Вадим стояв посеред просторої вітальні, залитої м’яким світлом, і зверхньо дивився на дружину. Він почувався так, ніби щойно зірвав джекпот у лотереї. П’ятдесятирічному чоловікові здавалося, що саме зараз він у найкращій формі, а грандіозні зміни в особистому житті лише додавали йому переможної впевненості.
— Давай без драм, Соломіє, — бархатистим, трохи поблажливим тоном мовив Вадим, застібаючи ґудзик на піджаку. — Ми дорослі люди. Я зустрів іншу жінку. Може, ти й здогадувалася, не знаю… Коротше, їй тридцять, у нас справжні почуття. Я не хочу вести подвійну гру, тому кажу прямо: ми з тобою розлучаємося і з цього дня більше не живемо разом.
Сорокап’ятирічна Соломія сиділа в шкіряному кріслі. Ефектна, впевнена, вона не ламала руки, не бігла по валер’янку й не намагалася з’ясовувати стосунки.
Соломія мовчки відпила кави з фарфорової чашки, чекаючи продовження. Її спокій трохи збивав Вадима з пантелику, але він швидко опанував себе.
— Квартира, як ти пам’ятаєш, моя. Дошлюбна, — він зробив акцент на останньому слові, наче забивав цвяха. — Я не звір, щоб виставляти тебе на вулицю вночі. Даю тобі два дні на збори. Вихідні повністю твої. Я поїду з Олесею за місто, щоб не заважати тобі пакувати речі. У понеділок уранці ми з нею заїжджаємо сюди. Їй не потрібні твої сльози, істерики й чужа енергетика в домі. Сподіваюся, ти встигнеш звільнити територію?
— До понеділка? — рівним голосом перепитала Соломія. — Цілком. Мені вистачить двох днів.
Вадим задоволено кивнув. Йому подобалося, що розлучення відбувається так цивілізовано. Він завжди вважав себе великодушним чоловіком.
Великодушність Вадима, щоправда, завжди закінчувалася там, де починалися його особисті фінанси. Усі п’ятнадцять років шлюбу він не втрачав нагоди нагадати, що Соломія прийшла «на його територію».
Тільки от «територія» ця п’ятнадцять років тому була похмурою бетонною коробкою з трьох кімнат, у якій майже не було меблів і навіть натяку на затишок. Вадим тоді гордо заявляв, що головне — це квадратні метри, а спати можна й на матраці. Він був патологічно скупий на побут. Усі свої особисті гроші відкладав на дорогі машини, які, до речі, передбачливо оформлював на свою матір, Галину Яківну.
Соломія, жінка з гарним доходом і чудовим смаком, жити в спартанських умовах категорично не збиралася. Їй потрібен був комфорт. За перші ж кілька місяців шлюбу вона повністю, від і до, обставила всю квартиру на свої особисті заощадження.
Це вона замовляла меблі для кімнат та італійський кухонний гарнітур у класичному стилі, який ніколи не виходить із моди. Це вона підбирала якісну вбудовану техніку, оплачувала укладання дорогого паркету, купувала люстри та шила на замовлення важкі портьєри, що ідеально гармоніювали з інтер’єром.
А потім у Соломії з’явилося хобі — антикваріат. Упродовж усього шлюбу вона потроху купувала вишукані речі. Вадим лише зверхньо всміхався: «Твої гроші — твої пилозбірники, бався. Мені ті музейні експонати даром не потрібні».
Однак він попросив свою матір, щоб та приїхала у вихідні, коли Соломія мала збирати речі.
— Мамо, ми розлучаємося. Усе буде цивілізовано. Але ти про всяк випадок придивися за Соломією, щоб вона чогось зайвого не прихопила з мого дому.
— Звісно, Вадику. Я завжди на твоєму боці, — підтримала сина Галина Яківна.
Але доля любить іронізувати саме в такі моменти. У суботу вранці, коли свекруха збиралася їхати до сина, у неї різко підскочив тиск. Довелося викликати швидку, лікарі суворо наказали постільний режим. Контролер вибув із гри.
А Вадим тим часом укладав у шкіряний саквояж свої речі, паралельно роздаючи дружині останні вказівки.
— Отже, Соломіє, — Вадим зупинився посеред коридору, оглядаючи свої володіння. — Забирай свій одяг, косметику, різні вазочки. Тільки давай без вандалізму.
Соломія, притулившись до одвірка, схрестила руки на грудях:
— Що ти маєш на увазі під вандалізмом?
— Вбудовану техніку не чіпай. Вона монтувалася під цю кухню, отже, тепер це частина моєї квартири. Духова шафа, посудомийка — усе лишається на своїх місцях, я до них звик. І цей антикварний комод у спальні теж залиш.
— Комод? — Соломія ледь підняла брову. — Ти ж називав його дровами.
— Олесі він сподобається, — відрізав Вадим. — Вона взагалі в захваті від обстановки. Каже, у мене чудовий смак. Тож не псуй інтер’єр.
Олеся справді була в захваті. Тридцятирічна жінка, яка працювала адміністраторкою в салоні краси, щиро вірила, що витягнула щасливий квиток. Вадим здавався їй заможним, солідним естетом. На всіх фото в соцмережах він вальяжно позував то в глибокому шкіряному кріслі, то на тлі дорогих картин, то спираючись на той самий різьблений антикварний комод. Олеся була абсолютно впевнена, що переїжджає в розкішні хороми до багатого чоловіка, який забезпечить їй сите життя.
— Як скажеш, Вадиме, — на губах Соломії ковзнула ледь помітна холодна усмішка. — Я заберу лише своє.
— От і розумниця. Добре, що без скандалів. Завжди знав, що ти розумна і не підеш проти мене. Ключі лишати не треба, я в понеділок просто зміню замки, — він підхопив сумку й вийшов за двері, передчуваючи тріумфальне повернення з новою дружиною.
Коли Вадим уже влаштувався з Олесею в номері заміського спа-отелю, йому прийшло повідомлення від матері.
— Вадику, не можу до тебе додзвонитися. У мене тиск, швидка приїжджала, я не зможу поїхати до тебе й проконтролювати Соломію.
Вадим вилаявся. Скасувати відпочинок із новою коханою він не міг і не хотів. «Та не буде Соломія нічого виносити. Вона не з таких», — подумав він і відповів матері звичайним смс. Мовляв, бережи себе.
А тим часом Соломія одразу після від’їзду Вадима набрала номер, який приготувала ще вчора ввечері.
— Алло, це Соломія, я вам дзвонила. Так, адреса та сама. Чекаю вас за годину. Машина потрібна найбільша, яка є у вашому автопарку. Так, з інструментами. Демонтувати доведеться багато.
Слідом за цим дзвінком жінка підтвердила бронювання складу для зберігання особистих речей. За ці два дні, які їй на виселення відвів колишній чоловік, знайти хорошу й порожню квартиру для довгострокової оренди було неможливо. Тому Соломія вирішила, що перший час поживе в мами, поки шукатиме відповідний варіант.
До полудня до квартири зайшли шестеро кремезних чоловіків у робочих комбінезонах. З ними прибув професійний електрик і фахівець зі збирання та розбирання меблів.
— З чого починаємо, господине? — діловито поцікавився бригадир, оглядаючи масштаби роботи.
— Починаємо з усього, — спокійно відповіла Соломія. — Знімаємо фасади з кухні. Витягуємо варильну поверхню, духову шафу, витяжку, мікрохвильовку та посудомийну машину. Далі — м’які меблі, спальний гарнітур. Антикваріат пакувати в потрійну бульбашкову плівку, особисто перевірю кожен кут.
Робота закипіла. У квартирі стояв гул шурупокрутів і шелест пакувальної стрічки. Це не був істеричний збір речей ображеної дружини — це була чітка, холоднокровна логістична операція. Соломія керувала процесом із грацією полководця.
З вікон зникли важкі оксамитові портьєри, зі стін зняли картини. Електрик відключав і демонтував дорогі люстри та бра, залишаючи замість них звичайні лампочки.
Італійський паркет глухо рипів під важкими черевиками вантажників, які виносили шкіряний диван, шафу, різьблений комод і побутову техніку. Квартира стрімко втрачала лиск, перетворюючись на ту саму гулку, похмуру бетонну коробку, якою й була п’ятнадцять років тому.
Увечері суботи величезна вантажівка, припаркована біля під’їзду, була забита під зав’язку. Бригадир, витираючи піт з чола, піднявся на поверх востаннє. Соломія стояла посеред порожньої, випотрошеної кухні.
— Господине, — важко дихаючи, сказав чоловік. — Проблема. У вантажівку більше навіть сірникової коробки не влізе. Забили під саму стелю, двері ледь зачинили. У нас тут лишилися обідній стіл і табуретка. Будемо другу машину викликати через них?
Соломія подивилася на добротний дерев’яний стіл і самотню табуретку поруч.
— Ні, не треба, — вона всміхнулася. — Лишайте. Нехай це буде мій прощальний подарунок молодятам. Їм же треба на чомусь будувати світле майбутнє.
Вона ще раз окинула поглядом голі стіни зі стирчливими дротами й вийшла, зачинивши за собою двері.
Ранок понеділка видався сонячним. Вадим припаркував машину біля під’їзду, галантно відчинив двері перед Олесею й допоміг їй дістати валізи. Вона готувалася переступити поріг розкішної квартири в статусі нової господині.
— Ну ось ми й удома, люба, — урочисто промовив Вадим, повертаючи ключ у замку.
Він відчинив двері й галантно пропустив Олесю вперед.
Вона зробила два кроки в передпокій. Цок-цок. Звук її підборів гулкою, різкою луною рознісся порожньою квартирою.
Олеся завмерла. Вадим, який ішов слідом, наткнувся на неї й обурено підвів очі. Слова застрягли в нього в горлі.
Перед ними простягалася абсолютно порожня квартира. У вітальні не було ані меблів, ані телевізора, ані картин, ані штор на вікнах. Замість розкішної кришталевої люстри під стелею сумно хиталася гола лампочка. Зі спальні зяяла порожнеча — ні ліжка, ні антикварного комода, який так подобався Олесі.
Вадим у шоці рвонув на кухню. Там, де ще в п’ятницю стояв дорогий італійський гарнітур із вбудованою технікою, тепер зяяли виводи водопровідних труб і чорніли розетки.
Посеред цієї дзвінкої порожнечі стояв один-єдиний стіл і один табурет. На столі матовим блиском відсвічували ключі Соломії.
— Вадиме… — голос Олесі зірвався, перетворившись на тонкий писк. Вона повільно повернулася до нього. Її обличчя спотворила гримаса нерозуміння й наростаючої люті. — Що це? Де все?! Де меблі? Де техніка?!
— Соломія… — тільки й спромігся вичавити ошелешений чоловік, переводячи погляд із підлоги на порожні стіни.
— Ти ж казав, що в тебе обставлена квартира! Ти казав, що ми будемо жити в комфорті! Ми що, на цій табуретці спатимемо по черзі?! Тоді замовляй нові меблі негайно!
Вадим судорожно ковтнув. Він чудово розумів, що грошей на нові меблі, тим паче такого рівня, у нього немає. Усі його заощадження були вкладені в машину, оформлену на маму, а до наступної зарплати лишалося ще два тижні. Щоб заново обставити трикімнатну квартиру хоча б найдешевшими шафами й ліжками, доведеться брати величезний кредит. А спати сьогодні вночі їм доведеться або на підлозі в цій квартирі, або їхати в орендовану однокімнатну квартиру до Олесі.
Притулившись до стіни, Вадим згадав слова Соломії під час їхньої останньої розмови: «Я заберу лише своє…». І колишня дружина дотримала слова: не чіпала його стін. Вона забрала тільки те, що належало їй…
Знаєте, мене, як чоловіка, завжди щиро смішили ці картонні страждання з дешевих мелодрам. Ах, він привів іншу! Я зберу сумочку, гордо підведу голову, змахну сльозу й піду в захід сонця, лишивши їм усе нажите непосильною працею.
З якої радості доросла, самодостатня жінка має ставати спонсоркою чужого щастя? Гордість — це не піти з однією валізою, великодушно подарувавши колишньому свій комфорт. Гордість — це забрати своє, куплене за свої кровні, і лишити нахабу рівно з тим, що він реально заслужив. Вадим так пишався своїми «дошлюбними квадратними метрами»? Будь ласка, Соломія повернула йому його бетонну коробку в первісному вигляді. Насолоджуйтеся, любі.
