Соломія стояла за дверима кухні й напружено прислухалася до розмови батьків. А розмова була про неї, точніше, про них із Сергієм.
Розмови про весілля точилися давно. Молоді зустрічалися вже третій рік, кохали одне одного. Із весіллям усе зрозуміло, головне питання було в тому, де після весілля житимуть молоді. У нареченого й нареченої сім’ї середнього достатку, гроші не мішками згрібають, мешкають у типових двокімнатних квартирах.
Жити з батьками молоді не хотіли, та й батьки вважали, що починати сімейне життя треба самостійно. Соломії ще рік навчатися в інституті, Сергій уже працює, але якщо знімати квартиру, то половина його зарплати йтиме на оренду житла. Батьки, звісно, допоможуть, але Соломія вважала: навіщо напружувати всіх, якщо можна просто зачекати рік із весіллям, коли вона теж почне працювати. А от наречений чекати не хотів, був готовий знімати квартиру, аби бути з коханою поряд.
У Соломії є бабуся, яка живе у власній квартирі. Їй вісімдесят два, але старухою її назвати язик не повертається. Вона доглядає за собою, при здоровому глузді, обходиться без сторонньої допомоги. Хронічні хвороби в неї, звісно, є: суглоби болять, ходить бабуся з паличкою, серце прихоплює, бачить погано.
Ось про неї, про бабусину квартиру, зараз і говорили батьки.
— У цій ситуації я бачу єдиний вихід — забрати маму до нас, а її квартиру віддати Соломії з Сергієм, — наполягала мама.
— Ти ж казала, що в твоєї мами складний характер. Чи вживетеся ви з нею? І потім, невідомо, чи погодиться твоя мама переїхати до нас, — висловив сумніви батько.
— Моя мати обожнює Соломію, погодиться, — впевнено заявила мама.
— Твоя мама, тобі й вирішувати, — задумливо мовив батько.
— Що тут вирішувати? У неї вік, хвороби… З нами їй буде навіть краще. А якщо не зможемо вжитися, то оформимо її в будинок пристарілих. А що? Моя знайома оформила туди свою матір, так не натішиться. Умови цілком пристойні, живе в окремій кімнаті, обід і вечеря за розкладом, лікарі під боком, прогулянки в чудовому парку, — захоплено нахвалювала мама.
— Ну… не знаю, — протягнув батько. — Що про нас скажуть? Що позбулися матері? Може, справді зачекати з весіллям? Негарно це…
Соломії ця розмова зовсім не подобалася. Заскрипіли ніжки стільця по кахельній підлозі, і дівчина навшпиньки прослизнула до своєї кімнати. Мамина пропозиція щодо будинку пристарілих не виходила в неї з голови. Бабусю вона любила, часто до неї їздила, залишалася з ночівлею. А тепер виходить, Соломія її виживає з власної квартири? Батько правий, так не можна.
Соломія почувалася зрадницею. Вона вирішила ще раз поговорити з Сергієм.
— Згоден із тобою. І навіщо взагалі щось вигадувати? Нехай бабуся живе у своїй квартирі, а ми житимемо на знімній. Впораємося. Але весілля відкладати не будемо. — Сергій обійняв Соломію й поцілував. — Попрошу батька дати мені якусь підробіток на будівництві. Через рік ти почнеш працювати. Взагалі не бачу жодних проблем.
Питання залишилося відкритим.
Наступного дня Соломія поїхала до бабусі. У квартирі був безлад, усюди стояли коробки, речі купами валялися на підлозі.
— Ба, ти вирішила перебрати свої речі чи щось шукаєш? — здивувалася Соломія, оглядаючи кімнату.
— Позбуваюся всього зайвого. Проходь. Ти вчасно прийшла, допоможеш. Я вирішила переїхати в будинок пристарілих. Я вже телефонувала, мені сказали, які документи потрібні…
— Це мама тебе вмовила? — обурено спитала Соломія.
— Ні, я сама. Мати твоя кличе до себе жити, але я не хочу. Я погано сплю, блукаю квартирою ночами, хроплю. Тому вирішила переїхати в будинок пристарілих. Я не молодшаю, а там і нагодують, і укол зроблять, якщо треба. Це моє усвідомлене рішення.
— Ні, ба, я проти. Сергій зніме квартиру, не треба нікуди переїжджати, — знову обурилася Соломія.
— Та я не через вас, я сама так вирішила. Ось речі розбираю, дивлюся, що взяти з собою, а що викинути. Нажила мотлоху, дихати нічим. Краще дістань з антресолей коробки, подивимося, що в них. Самій мені не дістати.
Соломія присунула до шафи стілець, вилізла на нього й дістала з антресолей коробки. Бабуся відкрила одну й витягла скриньку.
— Дивись-но, а я її стільки часу шукала. Це тобі. — Вона простягла скриньку внучці. У ній лежали скромні бабусині прикраси: золоті та срібні каблучки, намисто, брошки. Соломія перебирала прикраси, а срібні сережки одразу приміряла.
— А це чиє? — вона вивудила зі скриньки тоненьку обручку.
— Моє, — сказала бабуся, затримавши погляд на каблучці.
— Твоє в тебе на пальці, — зауважила Соломія.
— І це моє. — Бабуся забрала в Соломії каблучку.
— Ба, ти мене завжди вчила, що брехати недобре. Що за секрети від мене? — образилася Соломія.
— Я не брешу, але є речі, про які краще не говорити.
— Чому? Із цим кільцем пов’язана якась таємниця, правда? Розкажи, — наполягала дівчина.
— Нічого розповідати, — бабуся стиснула губи. — Що в інших коробках?
Соломія відкрила коробку з-під взуття. У ній лежали пожовклі листи, документи, старі фотографії.
— Ба, а це хто? — Соломія розглядала не дуже якісний знімок молодого чоловіка у військовій формі.
Бабуся взяла в онучки фотографію. Вона дрібно затремтіла в бабусиних пальцях.
— Ба, з тобою все гаразд? — стурбовано спитала Соломія.
— Це твій дідусь, — раптом сказала бабуся.
— Як? На дідуся він зовсім не схожий.
— Це твій рідний дід, — наполегливо повторила бабуся. — Я знала, що колись усе відкриється. Таємниці не живуть вічно. Я розкажу, тільки якщо ти пообіцяєш мовчати й нікому не розповідати, навіть твоєму Сергію, особливо матері.
— Ти мене заінтригувала. Обожнюю таємниці. Обіцяю, що жодній живій душі не відкрию твою таємницю. — Соломія склала пальці дрібкою й провела біля рота, ніби застібала його на блискавку. Але, зустрівши докірливий бабусин погляд, осіклася й посерйознішала.
— Жодній душі, — повторила бабуся.
За короткої паузи вона почала свою розповідь.
— В молодості я була гарною, як ти.
— Ти й зараз нічого, — тут же сказала Соломія.
— Не перебивай. От саме що нічого. Жили ми в селі. Нас у матері було троє. Старша сестра вже була заміжня, жила в сусідньому селі. Я середня, ще в мене був молодший брат.
Мені тоді було сімнадцять, а братові одинадцять. Після Другої світової війни багато снарядів у землі залишалося. Коли німці відходили, мінували за собою поля й дороги. Брат із хлопцями нишпорили полями в пошуках гільз, автоматів, усяких військових трофеїв. Одного разу він наступив на міну й підірвався.
Приїхали тоді військові розміновувати поле. Один гарний такий, зайшов до нас із матір’ю. Я як побачила його, так і закохалася. Потім вони поїхали. Думала, ніколи більше не побачу його. А він через місяць повернувся. За мною. Мати не хотіла мене відпускати з ним, але я вмовила.
Привіз він мене до міста, у військову частину, де служив. Розписалися одразу. Жили в його маленькій кімнаті в гуртожитку. Ліжко страшенно скрипіло пружинами. Як же ми були з ним щасливі тоді. Нікого більше так не любила, як його… — Погляд бабусі затьмарився, ніби вона була там, у тому гуртожитку, у своєму минулому. Соломія чекала, не перебивала й не квапила.
— Сергію дали відпустку на тиждень, і ми поїхали на море. У нього там тітка жила. Її будинок стояв просто на березі. Я могла годинами дивитися на безкрає море, слухати шум прибою. Тільки надто коротким виявилося наше щастя.
Ми повернулися до військової частини, а через два дні Сергій знову поїхав у район на розмінування. Друг у нього був, Степан. Він і приніс мені страшну звістку, що Сергій підірвався. Навіть ховати не було чого.
Тиждень я пролежала в гарячці. Хотіла до матері в село повернутися, а потім зрозуміла, що чекаю дитину. У військовій частині я теж не могла залишатися. А куди йти? От Степан і запропонував вийти за нього. Подобалася йому дуже. Сказав, так я зможу залишитися в гуртожитку, легше буде з ним, та й дитині батько потрібен. А я не могла, пручалася, Сергія любила. Чесно сказала Степану, що навряд чи зможу полюбити його. А він не відступив, сказав, що знає, що шлюб — справа формальна.
Отак я вийшла за Степана заміж. Для всіх ми були чоловіком і дружиною, але ночував він у себе. Потім я народила твою маму. Він і дочку записав на себе, любив її, виростив, як рідну. Потім ми стали жити як чоловік і жінка, але спільних дітей у нас не вийшло. Я була Степану вірною дружиною, але так і не змогла його полюбити. Думаю, Сергій не в образі на мене. — Бабуся замовкла.
— Досі пам’ятаю запах моря. Так більше жодного разу й не вибралися туди. Степан казав, що вийде у відставку, з’їздимо. Тільки помер він через рік. — Бабуся зітхнула.
Історія запала в душу Соломії.
— Сергію, давай повеземо бабусю на південь, до Одеси, — сказала вона нареченому.
— Соломіє, грошей і так в обріз. На весілля відклали. Яка Одеса? Та й там неспокійно.
— А ми не в місто поїдемо, просто на море.
— Та не витримає бабуся дороги. Що ми там із нею робитимемо? Я хочу бути з тобою, удвох, — упирався Сергій.
— Я сама з нею поїду, якщо не хочеш. Якщо вона в будинок пристарілих переїде, то ніколи й не з’їздить до моря.
Із Сергієм вони посварилися. Соломія вирішила взяти квитки на літак. Поїздом їхати довго й виснажливо, та й квитків не дістати. Бабуся ніколи не літала, але не злякалася, сказала, що в її віці дурно чогось боятися. Вона стійко перенесла переліт.
Тільки заселилися в пансіонат, як бабуся зібралася на море.
— Ба, може, відпочинемо спочатку з дороги? — занепокоїлася Соломія.
— Я не втомилася. Ми лише на тиждень приїхали, вдома відпочину.
Бабуся стояла на березі в ситцевій довгій сукні, в солом’яному капелюшку й дивилася на море. Погляд її знову затьмарився. Здавалося, вона навіть випросталася, помолодшала. Соломія не заважала їй, відійшла вбік. Що бабуся бачила, чи бачила щось, а може, просто згадувала, вона не знала.
— Ба, підемо? — нарешті торкнула її за руку Соломія.
Бабуся повернулася з минулого й усміхнулася внучці.
Наступного дня вони після сніданку знову пішли до моря. Соломія засмагала, купалася, а бабуся сиділа під парасолькою й дивилася на море. На третій день уранці Соломія прокинулася й не знайшла бабусі в кімнаті. Вона спитала в чергової.
— Літня пані пішла до моря, — відповіла та.
Соломія знайшла бабусю на березі.
— Ба, чому ти мене не дочекалася? — ображено спитала Соломія.
— Мені Сергій приснився. Стільки років не снився, а тут… У мене таке відчуття, що він теж тут. Хотіла побути з ним удвох. Дякую тобі, що привезла мене сюди, — на очах бабусі блищали сльози.
— Привіт, — пролунало поряд, і Соломія побачила Сергія.
— Ти?
— Я. Ось вирішив приїхати. Вибач, я був неправий. Я не можу без тебе.
Поверталися до пансіонату вони вже втрьох.
— Не треба бабусі ні в який будинок пристарілих їхати, — сказав якось увечері Сергій. — Я згоден зачекати рік.
— Навряд чи вона передумає. — Соломія скучила за Сергієм за ці кілька днів. Вона й сама вже не хотіла відкладати весілля.
— Я вмовлю її, — пообіцяв Сергій.
І вмовив. Щоправда, бабуся поставила умову, щоб Соломія з Сергієм жили з нею. Але й тут Сергій примудрився вмовити бабусю відмовитися від цієї ідеї.
— Ми молоді, гучні, будемо вам заважати. Але зі свого боку обіцяю, що відвідувати вас будемо часто, хоч щодня, ще набриднемо вам.
Весілля зіграли наприкінці серпня. Соломія з Сергієм часто відвідували бабусю. Тим більше, квартиру зняли недалеко від неї. Щоразу до їхнього приходу бабуся готувала щось смачне й, завмираючи, чекала, коли Сергій скуштує частування. Він не скупився на компліменти, і бабуся радісно соромилася від його похвал, як дівчина.
Взагалі в них із Сергієм склалися якісь особливі стосунки. Можливо, через ім’я, а може, перейнялися симпатією одне до одного.
Бабусину таємницю Соломія зберегла, нікому нічого не сказала, навіть Сергію.
Наступного року вони знову планували поїхати до моря, втрьох…Бабуся прожила ще три роки. Вона так і не переїхала до будинку пристарілих, хоча інколи жартома нагадувала, що «ще не пізно». Але кожного разу, коли Сергій із Соломією приходили до неї, вона зустрічала їх із теплотою, якої не було в жодному пансіонаті.
Останньої весни бабуся попросила відвезти її до моря ще раз. Сергій уже не вагався — узяв відпустку, купив квитки. Вони сиділи на тому самому березі, де колись вона вперше побачила свого Сергія. Бабуся мовчки дивилася на хвилі, а потім дістала з кишені тоненьку срібну обручку.
— Візьми, — простягнула вона Соломії. — Вона завжди була для нього. А тепер хай буде для тебе. І пам’ятай: справжнє кохання не зникає. Воно просто чекає, коли море поверне його назад.
Соломія одягнула обручку на безіменний палець. Вона ніколи не знімала її.
А вночі, коли місяць сріблив воду, бабуся тихо пішла туди, де море зустрічається з небом. Соломія знайшла її на світанку — з усмішкою на вустах і з мокрим піском у долонях.
За пів року в Соломії народився син. Вони назвали його Сергієм. І коли малюк уперше розплющив очі, Соломія чомусь подумала, що колись давно, на цьому самому березі, хтось уже дивився на світ таким самим поглядом — сповненим любові, що не вміє вмирати.
