіла після третього.
— Галино Павлівно, добрий вечір. Скажіть, ви знаєте, що Андрій перевіз Матвія й Тимура до нас? Назавжди. З речами.
Пауза. Потім голос свекрухи — здивований і розгублений.
— Надієчко, я нічого про це не знала. Він мені ні слова не сказав. Як це — з речами?
— Дві великі сумки. І фраза «місяць, може два, може три». Ось я й уточнюю — це сімейний план чи його особиста імпровізація?
— Господи. Надіє, я тобі так вдячна за терпіння. Ти ж і так кожні вихідні з хлопчиками пораєшся, поки він по друзях бігає. Я поговорю з ним.
— Дякую. Але я, мабуть, розберуся сама. Мені б адресу Христини. Хочу зрозуміти, з чого це вона спихнула дітей.
Свекруха продиктувала адресу. Андрій стояв блідий, притулившись спиною до стіни.
— Навіщо тобі її адреса? Що ти задумала?
— А чого ти зблід? Якщо все чесно — чого боятися?
— Не лізь туди, Надіє. Це не твоя справа.
— Не моя? Хлопчики в моїй квартирі, сплять на моєму дивані, їдять за моїм столом. Кожну суботу й неділю я з ними малюю, гуляю, годую — а ти в цей час «до друга» або «до мами». Яка, як з’ясувалося, тебе теж не бачить. То куди ти їздиш по вихідних, Андрію?
— Я не зобов’язаний звітувати!
— Правильно. Не зобов’язаний. Але й я не зобов’язана бути нянькою для чужих дітей, поки їхній батько десь розважається.
Я підійшла ближче й подивилася йому в очі.
— Дай мені телефон Христини.
— Ні.
— Чому?
— Тому що ні! Досить допитів влаштовувати!
— Знаєш, Андрію, коли людині нема чого приховувати, вона не кричить. Вона просто дає номер і спокійно п’є узвар. А ти зараз схожий на кота, якого застали на столі з рибою в зубах. І рибу вже проковтнув, і морду невинну зробити не виходить.
Андрій замовк. Я кивнула.
— Гаразд. Пізно вже. Хлопчики втомилися. Я постелю їм у вітальні. А завтра ми повернемося до цієї розмови.
Ніч минула важко. Я лежала з розплющеними очима й згадувала слова Орисі, своєї подруги, сказані рік тому.
«Готуйся до сюрпризу, і він тобі не сподобається. У моєї сестри Вероніки та сама історія — розлучилася, дитина при ній, але при першій нагоді спихує його колишньому. Не на день — на тижні, на місяці. А аліменти вимагає справно. Її колишній урешті поїхав в інше місто, щоб не збожеволіти».
Тоді я відмахнулася. Орися вічно драматизує. Але зараз кожне її слово звучало пророцтвом.
Уранці Андрій зазбирався.
— Мені треба поїхати. Справи.
— Звісно. У тебе завжди справи. По суботах — особливо.
— Ти знову?
— Я ще не починала. Їдь. Я подбаю про хлопчиків. Як завжди.
Він вийшов. Я зачекала двадцять хвилин, одягла близнюків і повезла їх до Галини Павлівни.
Свекруха відчинила двері, побачила внуків і одразу все зрозуміла.
— Заходьте, мої хороші. Бабуся млинців зробить.
Хлопчаки побігли всередину. Галина Павлівна притримала мене за руку.
— Надієчко, вибач його. Я не знаю, що з ним діється. Він і мені бреше.
— Галино Павлівно, мені потрібна точна адреса Христини. Ви давали вулицю, а будинок і квартиру?
— Зеленогірська, чотирнадцять, квартира сорок один. Надіє, тільки не рубай згарячу.
— Я не рубаю. Я акуратно відкриваю. Як хірург.
Я поїхала за адресою. Під’їзд, четвертий поверх, двері з цифрою сорок один. Подзвонила. Кроки. Клацнув замок.
Двері відчинив Андрій.
Секунда. Дві. Три. Його обличчя витягнулося, рот відкрився, а очі забігали, як у людини, спійманої на найочевиднішій брехні.
Я мовчки подивилася на нього. Потім на коридор за його спиною — жіночий плащ на вішалці, капці. Потім знову на чоловіка.
Я не сказала жодного слова. Розвернулася й пішла вниз сходами.
— Надіє! Зачекай! Це не… Я просто допомагав! Кран потік, вона подзвонила, я приїхав!
Голос наздоганяв мене, відбиваючись від стін під’їзду. Я не озирнулася. Вийшла у двір, глибоко вдихнула й дістала телефон.
Перший дзвінок — майстру по замках.
— Добрий день. Мені потрібно замінити замок на вхідних дверях. Адресу продиктую. Через годину зможете? Чудово.
Другий дзвінок — служба перевезень.
— Доброго дня. Потрібні два вантажники на збирання й вивезення речей. Об’єм невеликий — пара мішків одягу, робочий стіл, крісло. Адреса доставки інша. Так, все в одну ходку.
Я йшла вулицею швидким кроком. Мені було ясно все. Христина спихнула дітей Андрію, а точніше — мені, щоб звільнити квартиру для зустрічей із колишнім чоловіком. Класична схема: діти — туди, коханець — назад.
Але в Христини був законний чоловік — Олег. Галина Павлівна згадувала його ім’я. І я вже знала, що робити.
Коли я підійшла до будинку, майстер уже стояв біля під’їзду з чемоданчиком інструментів. Вантажники приїхали за п’ятнадцять хвилин. Я відчинила квартиру й спокійно, методично, без метушні зібрала речі Андрія.
Його зимова куртка. Його черевики. Три полиці книжок. Стіл із кабінету, розкладне крісло, два мішки одягу. Дитячі речі — акуратно, по пакетах. Іграшки. Ранці.
— Куди везти? — спитав старший із вантажників.
— Зеленогірська, чотирнадцять, квартира сорок один. Залишити біля дверей. Якщо не відчинять — біля під’їзду.
Майстер замінив замок за сорок хвилин. Видав три нові ключі. Я розрахувалася, зачинила двері й сіла на підлогу в тихому передпокої.
Телефон задзвонив за півтори години. Номер Андрія.
— Надіє! Що ти накоїла?! Мені Христина дзвонить, кричить, що привезли якісь мішки!
— Правильно. Це твої речі. І речі твоїх дітей. Я їх відправила за єдиною адресою, де ти, виявляється, проводиш суботи.
— Ти збожеволіла! У неї чоловік! Олег увечері приїде — що він подумає?!
— Олег? Про нього не хвилюйся. Я йому вже написала. Додала адресу, час твого візиту й короткий зміст ваших «кранів, які потекли». Він виявився дуже зрозуміливою людиною. Відповів одним словом: «Дякую».
— Ти… Ти цього не робила.
— Робила, Андрію. І зробила б раніше, якби не вірила кожному твоєму слову цілий рік. Знаєш, це навіть кумедно — ти був настільки впевнений у моїй дурості, що перестав ховатися. Привів дітей у середу, а сам поїхав до Христини через парадні двері. Навіть головою не повернув — а раптом дружина за рогом?
— Надіє, послухай…
— Ні, це ти послухай. Хлопчики в Галини Павлівни. Здорові, ситі, граються в конструктор. Замок я змінила. Заяву на розлучення подам у понеділок.
— Ти не можеш так! Ми ж…
— Що — «ми ж»? Домовлялися? Так, Андрію, домовлялися. Діти — із Христиною. Вихідні — наші. Вірність — взаємна. Ти порушив усі три пункти за один рік. Якби це був контракт, тобі б неустойку виставили.
— Я не зраджував тобі!
— Ти відчинив двері квартири своєї колишньої дружини в суботу вранці в домашніх капцях. Це, звісно, можна назвати «допомога з краном», але тоді ти найгірший сантехнік у місті — бо кран так і не полагоджений.
Андрій замовк. Я почула, як він важко дихає.
— Звідки ти знаєш про кран?
— А я вчора чула, як ти репетирував відмовку. Ти бурмотів собі під ніс у ванній, думав, я сплю. «Кран потік, вона подзвонила, я просто заїхав». Андрію, ти навіть брешеш неталановито. Хоча б «трубу прорвало» — солідніше звучить.
— Надіє, я приїду. Ми поговоримо нормально.
— Не приїжджай. Замки інші. Розмову закінчено. Ось що я хочу, щоб ти запам’ятав: я погодилася вийти за тебе, знаючи про дітей. Я їх полюбила. Кожні вихідні — парк, малювання, книжки, а ти в цей час нібито до друга або до мами. Галина Павлівна, до речі, підтвердила — ти до неї не приїжджав жодного разу за останні чотири місяці.
— Вона це сказала?!
— Вона не тільки це сказала. Вона сказала: «Надіє, я тобі вдячна, що ти терпиш мого сина. Він цього не заслуговує». І знаєш що? Вона має рацію.
— Мені нікуди йти.
— У тебе є адреса Христини, де ти почуваєшся як вдома. У тебе є адреса Галини Павлівни, яка чекає на пояснення. У тебе, нарешті, є вся планета Земля — місця вистачить. А моя квартира більше не в списку.
Я натиснула кнопку відбою й заблокувала номер. Потім заблокувала всі можливі способи зв’язку. Потім сіла на табурет у коридорі й просиділа хвилину в тиші.
Телефон задзвонив із незнайомого номера. Я відповіла.
— Надіє? Це Олег. Чоловік Христини. Колишній чоловік, мабуть, із сьогоднішнього дня.
— Олеже. Мені шкода, що так вийшло.
— Не шкодуйте. Я давно підозрював, але не вистачало факту. Ви цей факт мені подарували. Мішки його речей біля моїх дверей — це, знаєте, переконливіше за будь-яку фотографію.
— Він стояв у ваших капцях.
— У зелених? Із динозаврами?
— Ні. У сірих, картатих.
— Це мої парадні. Неймовірно. Навіть капці чужі носить.
Ми обидвоє замовкли. Потім Олег тихо засміявся.
— Знаєте, Надіє, я зараз стою на балконі, дивлюся на два мішки мотлоху біля під’їзду — і мені чомусь легко. Ніби мені ампутували зуб, який болів три роки.
— Зуб не ампутують. Зуб видаляють.
— А в мене такий зуб, що тільки ампутація.
— Удачи вам, Олеже.
— І вам. Ми з вами, виходить, в одному човні. Тільки ви гребете швидше — я б іще місяць сумнівався.
Подзвонила Орися.
— Надю, ти як? Бачила, ти в мережі, але не пишеш.
— Орисю, ти мала рацію.
— Про сюрприз?
— Про сюрприз. Він не сподобався.
— Розповідай.
— Він привів дітей з речами, а сам їздив до колишньої. Я поїхала за адресою — він мені двері відчинив. У домашніх капцях. Сюрприз.
— І що ти?
— Поміняла замки, відправила його речі вантажниками до колишньої, написала її чоловікові, подаю на розлучення.
— За скільки годин ти це провернула?
— За чотири. Може, за три з половиною.
— Надіє, ти робот. Я б тиждень ридала в подушку.
— Ридатиму потім. Зараз мені ніколи. Зараз мені треба подзвонити Галині Павлівні й переконатися, що хлопчики повечеряли.
А в цей час Андрій стояв посеред вулиці з телефоном, який безперервно вібрував. Христина дзвонила вшосте. Олег прислав повідомлення з трьох слів: «Забери свої речі. Покруч». Мати написала: «Приїжджай. Будемо розмовляти».
Він не відповідав нікому. Стояв і дивився на екран, де кожен дзвінок був вироком.
Рік тому все було ідеально. Жінка любить, діти прилаштовані, колишня доступна, її чоловік нічого не знає. Ідеальна конструкція. Як картковий будиночок.
Картковий будиночок звалився за чотири години. Одна поїздка Надії за адресою — і все розсипалося. Жінка поміняла замки. Олег дізнався правду. Мати чекає на пояснення. Христина в паніці.
Телефон задзвонив знову. Христина.
Він скинув. Прибрав телефон у кишеню. І пішов вулицею, не знаючи куди, не знаючи навіщо, не знаючи — що тепер.
А я в цей час дзвонила свекрусі.
— Галино Павлівно, хлопчики повечеряли?
— Повечеряли, Надієчко. Млинців з’їли по чотири штуки кожен. Сплять уже.
— Дякую вам.
— Надіє… ти подала на розлучення?
— Подам у понеділок.
— Я не буду тебе відраджувати. Він це заслужив. Але хлопчаки… Ти ж до них прив’язалася?
— Прив’язалася. Матвій малює мені листівки кожної неділі. Тимур навчився читати — мені першій прочитав слово «сонце».
— Ти для них зробила більше, ніж їхній батько за останній рік.
— Хлопчики ні в чому не винні. Якщо вам потрібна допомога — я поруч. Але з Андрієм — усе.
— Я знаю, Надієчко. Я знаю.
Я поклала телефон на тумбочку. Квартира була тихою, порожньою — і моєю. Ні чужих сумок у коридорі, ні чужої брехні в повітрі, ні чужих капців біля дверей.
Я підійшла до дзеркала й подивилася на себе. Очі сухі. Підборіддя підняте. Двадцять вісім років — а за один день постаріла й помолодшала водночас.
Подруга Орися прислала повідомлення: «Пишаюся тобою».
Я посміхнулася й відповіла: «Дякую. Тепер живу далі».
