Згадуючи той час, Оксана часто поверталася думкою до картки Мирона: три повернення за півтора року. Волонтери тоді вже й не сперечалися, кому пропонувати його наступним.
Вона поставила переноску на кахельну підлогу й розстебнула блискавку. Рудий кіт вийшов повільно, обнюхав куток клітки, обійшов миску з водою і сів спиною до дверей. П’ять із половиною кілограмів спокійної впертості. Так він робив щоразу, і Оксана вже знала: повертатися він не стане.
Вечірня зміна скінчилася, всі розійшлися, і лишилися тільки ті, кого не забрали.
Оксана провела пальцями по холодному прутку клітки.
— Ну що, Мироне. З поверненням.
Кіт не ворухнувся.
Наступного дня вона розклала на столі три анкети повернення.
Перша родина — молода пара. Двокімнатна на околиці, балкон з видом на парковку. Причина повернення: «агресивний, ховається, не йде на контакт». Протрималися два тижні.
Друга родина — жінка сорока років, однокімнатна після свіжого ремонту. «Не адаптувався, шипить, забивається під ванну». Десять днів.
Третя — чоловік із донькою семи років. «Дитина засмучується, кіт не грає, сидить у кутку». Один тиждень.
Оксана перечитала всі три листки й потерла перенісся. Папір пахнув тонером для принтера й чужими кухнями. Формулювання були схожі, і від тієї схожості щось свербіло, мов скалка під нігтем, але вона не могла вхопити, що саме. Усі родини пройшли співбесіду. Усі підписали договір. Усі обіцяли терпіння.
Семен зазирнув до кабінету, прихилившись плечем до одвірка. Високий, худий, у розтягнутому сірому светрі. Окуляри в тонкій оправі сповзли на кінчик носа.
— Ну-у… знову Мирон?
— Угу.
— Може, він просто такий, Оксано. Буває ж.
— Який «такий»?
Він знизав плечима й потягнув голосну, як завжди.
— Ну-у… невезучий.
Слово повисло між ними. Оксана стиснула стаканчик із кавою, пластик хруснув і вм’явся всередину. Вона розтиснула пальці й відставила стакан. Кавова калюжка розповзлася по столу до краю анкети.
Другій родині вона зателефонувала в обід. Трубку зняли після шостого гудка.
— Алло? Так, пам’ятаю. Рудий. Мирон. Ні, у нас усе добре без нього, дякую.
Голос жінки був рівний, майже ввічливо-нудний. За стіною хтось увімкнув телевізор, і Оксана чула приглушений сміх студійної авдиторії, ніби в чужій квартирі все йшло за планом.
— Розкажіть, як він поводився в перший день?
— У перший? Забрався під ванну й сидів. Ми кликали. Діставали. Підносили корм просто до морди. Він шипів. На другий день спробувала погладити — подряпав руку до крові.
— А потім?
— Потім вирішила: якщо кіт не хоче жити з людьми, нема чого його мучити.
Оксана притиснула телефон плечем і записала в блокнот: «діставали з-під ванни». Підкреслила.
— А ви давали йому час просто побути на самоті? Без спроб контакту?
Пауза. Шурхіт трубки в чужій долоні.
— А навіщо тоді брати кота, якщо не чіпати?
Оксана нічого не відповіла. Попрощалася, поклала телефон на стіл і довго сиділа, підперши підборіддя долонею. За вікном дощ стукав по бляшаному козирку рівномірно, як метроном.
На сусідній сторінці блокнота знайшлася позначка з першої родини, залишена місяцями раніше: «намагалися брати на руки з першого дня». Оксана поставила поруч знак питання й закрила блокнот. Але питання не закрилося.
У суботу Семен затримався до пізньої ночі.
Вона зайшла тихо. Світло горіло тільки в дальньому коридорі, де стояли клітки тривалого утримання.
Семен сидів навпочіпки перед кліткою Мирона. Не говорив ані слова. Просто сидів і дивився в підлогу, а кіт за ґратами робив звичне: спиною до дверей, хвіст обгорнутий навколо лап, вуха трохи назад.
Оксана хотіла гукнути. І зупинилася. Бо почула.
Мирон муркотів.
Тихо, на самій межі. Рівний, низький звук, схожий на гудіння ламп, тільки м’якший. Ніби всередині кота працював маленький мотор, який запускався винятково в тиші. Коли ніхто не тягнув руки й не підносив корм до морди.
Семен підвівся, розвернувся до виходу й ледь не вдарився об Оксану.
— Ну-у… я тут просто… миски перевіряв.
— Він муркотів.
— Ага. Часто так робить. Коли думає, що сам.
— Давно ти знаєш?
Семен поправив окуляри.
— З жовтня, напевно. Я тоді забув ключі й повернувся по них. А він сидів і мурчав. Потім двері скрипнули, і він замовк одразу. Як вимкнули.
Оксана притулилася до стіни. Штукатурка була шершава й холодна під лопатками. Із клітки не долинало жодного звуку. Мирон замовк, відчувши другу людину.
І в тій тиші до неї дійшло, на що схожі ті три анкети.
Не на опис складного кота.
А на опис людей, які хотіли любові миттєво. Ласки по клацанню. Вдячності першого вечора, контакту на вимогу, як вимикач на стіні: натиснув — отримав.
Три родини брали Мирона й одразу тягнулися до нього руками. Діставали з укриття. Підносили до обличчя. Садили на коліна. А коли жива істота відповідала єдиним способом, який мала, — ховалася, шипіла, стискалася, — вони акуратно заповнювали анкету: «агресивний», «не адаптувався», «не грає».
Оксана відкрила блокнот. І знайшла третю позначку, яку залишила ще при поверненні від останньої родини, але не надала значення: «Донька плакала, бо кіт не хотів сидіти в неї на колінах».
Формулювання щоразу змінювалися. Але дія лишалася тією самою.
У понеділок вона переписала інструктаж. Стара версія, яку видавали всім, починалася словами: «Кіт потребує ласки й терпіння». Нова починалася інакше.
Оксана зачитала Семенові вголос, тримаючи листок на витягнутій руці, ніби не вірила власному почерку:
— Першого тижня не чіпати. Не кликати. Не діставати. Поставити миску, воду, лоток і зачинити двері в його кімнату. Заходити тільки для годування. Не дивитися в очі. Не намагатися погладити.
Семен свиснув.
— Ну-у… це ж інструкція, як ігнорувати кота.
— Це інструкція, як не заважати котові полюбити тебе.
Вона помовчала й додала тихіше:
— Ми півтора року пояснювали людям, що кіт складний. А він не складний. Він обережний. І ми відправляли його до тих, хто плутає терпіння з очікуванням.
— У чому різниця?
— Очікування вимагає результату. Терпіння нічого не вимагає.
Семен потягнув голосну, ніби приміряв відповідь. Промовчав. Лампа над ними блимнула, і Мирон у дальньому кінці коридору коротко смикнув вухом на звук — надірваним, лівим.
Четверта родина прийшла за три тижні. Жінка років п’ятдесяти з тихим голосом і засмаглими руками. Вона слухала новий інструктаж, кивала. Тільки одне уточнила:
— А якщо через місяць він усе так сидітиме спиною?
Оксана подивилася їй у вічі.
— Значить, йому потрібно більше місяця.
Жінка кивнула. І взяла переноску.
Мирон усередині мовчав. Спиною до ґрат, хвіст навколо лап, вуха трохи назад. Як завжди.
Фотографія прийшла за місяць. Без підпису, без коментарів. Просто знімок. Підвіконня, за склом зимове подвір’я, горщик із якоюсь рослиною.
І кіт. Рудий, із білими грудьми й надірваним лівим вухом.
Він сидів мордою до кімнати.
Оксана показала знімок Семенові. Той поправив окуляри, подивився, потім іще раз.
І сказав тихо, без звичної розтягнутої голосної:
— Значить, справа була не в ньому.
Оксана прибрала телефон у кишеню. Картку Мирона вона дістала з папки «тривале утримання» й переклала в нижню шухляду столу. Туди, де лежали ті нечисленні історії, які не треба було переказувати. Їх досить було пам’ятати.
