Вона вже понад десять років не п’є тієї води.
Уникає. Як уникають старих ран. Як не заходять у кав’ярню, де тобі подарували каблучку, а потім забрали. Як не дивляться фільми, які колись дивилися разом.
Вода з лимоном стала символом утрати. Того, хто не повернеться. Того, кого не хочеться вертати.
***
Вона пам’ятала все так, ніби це було вчора. До найменших дрібниць.
Одеса…
Вони прилетіли в Одесу наприкінці травня. Він сказав:
– Це буде найкраща відпустка у твоєму житті.
Їй було двадцять вісім. Йому – тридцять два. Вони зустрічалися вісім місяців. Вона вже тримала зубну щітку в його квартирі. Він – знав її подруг.
Усі довкола були впевнені: скоро весілля…
Готель «Перлина» був не найдорожчим, але затишним. Білі стіни, синя вода в басейні, пальми, за якими доглядав садівник із сумними очима.
Номер на третьому поверсі, з видом на море.
Щоправда… з крана текла іржава вода, кондиціонер працював через раз, сусіди зверху шуміли ночами.
І все одно: вони були щасливі! Так їй, принаймні, здавалося.
У перший-таки день він замовив газовану воду з лимоном.
– Ти куштувала? – спитав, примружуючись.
– Ні.
– Це смак кохання.
Вона засміялася. А він… не жартував.
Щиро вірив у прикмети, у знаки, у те, що якщо пити таку воду на заході сонця, то кохання триватиме вічно.
І вони пили. Просто з пляшки, поділивши одну на двох.
Кисло, солодко, бульбашки лоскотали язик.
Він дивився на неї закоханими очима. Вона самозабутньо в них тонула.
– Давай завжди пити лимонну воду, – мрійливо промовив він.
– Давай, – погодилася вона, не підозрюючи, що цей смак стане її прокляттям.
***
Удома все одразу пішло якось не так. Він став холоднішим. Скасував одну зустріч, потім другу, потім перестав телефонувати, потім відповідав через раз.
Вона терпіла. Думала: у нього робота, криза, депресія.
За місяць він сказав:
– Мені треба побути одному, подумати.
За два:
– Не телефонуй мені більше.
За три – зник, не сказавши жодного слова.
Телефон мовчав. Друзі казали, що не знають, де він.
Його мати крізь зуби говорила в слухавку:
– Син не хоче з тобою розмовляти. Не телефонуй більше. Не муч ані його, ані себе.
Вона не телефонувала. Чекала. Рік.
Потім вийшла заміж за іншого. Хорошого, надійного, але цілком звичайного.
Він не пив воду з лимоном, не дивився на неї закоханими очима, не казав: «Ти – моє життя».
Він просто був поруч. Приносив зарплату, робив щось по дому, коли вона просила.
І вона вирішила, що це і є кохання. Спокійне, буденне, доросле. Ні те ні се.
Вона народила донечку. Чоловік радів, але якось відсторонено, наче дитина – це нові меблі, які щойно купили в ІКЕА.
За п’ять років вони розлучилися.
Вона більше не могла жити в «болоті». Так вона казала.
Не через лимонну воду, не через той курорт, не через спогади.
Просто вона зрозуміла: нудний шлюб – це клітка.
Вона не була птахом. Вона була просто жінкою. І хотіла жити. А не існувати.
Вона залишилася сама. З донечкою, з кішкою і з відчуттям, що життя не вдалося.
Робота бухгалтеркою у маленькій фірмі, квартира в іпотеці, авто, яке постійно ламалося. Подруги роз’їхалися, мама померла, батька вона не знала. Донечка. І кішка.
Лимонну воду вона не пила. І нічого іншого, що хоч трохи нагадувало б той проклятий смак.
У ресторанах замовляла колу, сік, мінералку без газу. Вигадала для всіх, що в неї алергія на лимони, навіть на їхній запах.
– Відколи?
– Давно.
Ніхто не знав правди. Правда була надто безглуздою для сорокарічної жінки.
Насправді вона боялася води. Лимона. Бульбашок. І спогадів…
Одного разу зловила себе на думці, що не пам’ятає його обличчя.
Сиділа на кухні, пила чай, дивилася у вікно. Донечка робила уроки, кішка спала на підвіконні.
А вона раптом подумала: «А який у нього ніс? Прямий чи з горбинкою? А очі? Карі чи зелені? А волосся? Темне чи світле?»
Вона не пам’ятала!
Пам’ятала тільки лимонну воду.
Якось увечері вона зайшла до «Сільпо». Хліб, молоко, яйця, корм для кішки. І раптом – на полиці з напоями – побачила її. Лимонну воду. Таку саму, як тоді в Одесі. Та сама етикетка – жовта, з лимоном, розрізаним навпіл. Ті самі бульбашки, які танцюють усередині.
Вона взяла пляшку в руки. Потримала. Поставила назад. Відійшла. Повернулася. Знову взяла.
– Жінко, ви будете брати? – спитав молодий чоловік у формі, який розвантажував ящики.
– Ні, – відповіла вона й пішла.
Усю дорогу додому думала про воду. Про нього. Про ту відпустку. Про те, як безглуздо боятися того, чого давно немає.
Уночі вона не спала. Лежала на дивані, дивилася в стелю, прислухалася, як донечка вовтузиться у своїй кімнаті. Прийшла кішка, лягла на груди, замуркотіла. Тиша.
Раптом вона схопилася, накинула куртку, сунула ноги в капці, схопила ключі й вискочила за двері.
У «Сільпо» вона купила ту саму лимонну воду. Одну пляшку. Більше нічого.
Повернулася додому, пройшла на кухню, дістала склянку. Звичайнісіньку, гранчасту, без малюнка. Зробила глибокий вдих. Відкрила пляшку. Пролунало шипіння – бульбашки виривалися на волю.
Вона налила пів склянки. Понюхала. Пахло Одесою. Морем. Молодістю. Болем. Тим заходом сонця, коли він сказав «це смак кохання».
Вона випила.
І… нічого не сталося.
Не повернулися спогади, не накотилися сльози, не защеміло серце. Це була… просто газована вода зі смаком лимона… Звичайнісінька.
Вона допила вміст, викинула пляшку в смітник, помила склянку, поставила в сушарку. Лягла спати і вперше за багато років заснула без снодійного.
Уранці вона прокинулася з усмішкою на обличчі.
– Мамо, ти чого? – донечка помітила зміну в матері.
– Нічого.
– Ти дивна.
– Нормальна я. Просто виспалася…
Увесь день їй було добре. Не як зазвичай – зранку важкість, в обід утома, увечері ненависть до людей.
Сьогодні вона почувалася легко. Вільно. Наче скинула рюкзак, який носила на собі понад десять років.
Увечері вона купила ще одну знайому пляшку. Випила. Усміхнулася.
– Смішна, – сказала сама собі. – Чого боялася?
Вона зрозуміла: вода з лимоном не була її ворогом. Ворог сидів у її голові. І постійно нашіптував:
– Не пий, бо все згадаєш, не зможеш забути і знову страждатимеш…
І ось, будь ласка: вона випила й залишилася ціла й неушкоджена. Більше того – цілком спокійна і щаслива. Забула…
За тиждень вона зустрілася з подругою. Вони дружили ще з університету.
– Соломіє, а я знову п’ю воду з лимоном, – кинула вона.
– Що? – подруга поперхнулася.
– Майже щодня.
– А алергія?
– Не було жодної алергії.
– І що тепер?
– Тепер я вільна.
– Не хочеш йому написати?
– Навіщо?
– Може, він тебе пам’ятає, досі кохає.
– То й хай пам’ятає. А я – забула.
Вона обрала забути. Тепер вода з лимоном для неї – не про минуле. Вона про життя, яке триває. Усупереч усьому. А може, завдяки.
