Скажу чесно, на матір я довго тримав образу. Все через те, що коли батько знайшов іншу жінку, вона гордо зібрала речі й пішла. Навіть не спробувала відстоювати те, що нам належало. Я ж тоді думав: якщо він зрадив, то мала б вимагати квартиру, гроші, аліменти. Але ні — ми опинилися в гуртожитку, в тісноті й злиднях. Бувало, позичали картоплю в сусідів, бо в хаті не було крихти хліба.
Мати все життя була надто м’якою. Вона завжди всім поступалася, не вміла захищати себе. Я цього не розумів. Коли мені було дванадцять, померла бабуся, і тітка забрала собі її хату. Мама навіть не сперечалась, хоч ми тулилися в одній кімнаті.
Тож у п’ятнадцять я з радістю поїхав на навчання до технікуму в Чернівці. Потім вступив до університету в Києві, а на другому курсі ми з одногрупником відкрили майстерню з ремонту комп’ютерів. Нам пощастило — були першими. Минуло десять років, тепер у нас дві майстерні й три магазини. Ми з дружиною Орисею жили на орендованій квартирі, але перше, що я зробив, — купив мамі житло. Орися страшенно обурилась.
— Як ти міг? Твоя мама мала все життя, щоб заробити на власний дах.
— Вона не така, навіть на чоботи не могла назбирати.
— Хіба то наша біда?
— Може, й ні. Але то моя мама.
Згодом я таки придбав невеликий будинок для нас. Народилося двоє дітей. Життя налагодилося, але мамі я завжди допомагав. Навіть картку оформив, куди щомісяця переказував по п’ять тисяч гривень.
Та одного разу помітив: гроші зникають надто швидко. Приїхав до матері — в холодильнику порожньо.
— Мамо, де гроші?
— Ти ж знаєш, які тепер ціни. І ліки, і комуналка…
Я не повірив. Вирішив перевірити. Наступного місяця, коли переказав гроші, вона відразу їх зняла. Я поїхав — знову порожній холодильник.
— Мамо, що ти купила?
— Сину, розумієш… Сестра просить, у племінника Петра скрута. Я не можу відмовити.
— Мамо, та вони ж тебе використовують! Петро мені сам хвалився, що будує будинок. Я не збираюсь його спонсорувати, коли ти хліба не маєш.
Розлючений я повернувся додому й усе розповів Орисі. Вона сказала:
— Ти зробив для матері більше ніж досить. Більше не давай їй копійки. Як треба — купи продуктів, привези ліки. Сама.
Наступного дня я забрав у мами картку. Вона образилася, сказала, що в мене всього доволі, а рідним не можна відмовляти. Але я з цим не згоден.
Як гадаєте, правильно я вчинив чи ні?
