Коли вершники наблизилися, собака підвела голову, глянувши на них очима, сповненими такого болю, що серце дівчини завмерло, а на очі навернулися сльози…
Оксана накинула недоуздок на голову коня й вивела його з денника. Затягнувши вузол чумбура на розв’язці в проході стайні, дівчина замилувалася кобилою.
Вороної масті, з рівними білими шкарпетками на всіх чотирьох витончених ногах, Вільха була мрією багатьох вершників.
Узявши в руки щітку, вона почала чистити коня, не забуваючи нахвалювати його. Вільха нервово переступала з ноги на ногу, закидала голову, прислухаючись.
Оксана ласкаво погладила коня по шиї, не розуміючи, що з ним коїться:
— Що сталося, Вілечко? Що тебе турбує?
— Розмовляєш із конем? — запитав підійшовший конюх.
— Дядьку Веніаміне, з нею сьогодні щось дивне відбувається, — Оксана продовжувала гладити лискучу шию коня. — Її привезли місяць тому, і за весь цей час вона ніколи так не поводилася…
— Чомусь тривожно їй, — зауважив літній чоловік, окинувши кобилу досвідченим поглядом. — Дивно гарна!
— І характер у неї чудовий, — підтвердила Оксана. — І виїжджена прекрасно, досі не розумію, як колишня господиня могла розлучитися з таким конем.
— Значить, є прихована вада, — задумливо промовив Веніамін.
— У ній немає вади! — одразу кинулася на захист улюблениці Оксана.
Вільха затрясла головою, ніби підтверджуючи слова господині.
— Іч ти, образилася, — усміхнувся Веніамін, ідучи у своїх справах.
Заосідлавши Вільху, Оксана вивела її зі стайні. Кобила уважно прислухалася до навколишніх звуків, насторожено поглядаючи в бік дороги, за якою виднів ліс.
— Саме туди ми сьогодні й попрямуємо, — помітивши, куди дивиться кінь, мовила Оксана. — На плацу ти чудово поводишся, час познайомитися з нашою природою.
Оксана вправно забралася в сідло і, підібравши повід, направила коня в бік лісу…
У це червневе ранкове ще не було спекотної жари, і приємно було проїхатися верхи прохолодою. Вільха слухняно йшла туди, куди її скеровувала вершниця. Час від часу вона зупинялася й уважно прислухалася до звуків лісу.
Пустивши коня риссю, Оксана направила Вільху стежкою, де завжди любила їздити на Градомирі.
Дівчина згадала, як два місяці тому її коневі поставили невтішний діагноз, і їй довелося розлучитися з вірним другом. Його відправили на ферму в село, де повітря було чистішим, і напади кашлю в нього були значно рідшими.
Для змагань їй потрібен був кінь, і вони з тренером почали пошуки відповідного варіанту. Їхні пошуки закінчилися того дня, коли Оксана побачила Вільху в одному зі столичних клубів краю, і, проїхавши на ній верхи, зрозуміла, що це її варіант.
Кінь був чудово виїжджений і з доброю вдачею. Кінний клуб виділив кошти, і Вільха змінила домівку.
Зараз, згадуючи момент придбання коня, Оксана пригадала, як дивно поводилася колишня господиня. Вона поспішала з укладенням угоди, наче хотіла якнайшвидше позбутися Вільхи.
Що ж сталося? Чому господиня вирішила продати такого прекрасного коня?
Вільха різко зупинилася. Оксана ледь встигла втриматися в сідлі, настільки сильно поринувши у свої думки. Кобила завмерла на місці, і скільки б вершниця не намагалася пришпорити її, вона не рухалася з місця.
— Чому ти не хочеш іти вперед?
Вільха тихо фиркнула, продовжуючи стояти на одному місці. Вона злегка повернула голову, глянувши праворуч.
Оксана теж подивилася в той бік, але нічого, окрім трави й дерев, там не побачила. Що могло привернути увагу коня?
— Хочеш піти в той бік? — Оксана послабила повід, надавши Вільсі свободу вибору напрямку руху. — Будь по-твоєму…
Вільха звернула зі стежки й кроком рушила в той бік, звідки долинав ледь чутний писк, який незабаром почула й Оксана.
Кінь зупинився біля берези. На траві стояла коробка, притиснута зверху товстими гілками. З коробки чувся писк.
Оксана поспіхом зіскочила з коня. Скинувши гілки з коробки, вона відкрила її. Всередині виявилися троє кошенят, які щойно розплющили очки. Вони жалібно плакали, кличучи маму-кішку, від якої їх відірвали таким жорстоким способом.
Оксана відчула, як усередині неї підіймається хвиля обурення:
— Як можна бути таким жорстоким?! — дівчина підняла коробку й підійшла до коня. — Вілечко, швидше додому!
*****
— Неймовірно! — вигукнула Ірина Дмитрівна, тренер Оксани.
— Вільха привела мене просто до коробки, — підсумувала свою розповідь Оксана.
Вона поспіхом доставила кошенят до кінного клубу до місцевого ветеринара. Малюки виявилися здоровими, і на двох уже знайшлися майбутні господарі. Третього малюка вирішила забрати Оксана.
Чорне кошеня з білими лапками зачарувало її своєю схожістю з Вільхою. Як тільки кошенята підростуть, то роз’їдуться по домівках.
— Вільха — благородний кінь! — із захопленням мовила Ірина Дмитрівна. — Люди проходять повз, а кінь — ні.
Тим часом Оксана й Вільха з головою поринули в підготовку до майбутніх змагань. Клуб чекав від пари високих результатів.
Підготовка до змагань відбирала багато часу, і пара завжди тренувалася на плацу. У липні вони успішно виступили на місцевих змаганнях у Чернівцях, зайнявши друге місце в середньому призі.
У серпні пройшли обласні змагання в сусідньому регіоні — у Тернополі, звідки пара повернулася з перемогою. Попереду на них чекав старт у столиці краю — у Львові, до якого почалася ретельна підготовка.
— Оксано, чекаю тебе на плацу через сорок хвилин, — промовила Ірина Дмитрівна, зазирнувши в стайню.
Вільха стояла в проході стайні й нервово переминалася з ноги на ногу. Кінь здригався всім тілом, і його гучне іржання лунало по всій окрузі.
— Тихо! Тихо! — Оксана намагалася заспокоїти кобилу.
— Що з нею відбувається? — із занепокоєнням запитала тренер, яка ніколи не бачила Вільху в такому стані.
— Вона точно так само поводилася того дня, коли ми знайшли кошенят у лісі, — відповіла дівчина.
— Їдь на ній за територію клубу, можливо, щось сталося, — Ірина Дмитрівна озирнулася. — Візьми з собою Веніаміна.
Через двадцять хвилин двоє вершників виїхали з території кінного клубу. Оксана дозволила Вільсі бути навігатором у цій поїздці.
Вони минули рівний ряд будинків на околиці Львова й, вибравшись на дорогу, попрямували до лісу.
Несподівано Вільха різко розвернулася й помчала вздовж дороги. Шосе проносилися машини, хтось сигналив, боячись, що вершники можуть виїхати на дорогу.
— Що за примха — іти на поводу в кобили! — бурчав Веніамін, не розуміючи, що чи кого вони шукають.
— Краще перевірити, що так непокоїть Вілечку, ніж потім шкодувати… — Оксана не договорила.
На узбіччі дороги лежав збитий машиною вівчарка. Коли вершники наблизилися, собака підвела голову, глянувши на них очима, сповненими такого болю, що серце дівчини завмерло, а на очі навернулися сльози.
Вони знайшли причину неспокою Вільхи…
Оксана зіскочила з Вільхи, продовжуючи її хвалити. Вони щойно виступили на регіональних змаганнях у КЮРі середнього призу, і дівчина залишилася задоволена результатом.
— Чудовий виступ! — до них підбігла Ірина Дмитрівна.
— Вілечка прекрасно відчуває музику! — заправляючи стремена, із захопленням відповіла Оксана. — Це найпрекрасніший кінь у Всесвіті!
— Це кінь із великою вадою! — пролунав за спиною в дівчини різкий жіночий голос.
Оксана обернулася. На рудому коні сиділа жінка у фраку, готуючись до виступу. Обличчя здалося їй смутно знайомим…
— Чому Ви так кажете? — зовсім не дружнім тоном відповіла Оксана. — Ви зовсім не знаєте Вілечку! Це благородний кінь…
— З вадою! — жінка перервала мову Оксани. — Я чудово знайома з цією кобилою!
— Колишня господиня… — мовила Ірина Дмитрівна, впізнавши колишню власницю Вільхи.
— Як Ви можете так говорити про неї?! — Оксана категорично не погоджувалася з думкою жінки.
— За рік володіння цим конем, він привів до мене кількох бездомних собак і котів, — наче випльовуючи слова, відповіла жінка. — Попередні два господарі відмовилися від нього саме з цієї причини, як виявилося…
— Ви всі просто не змогли зрозуміти й усвідомити, наскільки благородний цей кінь! — заперечила Ірина Дмитрівна. — Це називається не «вада», а благородство!
До Оксани підбігла вівчарка й, привітно махаючи хвостом, глянула на господиню відданими очима.
Сірко був саме тим псом, до якого минулого року Вільха привела допомогу. Пошуки господаря вівчарки не дали результату, і Оксана вирішила залишити пса в себе.
Вдома на їхнє повернення чекав підрослий чорний котик із білими лапками, якого Оксана назвала Космосом.
Веніамін став гордим господарем цуценяти, яке Оксана з Вільхою підібрали минулої осені.
В Ірини Дмитрівни з’явилася триколірна кішка, привезена з минулих змагань.
І ще три собаки та чотири коти, врятовані Вільхою, яким успішно знайшли господарів. І все це називається «вадою»?
— Можливо, це у Вас вада… — окинувши жінку холодним поглядом, Оксана повела Вільху геть від колишньої господині.
Того дня Оксана й Вільха посіли перше місце. Повертаючись увечері додому після змагань, Ірина Дмитрівна й Оксана почули, як кінь б’є копитом об підлогу коневоза, явно з наміром привернути до себе увагу.
Зупинивши машину, вони поспіхом відчинили двері коневоза. Вільха відповіла їм гучним іржанням. Комусь терміново потребувала допомоги…—Що там, Вілечко? — Оксана підбігла до коня, обома руками обхопивши його морду. Вільха нетерпляче перебирала ногами, кивала головою в бік недалекого лісу, де вже сідали сутінки.
— Вона знову когось чує, — тихо мовила Ірина Дмитрівна. — Іди, я постережу коневоз.
Оксана не вагалася. Вона відчинила задні двері, і Вільха, мов стріла, вилетіла назовні, прямуючи до темної смуги лісу. Дівчина побігла за нею, чуючи позаду голос тренера: «Обережно!»
Вільха зупинилася біля старого дуба, де з-під коріння долинав ледь чутний скигіль. Оксана опустилася на коліна, висвітлюючи телефоном темну яму. Там, у глибині, тремтіло маленьке щеня — брудне, знесилене, але живе.
— Ой, малеча… — прошепотіла дівчина, обережно дістаючи цуценя. Воно притислося до її грудей, дрібно тремтячи.
Вільха підійшла ближче, опустила голову й тихо фиркнула, ніби кажучи: «Я ж казала».
Оксана підвелася, притискаючи щеня до себе, й подивилася на свою кобилу. У вечірніх сутінках очі Вільхи сяяли спокоєм і ніжністю.
— Ти — не вада, Вілечко, — прошепотіла дівчина. — Ти — найкраще, що траплялося в житті кожного, кого ти врятувала. І в моєму — теж.
Вільха легенько торкнулася носом її плеча, і в цьому дотику була вся вдячність світу. А щеня, уже зігріте, тихо заснуло в Оксаниних руках, знаючи: його теж знайшли. Його теж врятували.
